Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
мусіла зберігати спокійне обличчя, усміхатись, ла гідно говорити з ним. Полегшити йому останні дні життя. Зі шпиталю хворого перевели додому, де його відвідував лікар. Зінаїда Василівна трималась мужньо. По смерти чоловіка так само наполегливо пра цювала, як і раніше. Може тільки в тому й зна ходила заспокоєння. В її кімнаті крім ікони і кіль кох мистецьких картин, з’явився великий портрет Івана Івановича. Через п’ять років з’явився на стіні ще один портрет —- мертвої дівчини з важкими дов гими косами •—- Лесі Петлюрівни, що його Зінаїді Василівні прислала 1941 р. по смерти дочки вдова Гол. Отамана Ольга Петлюра. На письмовім столі стояла велика світлина гарної бльондинки з біля вими дітьми — її хрещениці Зіни Р. Зінаїда Васи лівна щиро раділа, що Зіна вдало вийшла заміж. Тепер можна було часто бачити на Ольшанському цвинтарі, в тій частині, де за роки еміграції з’яви лось багато українських могил, похилену постать Зінаїди Василівни, як вона поливає квіти, як очищає землю від сухого листя, що наносив вітер. Могилу чоловіка тримала в великому порядку. Життя йшло далі, наростали нові події, розгорталась пожежа другої світової війни. А стара жінка все їздила на цвинтар, бо там було поховане її щасливе минуле, до якого нікому не було діла. Була одна серед чу жих людей. Але мала свою працю, яку любила, яку вважала потрібкою людям, передусім українським людям. Іван Іванович був співосновником Музею Виз вольної Боротьби. Після його смерти Зінаїда Васи лівна стала членом Управи Музею і її скарбником. Вона багато часу віддавала Музеєві і тому, що вва жала цю установу потрійною і в пам’ять свого чоловіка. Щ е одна дивна психологічна риса з’явилась у такої зрівноваженої людини, як вона була. Хо тіла, щоб Івана Івановича вважали письменником. Це її бажання не було зовсім безпідставним. Коли Іван Іванович був податковим інспектором в Умані, він писав сповідання про Умань і околиці. Вони не були блискучі, але це були твори цілком літера турні. В цих оповіданнях у стилі Б. Грінченка він описував, як важко було збирати податок у малих містечках, де головне населення було жидівське. За свого життя Іван Іванович хотів, але все відкладав справу видання збірки. Може не надавав цьому ве ликої ваги, може не зовсім був певний в їх мистець кій вартості. По смерти чоловіка на бажання його дружини Віктор Приходько зредагував ці оповідання і передав їх Косаківському. Це був час війни і ви давництво було в Ґрихінгейнхені. Через воєнні об ставини матеріяли пропали. Зінаїда Василівна мала копію, але вже не було можливости видати збірки в той час. У березні 1939 р. Прагу скуповували німці. Гітлерівська влада почала заводити в окупованій країні свої порядки. Український Жіночий Союз, що так гарно розвивався, німці зліквідували. Прийшлось закрити їдальню, бібліотеку при ній тощо. Все ж праця Союзу продовжувалась нелегально', хоч певно у звуженому маштабі. По черзі збирались у різних членок, але найчастіше у Зінаїди Василівни. Була й надалі в центрі українського життя, хоч здоров’я її по смерти чоловіка помітно похитнулось. Але трималась так само опановано, нікому не скар жилась, була активна, як раніше, цікавилась усіми подіями. Хода її стала повільніша й важка, ще гарне волосся якось потемніло, хоч і далі була старанно вбрана, але так, як пристоїть пані в її віку. І тепер бувала багато серед людей — самоти не любила. В її затишному мешканні в центрі міста на Ходській вулиці на Віноградах, по смерти Івана Івановича завжди були квартиранти, але свої українські люди. Довго мешкав у неї Євген Вировий, Віктор При ходько, покійна дружина якого Ганна працювала в УЖСоюзі, п-во Нагірні, часово М. Г. Матюшенкова після важкого життєвого удару, що їй довелось пе режити. Часто бував у Зінаїди Василівни полковник Д. Антончук, що згинув трагічно по приході боль шевиків. Часто бували Дмитро і Наталія Д оро шенки, Кость і ївга Лоські, Іван і Марія Кабачкови, Любов Ліндфорс, Кость Маціевич, Лідія Садовська, Харитя Ксноненко, і багато інших... Заглядала до 3. Мірної і молодь. Зінаїда Василівна любила ба чити кругом себе молодих, чепурно вбраних пан ночок —- милувалася ними, а може, дивлячись на них, згадувала свою молодість. Часом обережно да вала їм поради. Оксана Лятуринська пише „коли я бувала в неї — книжки з її поличок говорили не про легку жіночу лектуру, аі мистецькі картини на стінах і розмови на різні теми доповнювали її ши- роко-культурну особистість". Зінаїда Василівна до сить часто ходила на концерти, доповіді — на ці культурні розваги часу не жалувала, цікавилась усіми найновішими подіями. Любила посидіти в за тишку кіна. Це відривало її на короткий час від важких дум, бо кожного' тижня доходили болючі вісті про розстріли нашої молоді на центральних землях України, про нові арешти й масові розстріли заложників на Волині і в Галичині. Страшно' було про це думати, а не думати не можна, було. Що гірше йшли справи на фронті у німців, що більше їх міста й населення нищили бомбардуванням альянти, що більш дошкулювали їм партизани, то більш ш а ліло гестапо. І в Празі багато наших людей сиділо у в’язниці, як „політичні11. Багатьох вивезли до Ні меччини, до в’язниці в Берліні. Але жити треба було. Треба було берегти душевну рівновагу. І жили, і працювали, й подорожували, й одружува лись. Війна тривала роки . . . Зінаїда Василівна через УЖСоюз і особисто завжди старалась допомагати українській молоді, як в ті роки на 90% належала в Празі до ОУН -—- Організації Українських Націоналістів. Допомагаючи їм Зінаїда Василівна ніколи не рахувалась із їх партійним чи політичним світоглядом. Бачила в мо лоді тих, що мають заступити в роботі старших і вважала, що обов’язком старшої генерації є тур буватись про молодь, обороняти її від недобрих впливів. Особливо турбувала її доля тих здібніших серед молоді, бо вони могли в майбутньому Україні багато дати. (Продовження буде) 40 НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1966 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
