Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Мар’яна Мельник Зустрічі (Продовження) Та коли годинник став .показува ти 8-му вечора, а далі 9-ту і 10-ту і ми все ще пливли серед білого моря, то страх —- чи не збився віз ник у цю сніговію або чи не везе нас він куди інде? — став запов зати до нашої свідомосте. Запита ти ми його не могли, бо ж ні слова не розуміли з його мови. То ж при тихли і лиш молилися Богу, щоб якось добратися до санаторії'. Ніби і коні віже почали приставати і бу ла північ, коли візіник пронизливо заверещав. Це був такий радісний вигук, що ми не побоялись вису нутися з ,,кошика“, щоб побачити причину. І ось десь на підвищенні (це був горбок) ряд привітно ся ючих вогнів, що виїдались нам кра щими й милішими за всі небесні зірки. Ми зрозуміли, що приїхали. І от спинились ми у підніжжя горба. Віїзник ледве тягнув набиті книжками валізіки і щось бурмо тів (потім. нам казали, що він „уга дував", що там повно срібла), а ми теж мусіли поволі йти вгору стежкою, хоч нам хотілось якнай скоріше побігти до ясно освітленої хати. Хоч було вже за північ, але нас чекали з тривогою, чи не за блудились ми десь у степу. Також деякі цікаві з-іпоміж хворих по вставали і виглядали з-іпоза две рей своіїх кімнат. І хоч ми були по самі очі закутані хустками (щоб не відморозити носів і щік), але я не здивувалась, коли почула: —■ Оце так очі! Сказав це високий, гарний, із хвиляїстиМ волоссям чоловік се реднього віку, ЩО. ПОСПІШИВ ви скочити зі своієії кімнати, загорта ючись у шовковий хінський халат. За ним вибіг молодий білявий хло пець, що теж пильним поглядом пронизав Наталю. —: Ну, подумала я. — Вже по чинається! Навіть не з першого дня, а опівночі, коли лиш пересту пили поріг... Першу ніч ми дуже зле спали. У Наталі була гар'ячка, лице паші ло. Вона почала кашляти, нерву- ватиіся й нарікати: навіщо було їхати, щоб перестудитись? Вдо світа прийшла доглядачка хворих, міряла температуру і подала нам розклад цілого дня: коли встава ти, коли їсти ітд. Дальше призна чила нам годину лікарських огля дин, але з кімнати не виходила. Я не зразу догадалась, що то На таля стала чесати й заплітати свої русо-золоті нижче колін коси, а доглядачка дивилась, як остовпі ла. Через не зовсім причинені дзе- рі заглядало ще більше зачудова них очеій. Наталя розсердилась, за мкнула двері і не схотіла йти в їдальню на сніданок. І так сиділи ми очікуючи ран ку, властиво денного с:вітла. Але що за диво? Скільки ми не чека ли —- дня не наста'вало. Погасили світло і зостались у пітьмі, хоч було вже біля 10 години. — Треба відчинити віконниці і подивитись що надворі робиться! Ці монголи певно забули, подумали ми. Та ні яких віконниць не було, а всі вік на були настільки занесені сні гом, що не пропускали світла. Не було видно ,й сонця, а сніг далі па- да'в. Це нас дуже пригнобило. Кру гом була повна тишина і нам зда валось, що сніг засипає нас все глибше і глибше і ця санаторія стане нашою могилою... Але за день, коли сніг перестав падати і нас трохи відкопали, ми вишли наДвір, щоб побачити на решті, де ми є. Мало не іп осліпли від блиску снігу! Сонце ніби хо тіло надолужити втрачені дні і стільки проміння сипало на землю, що все було пронизане світлом і теплом. Повітря було таке незрів няно свіже й чисте, стільки бадьо росте вливало, що. вже після кіль кох хвилин ми ніби оп’яніли, ніби пливли в блакиті. Тепер ми зрозу міли, чому лікар вибрав для нас іце місце: вже першого погідного дня ми краще себе почували. Ли ця порожевіли, настрій покращав й чути було, як кров закружляла жвавіше. Ми почали цікавитись життям і знайомитись із новим міс цем, хоч все ще осторонь трима лися від людей. Найперше оглянули весь буди нок. Був добре збудований, із просторою книгозбірнею і навіть піяніном. Але нас не тягнуло до нього, хоч ми любили грати і спі вати. Найперш хотілось нам про йти матеріял студій, що ми при везли в валізках. Аж коли догля дачка зловила нас над „кантами" Планка і теорією Айнштайна під час „абсолютного відпочинку" по обіді, тоді погрозила нам, що за мкне всі „премудрості" аж до на шого від’їзду. Отже треба було по коритись. Але й так було що спостерігати. Днів за два сніг геть стопився не лиш із нашого горбка, а й навкру ги, куди лиш око сягало. Стало видно степ, укритий торішньою, сухою, бурою травою. Це наганя ло на нас сум, особливо вечорами, коли заходяче сонце червонило, ніби аж кривавило, і небо, і степ. Тоді Наталя поривалась іти на схід „додому", а потім поверталась до заходу й жаліла, що вкупі з сон цем не може тепер опинитися в Україні. Врешті знайшли ми й товари ство. Той високий гарний чоло вік, що бачив нас у ніч приїзду і висловив свій подив для Наталі, врешті підійшов до нас. Вже дав ніше видно було, що він слідку вав за нами і шукав нагоди по знайомитись. І нагода трапилась, коли ми одного дня з сумом ви глянули в вікно. Він говорив: —- Бачу, що ви нудьгуєте! А життя таке коротке і стільки тут цікавого — навіть у цьому нуд ному степу! Навіщо нервуватися? Цим ви собі не поможете і нічого не зміните. Як хочете, я вам по кажу тут цікаві місця. Підемо на річку, а потім у степ, а може й до кам’яних черепах? І так ми познайомились із ним. Звали його Ґабрієлем, але хто він і де родився, ми так і не довіда лись. Розказав нам тільки, що хворіє на легені, але буде боро тись за кожен день, за кожну мить життя і радосте. Виявився дуже освіченою людиною, знав кілька есропейських мов, а окрім того монгольську та хінську, лю бив музику і гарно співав, а по НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1966 7
Page load link
Go to Top