Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Юрчик-плаксій Олена Цегельська Хочете знати, хто це такий, отой Юрчик? Отож це здоровий, гарний, кругловидий хлопчик. Ну, а чому ж він плаксій? А спитайте його! Та буває, 'нічого злого йо му «є приключиться, ніхто його не обидив, не скривдив — а він собі, ні сіло, ні пало, починає рюмсати, І так рюмсає, підтягає носом, аж поки таки надобре не розплачеться. — Ти чого розревівся? — спи тає мама або тато. — Бо... бо... — І сам не знає вже чого плаче. Прямо забув! Літом буває в парку, ледве зачне з дітьми гратись і за малу хвилину вже має причину плака ти. Бо то знаєте, хлопчики, як це буває: зразу граються собі тихо, чемно та згодом розгуляються, розохотяться і — то качаються по мураві, то так борикаються, борються, ну, і Юрчика втягають до гри. То він зразу повеселіє, але незабаром, ще не вспіє хтось пальцями торкнутись або вхопи ти за плечі, як він уже розпла кався, розкис... І біжить до мами на скаргу. З очей, з носа цюрком тече, верхом руки втирається, ніс червоніє, личко, мов розчавлений помідор. Аж негарно дивитись. А хлопчики бігають за ним, пере дражнюють: — Плаксій, бекса, плакса — прозивають. Або так: „Квас, квас, ходи до нас, не дивуйся нам, плаксіям “. А він? Замість розсміятись і вернутись до гри, ще дужче за водить і жалується мамі. А їм що? Вони веселі, їм лише смішки в голові! Гурмою біжать за ним до мами і передражнюють його: Одного разу Юрчик вдома чо гось розплакався дивними голо сами. Тато його питається: — Що тобі, Юрчик у? Болить що, скривдив тебе хто? — Ні-і-і, ні-і-і! А я так! Я хо чу мати „гуляйногу"! А тато: — Добре, вже добре, цить, не плач! Купимо ,,гуляйногу“. Але, чому не попросити? Чого ж пла кати? — А, бо я таку „гуляйногу" хочу, щоб насправді мала мотор, а ззаду червоне світло! Уугугу!.. Тато дивується: — Що це ти видумуєш? Що це за якась новітня „гуляйнога" з мотором і заднім світлом? Де ти таке бачив? Це і так щось, не для тебе. — А по хвилині: — Та ж „гуляйногу" тому так і називають, що одна нога має їхати, а друга гуляти, цебто, но га хлопчика має її порушувати, а не якийсь мотор. Тато сів побіч Юрчика, та став розказувати йому якусь байку. Думали: заспокоїться, забуде цю дивну „гуляйногу". Де там! Ледве перестав розказувати, як він зно ву зарепетував: —- ,,Гуляйногу“, „гуляйногу"! З мотором! Тоді тато взяв шапку на голо ву і пішов геть із хати. Бо хто ж хоче бути з таким плаксієм у хаті? Іншим разом грався сам у кім наті, впав і набив собі порядного гудза. Прийшла звідкілясь мама, побачила ґудза і спитала: — О, то ти впав? Дуже бо ліло? Ти дуже плакав? —- Ні, мамо, я не плакав, бо я думав, що мами нема вдома. — Ага, то це так?! — засмі ялась мама. А вже нема що казати про те, коли перший раз пішов він на ков занку, на лід. Не в-спів ще і двох кроків зробити, як „беркець“, впав, як довгий. І замість схопи тись, обтріпатись та й далі весе ло гуляти по льоду, як другі ді ти, бо ж що це впасти на льоду? От, один сміх! Та він і не ворух неться, а лежить, як довгий і ре ве в небоголоси, аж поки його хтось не підведе. Такий хлопець! І ке знати вже, як йому не со ромно?.. Згодом Юрчик підростав, ста вав щораз сильніший, але „плак- •сієм“ не переставав бути, лиш що вже відважніше виступав між хлопчиками. І сам став придуму вати якісь витівки. Одною із цих витівок 'було, скакати по сходах, а то й брати по два ступені нараз, хоч мама це раз на завжди забо ронила. І сталось, що те, що йо му звичайно легко приходило, од ного разу таки не вдалось: Ска кав удолину, як звичайно, пере скакуючи один ступень. Аж рап том втратив рівновагу, нога якось посунулась убік, тіло похилилось вперед і він упав головою вниз. При цьому одна рука дісталася під спід тіла і під цим тягарем, щось у ній хруснуло. Юрчик почув ве ликий біль, хотів задержатись і не міг. І безвільно покотився схода ми вниз, а рука дуже боліла. На цей гармидер прибігли батьки, покликали лікаря. І що скажете? На диво всім — Юрчик не плакав! І то навіть тоді, коли лікар бандажував йому ру ку, хоч певно відчував великий біль. Пізніше мама сказала: —- Що то сталось, що наш ,,плаксій" не плакав? А татко: — Бо він давніше плакав через дрібниці, а коли собі спричинив велике лихо, то замовк. З ним скоїлось таке, як із ведмедиком, що у велику бурю не слухав ма ми ведмедихи і лазив попід дере вами, де на нього падало гілля. Про нього склали таку приповід ку: „Коли на ведмедика падає ма ла гиляка, то він бурчить, а коли впаде велика, то мовчить". НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1966 25
Page load link
Go to Top