Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
— Я й вела знайомство тільки з порядними людьми, — з гідністю відповіла 3. Мірна. „Коли відійшли совєтські війська, прийшла чеська поліція“, — згадує Катерина Антонович, -— „Д о 3. Мірної приходили по ночах і до ранку все перевертали і шукали паперів. Часто викликали її на поліцію і робили довгі допити". Але не дивля чись іна те, вона й далі займалась громадськими справами. Трималась гідно, назовні дуже спокійно і, мабуть, є д и н а. з т и х, хто там лишились у таких важких обставинах, намагалась і далі щось робити своїм людям — і фактично' робила, поки була найменша змога, .перебуваючи там, їм помо гти. „На її адресу приходили всі листи для Музею Визвольної Боротьби України, ще з того часу, коли Музей збомбардовано", — пише Катерина Антоно вич. Це було ще в часі війни. З приходом совєтів Зінаїду Василівну попереджали, що це небезпечно. Відповіла: -—- Я вже стара. Нікого у мене нема, а коли що й станеться — вмерти колись треба. Мілена Рудницька пише: „Свою приватну ад ресу дає до диспозиції для листування із закордо ном у громадських справах" — акт великої відваги і самопосвяти в тих обставинах загальної залякано- сти, загального панічного страху і втрати власного обличчя. „З тугою й жадобою ловить кожну вістку, щ о доходить з-поза залізної заслони". „Заступається перед владою за Музей Визвольної Боротьби; опі кується родинами арештованих і вивезених грома дян. Дім Зінаїди Мірної був останнім українським осередком у Празі, а вона сама лишилась до кінця життя Громадянкою, що думає не про себе, а про других і про справу", пише у вище згаданій статті Мілена Рудницька1. 3. Мірна тримала' контакт із жіночими' органі заціями в Канаді й Америці, перебрала аґенду КЕР, сама розподіляла й допомагала, кому могла. Але підозріваючи, що її мешкання під наглядом поліції, українці, що там лишились, все менше й менше від відували її хату. О. Лятуринська описуючи перші тижні після приходу большевиків до Праги, пише: „Зачаїлися по домах, як у мишачих норах". Щ е більш задушлива атмосфера настала тоді, коли на зміну різних чеських партій з початком 1946 р. до влади прийшли комуністи. „Люди взагалі дуже змі нилися, пізнати; не можна", з болем пише Зінаїда Мірна до Мілени Рудницької ще 25. листопада: 1948 року. Людей охопив страх, той самий страх, під важким тиском якого- живуть мешканці СССР, що в романі „Бєси" геніяльно прозрів Достоєвський: „Кожний член суспільства дивиться один: за од ним і зобов’язаний доносити . . . Всі раби; і в рабстві рівні". Самотня стара жінка, яка все життя звикла Ж'ити й працювати в великому гурті людей, відомих діячів і діячок українського визвольного руху, ли шилась зовсім одна. Здоров’я її все більше підупадало. Політичні обставини унеможливлювали працю громадську, що була змістом її життя. В таких умовинах життя втрачало для неї вартість. І вона1, — горда, сильна жінка, що ніколи не любила скаржитись, пише до М. Рудницької: „Це не життя, а якась безперервна мука". Пережиті страждання остаточно розхитали вже перед тим підірване здоров’я Зінаїди Василівни. Вона „дістала атак мозкового удару", пише з Праги в листі до Л. Бурачинської пані Н. Н. „Одначе доля була для неї милосердною: не відібрало їй ні мови, не паралізувало рук ні ніг". „Ті, що її відвідували у шпиталі 1949 р. дивувались, як вона ©сім цікави лась", згадує Катерина Антонович. „Мала марива — то її відвідував чоловік, то знову Симон Петлюра й інші діячі, що вже давно померли". Прохала, щоб українці в, Америці, свобідній країні, не забували, що в Празі є багато українських жінок, які потре бують допомоги. Після захисту для старих, до якого, мабуть, пе ревезено її зі шпиталю, вона повернулась до шпи талю й померла там 1. квітня 1950 p., зрідка, відві дувана знайомими, що їх небагато залишилось у підсовєтській П разі таї й із тих багато вивезено в трагічному 1945 р. З офіційного повідомлення причиною смерти є запалення легенів, що могло остаточно підірвати фізично і морально змучений, схорований організм. її тлінні останки спалено в крематорії 6. січня 1950 р. і поховано в могилі чоловіка на Ольшанському цвинтарі в Празі. Па м’ятник, що його вона там поставила ще в 1937 р. стоїть і досі, але в минулому році чиясь окаянна рука розбила його по середині тому, щ о на ньому були слова Ш евченка: „Свою Україну любив". Її життя, яке було виповнене невгасаючою ві рою у відродження української держави і в кожний час і на кожному місці, де вона' перебувала', працею для тієї мети, може бути прикладом, як треба лю бити свою Батьківщину. Згадуючи часи Централь ної Ради, вона писала: „Хоч не дала та праця тих результатів., яких ми від неї чекали, не привела нас до закріплення нашої державности, але була вона потрібна для наш ої Батьківщини так само, як буде потрібна для відновлення державности праця на ступних жіночих поколінь*4. У словах „праця на ступних жіночих поколінь" криється її віра в укра їнську жінку. В її витривалість в обороні рідних традицій, в її моральну стійкість, що оздоровлює життя, в її здібності в різних ділянках того життя і в громадській роботі, куди кликала її включитися. Призначала українській жінці у майбутньому великі й відповідальні завдання. Такий був заповіт україн ським жінкам Великої Громадянки*). *) У статті „Зінаїда Мірна“ (Свобода, 1950 р.) Мі лена Рудницька назвала 3. Мірну „Велика Громадянка”. Свідомо вживаю цієї назви, бо вона дуже влучно окрес лює постать Зінаїди Мірної. ПІЗНАЙТЕ ПОСТАТІ НАШ ОГО Ж ІНОЧОГО РУХУ З ТАКИХ КНИЖ ОК: Ірина Книш: Смолоскип у темряві Іван Франко та рівноправність жінки П атріотизм Анни Й онкер Ірина Павликовська: На громадський шлях Софія Русова: Наші визначні жінки Замовляти через Централю СУА. 32 НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ, 1966 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
