Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
САНТИМЕНТИ (Докінчення зі ст. 6) Це він так казав... Ох, я забула,: він цього .не сказав, йс«го при цьому не було. Йото інемає... Це тільки я уявляла, що б вій міг сказати. І мені здавалось, що я чула його голос. Я завжди відчу ваю його з сс.бою — його красу і йото жорстокість. Але більше його 'н-е буде, і я повинна .про нього не думати. Отже — ке ду мати про .к;ього! Так. І те диїхати. І не чути. І не бачити нічого. І зупинити кров у жилах. Це неможливо. Я «є можу, я не межу! Не імежу перенести цьо го гострого жалю. Якби я знала, що через день, чи за кілька міся ців, чи як пройде рік, цьому на- стаїне кінець, я б ще пережила. Навіть якщо часами біль впихає, а часами збурюється, ще можна витримати. Але коли ввесь час те саме, і ие видно кінця... Самота, важка, як лід, В серце глухо б’є. Іншим хоч вві сні від бід Відпочинок є. Та не спиниться й на мить, Без кінця болить, болить Серденько моє... А яік далі цей вірш? Та-та, та- та, та-та-та, шось до рими із ,,вдагну“... В копкім разі, кінча ється так: І думки повільні й сірі... Дні безжалісні, мов звірі. І не знаю, і не дбаю, Що я взую, що вдягну... Так сказано у вірші. І так во но є насправді Яка рівниця, що я вдягну? Ось пішла й купила собі великий червоний капелюх із ма ками — може це розвеселить. Ку пила — і ненавиджу його. Як моїжіна далі жити так, сидячи і дивлячись у безмежжя і купувати великі червені капелюхи, щоб по тім їх ненавидіти? А тоді) сидіти і зінов. дивитись у безмежжя, і так ден.ь-у-день, день-у-день! Завтра, і післязавтра, і пїсля-післяїзавтра... Як можна витримати таке існу вання?! А що іншого мені робити? „Йди розважатися з друзями", — радять люди. — „Не сиди й дра матизуй 'своє нещастя". Драмати зація! Якщо відчуття безупинного доїщу, що б’є об моє серце, є драм-а — тоді я справді драмати зую. Мілкі люди, маленькі люди --- - ЧИ ж можуть ВОНИ' розуміти страждання? Ніщо не поранить їх грубі серця. Хііба ж ці безсердеч ні дурні можуть зрозуміти, що я більше не можу зустрічатися з нашими спільними друзями і на віть не можу більше ХОДИТИ в ті міісця, де ми бували з ним? Бо він пішов — і все пропалоі. Коли вісе скінчено, тільки ті місця, де пережито смуток, мають до вас співчуття. А коли б піти на місце, де ви колись були щасливі, серце може розірватися з болю. Мабуть, і це сантименти. Відчу вати, що ти не в силі бачити міс ця, де колись тобі було так гар но, а тепер вони мучать згадками про- втрачену насолоду -— це, ма- будь, тако'ж сантименталь'ність. Туга — це щастя в спогадах. Це, врешті:, добре. Згадка & по чуттях —- це теж непогана версія. Якби я могла йому це сказати... Але йому я вже нічого не скажу, ніколи, 'більш ніколи. Він пішов, і вісе скінчено, і я не хочу думати про мертве минуле. Мої думки мусять бути повільні й сірі, і я мушу... О ні, ні! Ох, водій не мусів би їхати цією вулицею! Це ж була наша вулиця., місце нашого ко хання й радощів. Цього я не мо жу перенести, не можу, .не можу! Я заб’юся в куток і щільно зату лю очі долонями, так щільно, щоб я не могла нічого бачити. Мушу затиснути серце і бути яік інші маленькі, плюгаві, черстві людці, що горді із свого уміння забувати минуле. Але я бачу, бачу вісе, навіть із заплющеними очима. Якби я зо всім не мала очей, моє серце пі знало б цю вулицю серед усіх на світі вулиць. Мені вона знайома, як моє власне лице, як мої .п’ять пальців. О, чом я не можу вмер ти отут, на цій вулиці?! Тепер ми маємо бути перед квіїтникарнею на розі. Тут він ку пував для мене прімули, маленькі, жовті црїмули, зв’язані © тугу ки тицю, оторочені навколо листям, срібним зі споду. Чисті, прохо лоднії і ініііжні. Він казав, що орхі деї й камелії —- це не мої квіти. І коли це не була весна, і прімул не продавали, він приносив мені конвалії, веселі маленькі розетки, резеду і небесно-сині волошки. Він казав, що не може уявити мене без квітів-, інакше би світ пе ревернувся. А тепер я терпіти не можу кві тів... А старенький сивий квітни кар завжди буїв такий зацікавле ний і привітний, і одного дня на звав мене ,,мадам"... 0 !х, як боляче, як боляче... А тепер ми маємо бути перед великим будинком із огрядним розволоченим служником при две рях. Увечорі той служник водив на великім довгім ланцюжку чу дове цуценятко, і ми спинялися, щоб побавитись із песиком. А служник бірав на руки цуіценіятко і пестив його., і тільки тоді можна було побачити його усмішку. А далі будинок, де жила ма ленька. дівчинка. Він завжди здій мав капелюха і урочисто вклоняв ся цій дівчинці, і часом диїтина подавала йому свою маленьку розчепірену ручку. А там росте дерево в залізній поржавілій загороді. Коло цього дерева він спинявся і махаів> до мене рукою, а я вихилялася із вік на, щоб його побачити. На нього дивились люди... Люди завжди ди вились на нього, але він не помі чав. Він казав, що ц е — наше де рево і що воно не має права на лежати комусь іншому. Він казав, що в місті мало хто має своє власне дерево... Чи ж не правда,, що це — щастя? А там — будинок лікаря, за ■ним три миршавих сірих дім очки, а тоді... О, Боже, тепер ми муси мо 'бути біля нашого дому. Наш дім, хоч ми займали тільки горіш ній поверх. Я так любила, довгі, темні сходи, бо по них він щове чора підіймався нагору. І наші чистенькі рожеві завіски на вік нах, і вазони з рожевими терапія ми, що добре для мене росли. І вузенькі двері, і кумедна пошто ва скринька, і його спеціяльний дзвінок. А я чекала на нього з присмерку, думаючи, що він може ніколи не прийде. І це чекання було насолодою. А тоді я відчи няла. йому двері — , ні, ні, ні! Далі я не можу. Цього вже ніхто не зміг би витерпіти. О, чому, чому ми м усіли їхати сюди? Яіка ще гірша може бути 8 НАШЕ ЖИТТЯ — СІЧЕНЬ, 1966 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
