Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Зустр і чі (Закінчення) Мар’яна Мельник Врешті настав день, коли ми вибрались до „черепах". Степ уже підсох, а сонце ще не таке силь не, щоб могло нас спалити. Це вже була велика прогулька. Ви брались ми раненько з кухарем, з віслючками, «авантаженими їжою і питвом для всієї групи «а цілий день. Перша половина дороги про йшла гарно і скоро та друга, по той бік ,,стіни Джінґіс Хана“, яка вже вела голим степом і сонце вже пекло дужче, була трудні шою для нас. Нарешті на обрії щось ЗсСІрІЛО — то ми підходи- ми до черепах. Дивного зворушення зазнала я, наближаючись до них. Знов по бачимо таємничу пам’ятку мину лого цієї країни. Черепах було три: одна велика посередині і дві менших по бо ках. Вони ніби придивлялись до чогось, звівши голови, а на спи ні кожна несла: величезну, прямо- віоно поставлену таблицю витеса ну з граніту. На' ній були вириті старовинні гієроґліфи, що їх досі ніхто: не прочитав. Яким чином і на знак чого серед цієї безвод ної пустелі взялись ці кам’яні споруди — немає ще певного ви яснення, хоч ЦІ -споруди відно сяться до того самого часу, коли будувалась Джінґіс-ханська стіна і були тисячі полонених-рабів на роботах. Існує здогад, що- це міс це поховання якогось видатного монгольського князя. Розуміється, Ґабрієль зразу ж придумав і розказав якусь роман тичну історійку про- хана, його любиму жінку та „лиху розлуч ницю “, що були тут поховані. Але цим разом ми йому не повірили. Сіли на уламках каміння, щоб від почити та перекусити. Але печена баранина з часником, що її ви добули наші супутники з кошика, не смакувала. Чомусь на їлось і НЄ ГОВОРИЛОСЬ, Не ТО' потомились, не то степ із цими' незрозумілими свідками минулих століть пригні чував нас. Тому оглянувши все докладно й надивувавшись кам’я ним потворам досхочу, ми вибра лись у поворотну дорогу. Хоті лось знов бути між людьми! Увечері в книгозбірні Наталя була краща, як кюлинебудь, її за смалені щоки горіли маком, очі сяяли, а вінок русих кіс щільно обвивав гарну голівку. Вона бага то сміялась, а потім зненацька пі дійшла до піяніно і заспівала свою улюблену пісню: „Нащо мені чорні бров,и“. Коли вона скінчила, всі були в захопленні. Мені заперло дух, коли я поба чила, як змінилось обличчя в Га- брієля, коли він підійшов до неї, обняв обома руками її голову і поцілував у чоло. Наталю це, ма буть, також злякало. Немов пе реполохана серна вона кинулась до своєї кімнати. У воздусі було напруження. Я не питалась нічого, а Наталя не говорила. На другий день ми не пішли гуляти і мовчки лежали в кріслах-лежаках. Думали про те саме та ніхто не хотів починати. І може було б воно протягнулось, коли б не те, що — наспів кара ван. Показується, це в санаторії неабияка подія. Адже в. однома нітному ході днів щось сталося! І справді, ми почули радісні ви гуки і тупіт ніг. Коли вийшли по дивитись, почули, що річка вже ось-ось понесе кригу, а тут при йшов великий караван верблюдів і монголи таки шукають переходу. Отже й ми приєднались до всіх і стрімголов рушили до річки. Ви довище було, надзвичайне — сот ні верблюдів, худих, виснажених, зі струками збитої вовни (бо са ме вони „линяли"), навантаже них як гори. їх господарі чи по гоничі звивались на прудких, ви тривалих кониках, у старовинних багато оздоблених сріблом куль- баках. А між ними якийсь моло дий монгольський „князь", гар ний, як „намальований11, носився вихром, тільки поли його халату та гострий верх хутряної шапки маяли на вітрі. Горіли вогнища, вився дим, іржали коні — ну, ніби сам Батий під Києвом! Перші пішли' на лід проводирі, за ними трохи вершників, а далі посунула лава верблюдів. Вони покірно слухали наказів і обереж но обходили небезпечні місця. Що дальше вони відходили, то тихіше ставало на нашому березі, тільки потріскував,, догоряючи вогонь. І ось тоді з неба впали чарівні зву ки. „Кру-кру“ залунало з віддалі і ми обидві схопились за руки — це ж привіт весни! Втопили очі в блакить, але не треба було- й ш у кати, бо просто над нашими голо вами проносились 'Ключі журавлів. На їх вид, на їх курликання ми заніміли, тільки в грудях щось колотилося серце і на очах по явилися сльози. Думками ми по линули на Україну. Там серед ве селого степу ми колись вітали по ворот журавлів, що приносили весну. Щ о ж це ікони нам віщують цей раз? — запитала Наталя, провожаючи останні цяточки, і хоч її погляд був сумний, проте якось розірвався цей скований на стрій, в якому ми перебували останню ніч. А вже коли ми повернулись до санаторії, то й почалось те справ жнє, що журавлі нам „принесли". На порозі зустрів нас Ґабрієль із вісткою, що до санаторії прибув наш земляк, українець. І справді, ми познайомились із молодим чор нявим хлопцем,, що на- ім’я йому було Богдан. Ми жадібно заси пали його- питаннями, ще й коли довідались, що він родом з-під Львова. Бо ж відразу почули приязнь до нього, як до справ жнього родича. І дійсно, якийсь новий тип людини відкрився нам V ньому. Його молоде життя вже багато років було сповнене відпо відальности, небезпек, самопосвя ти. Був членом ОУН і мусів вте кти заграницю. Як і кудою він мандрував, що прибив аж у Япо нію, не знаємо. Але японці за опікувались ним і вислали його лікуватись до тієї ж санаторії, де й ми були. І ми не могли з ним наговори тись! Все було- таке дивне і над звичайне для нас, і пластові табо- НАШЕ ЖИТТЯ — КВІТЕНЬ, 1966 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
