Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
напівголих тій розпластані на розпеченім піїску, навколо- мас снують .сотні босих ніг, пісок летить вам у лиіце й .волосся, діти хлюпають іна вас со лоною в,одою1, принесеною' відерцями із океану, з усіх бокіів грають портативні радіоприймач і', ство рюючи якусь божевільну какофонію... А ви лежите собі, ні про що на світі не дбаючи, і відчуваєте себе володарим природи... Я досі не можу збагнути, чому люди так люб лять приморський ПЛІЯІЖ, не дивлячись на -осто гидлий натовп, шум і) досить забруджений пісок. Для мене пляж, перш за все, означає страшенну витрату часу, бо ні творити, ні читати, ні думати на пляжі я не можу. Колись Олесь писав про. Ві денський Пратер, ЩО' їв нім протало в розвагах стільки ідей і праці... А що вже й казати про- пляж! Чоловіки принаймні м>ають нагоду надавитись на красунь а ля натюрель. Та й то ні: якимсь дивом, на пляжі найбільше виставляються товстухи, що не вміщаються в купальник, або страшніші від чуми старі діви. А проте, пляж — це місце, де модерна*, заць кована електронними темпами людина: ще може сполучитися ііз матір’ю своєю — природою, від чути себе її дитиною, частиною її могутности і величі... А океан період очима, без меж, без пере пон — справді символ свободи... — Ой, я вже так засмалилася, — .сказала негритянка з досить тем н о ш к ір о ї породи!, пере ступаючи через мої ноги. Я підняла' голову, щоб поібачити, де вона так засмалилася, але нічого не помітила і «зову занурила носаі в пісок. До мене долинула притишена розмова сусідок: —■ Вона собі гріється на сонечку, та й не зінає, що ©же червона, як рак. І чоловік її, чи бой- френід, чи що ото коло неї розляглось, їй не скаїже... Я знов підняла голову, щоб побачити того ,,ракаі“, і раптом усвідомила собі, що вони див ляться на мене. Отже, тої про мене була мова! Я почала докоряти чоловікові, що він про, свою власність аяіі трохи' не дбає. -— Як я міг знати, коли мені через соняшні окуляри КОЛ'ЬОру Т В О Ї шкіри не ВИ ДНО '! — Треба' було зняти. Що ти, зі мною тільки що ©женився? Ще мене не знаєш? Кожного літа та сама історія! Тільки й бракувало б, щоб я тепер на два дні в ліжко- піти мусіла! Наші друзі побачили, що- треба з Конячого Острова тікати, і ми вирішили перейти ДО' наступ них пунктів нашої програми. Покищо моя шкіра не боліла, а Андрій поспішив підбадьорити мене компліментами, що така цера мені страшенно пасує. Проте, було багато пізніше, ніж ми еподів,аі- лиюя. Коні-Айленд нас своїми чарами затримав трохи задовго. Почали обговорювати, що відві дати, а що' пропустити. І тут то ми з чоловіком не погодились: (він хотів побувати наї Емпайір Білдіяґ, а мене більш цікавій® Музей Мистецтва!. Я хотіла до Радіоцентру, а він тягнув, міене до Біржіі! Нашим друзям було все одно, бо- вони все вже нераз ба чили, самопожертвеніно водячи по Ню Йорку всіх друзів і знайомих, що відвідували їх. З огляду на те, що наша поїздка була короткою, ми вирішили розділитись на ІДЗІ, групи;, щоб спільними зусиллями таки побачити в Ню Йорку якнайбільше. Чоловік з Олею та дочкою подерлись на Емпайр, а ми з Ан дрієм подались до Музею Модерного Мистецтва:. Андрій вибрав для себе цей маршрут не так через те1, що любив модерне мистецтво' (далі ми поба чимо, як він його любив!), а тому, що. в музейній кав ярні подають дуже смачні крихкі тістечка, аі мій друг буїв, страшенний ласун! 6. ЧОРТ В музеїї приємно’, тихо, і прохолодно. Ідемо собі, як належиться в такім місці, чемно- і поважно. І раптом —• вибухаємо нестримним реготом, стобаї- чивши якусь мару, що має означати скульптуру і підписана багатомовно „Символ Сучасностиі“. Ноги з поламаних водогінних труб, тулуб із старого ди тячого- во'зика, голова; з баняка, дві гайки правлять за очі, а іржаве лезо —: за рот. І волосся є, ще й у перманенті: мідні металеві стружки. Дійсно — сучасність! — Це ти! — по-дитячому сказав Андрійко, як колись, пару десятків літ тому, коли ми ще разом ходили до. школи. —- Тихо-, — цитькнула я на нього. —- Он на теїбе люди дивляться. На нас справді з обуренням дивилася стара, по важна пані, що ретельно змальовувала осміяний нами шедевр у великий бльоік-інот. Ми пішли далі. Дальші експонати були ще смішнішії, і щоб трохи розважитись, ми з Андрієм заграли' в- таку гру: він стояв трохи на віддалі, а я білія самої скульптури. Я питала: — Що це? — Чорт, — впевненої відповідав Андрій. -— Зовсім ні. Це — „Дівчина чеше коси“, — подивившись на напис повчала я його. Перейшли до наступного експоната:: — Ану, може ти цю вгадаєш. Щоі це, Андрію? -—- Чорт, — знову відповів Андрій. — Та ж ні, це — „Мати з дочкою — О, то я помилився': ке чорт, а два чорти, -—- виправився Андрій. — Ну, а як ти думаєш, що це? —- Чорт, — неїзміінно відповів Андрій. — Та що ти при кожнім слові- чорта згадуєш, Андрію? Це зовсім не гарно. — А я винний, що вони самих чортів пока зують? А що ж це? •—- Це — абстракція під числом 567, і ніякий чорт. Ану, вгадай оце, тільки вже без чорта. І так воно вже на нього, неї схоже. —• Це — дядько-, що об’ївся кавуна', — вга дав Андрійко. Скульптура показувала якогось кре тина з величезним животом, і хоч т-вір був назва ний інакше, я навіть не виправляла Андрія, бо його назва була більш вдала. Проте, при наступній скульптурі Андрій знов спом’янув чорта, я роїзсер- НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1965 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
