Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
напівголих тій розпластані на розпеченім піїску, навколо- мас снують .сотні босих ніг, пісок летить вам у лиіце й .волосся, діти хлюпають іна вас со лоною в,одою1, принесеною' відерцями із океану, з усіх бокіів грають портативні радіоприймач і', ство рюючи якусь божевільну какофонію... А ви лежите собі, ні про що на світі не дбаючи, і відчуваєте себе володарим природи... Я досі не можу збагнути, чому люди так люб лять приморський ПЛІЯІЖ, не дивлячись на -осто гидлий натовп, шум і) досить забруджений пісок. Для мене пляж, перш за все, означає страшенну витрату часу, бо ні творити, ні читати, ні думати на пляжі я не можу. Колись Олесь писав про. Ві денський Пратер, ЩО' їв нім протало в розвагах стільки ідей і праці... А що вже й казати про- пляж! Чоловіки принаймні м>ають нагоду надавитись на красунь а ля натюрель. Та й то ні: якимсь дивом, на пляжі найбільше виставляються товстухи, що не вміщаються в купальник, або страшніші від чуми старі діви. А проте, пляж — це місце, де модерна*, заць кована електронними темпами людина: ще може сполучитися ііз матір’ю своєю — природою, від чути себе її дитиною, частиною її могутности і величі... А океан період очима, без меж, без пере пон — справді символ свободи... — Ой, я вже так засмалилася, — .сказала негритянка з досить тем н о ш к ір о ї породи!, пере ступаючи через мої ноги. Я підняла' голову, щоб поібачити, де вона так засмалилася, але нічого не помітила і «зову занурила носаі в пісок. До мене долинула притишена розмова сусідок: —■ Вона собі гріється на сонечку, та й не зінає, що ©же червона, як рак. І чоловік її, чи бой- френід, чи що ото коло неї розляглось, їй не скаїже... Я знов підняла голову, щоб побачити того ,,ракаі“, і раптом усвідомила собі, що вони див ляться на мене. Отже, тої про мене була мова! Я почала докоряти чоловікові, що він про, свою власність аяіі трохи' не дбає. -— Як я міг знати, коли мені через соняшні окуляри КОЛ'ЬОру Т В О Ї шкіри не ВИ ДНО '! — Треба' було зняти. Що ти, зі мною тільки що ©женився? Ще мене не знаєш? Кожного літа та сама історія! Тільки й бракувало б, щоб я тепер на два дні в ліжко- піти мусіла! Наші друзі побачили, що- треба з Конячого Острова тікати, і ми вирішили перейти ДО' наступ них пунктів нашої програми. Покищо моя шкіра не боліла, а Андрій поспішив підбадьорити мене компліментами, що така цера мені страшенно пасує. Проте, було багато пізніше, ніж ми еподів,аі- лиюя. Коні-Айленд нас своїми чарами затримав трохи задовго. Почали обговорювати, що відві дати, а що' пропустити. І тут то ми з чоловіком не погодились: (він хотів побувати наї Емпайір Білдіяґ, а мене більш цікавій® Музей Мистецтва!. Я хотіла до Радіоцентру, а він тягнув, міене до Біржіі! Нашим друзям було все одно, бо- вони все вже нераз ба чили, самопожертвеніно водячи по Ню Йорку всіх друзів і знайомих, що відвідували їх. З огляду на те, що наша поїздка була короткою, ми вирішили розділитись на ІДЗІ, групи;, щоб спільними зусиллями таки побачити в Ню Йорку якнайбільше. Чоловік з Олею та дочкою подерлись на Емпайр, а ми з Ан дрієм подались до Музею Модерного Мистецтва:. Андрій вибрав для себе цей маршрут не так через те1, що любив модерне мистецтво' (далі ми поба чимо, як він його любив!), а тому, що. в музейній кав ярні подають дуже смачні крихкі тістечка, аі мій друг буїв, страшенний ласун! 6. ЧОРТ В музеїї приємно’, тихо, і прохолодно. Ідемо собі, як належиться в такім місці, чемно- і поважно. І раптом —• вибухаємо нестримним реготом, стобаї- чивши якусь мару, що має означати скульптуру і підписана багатомовно „Символ Сучасностиі“. Ноги з поламаних водогінних труб, тулуб із старого ди тячого- во'зика, голова; з баняка, дві гайки правлять за очі, а іржаве лезо —: за рот. І волосся є, ще й у перманенті: мідні металеві стружки. Дійсно — сучасність! — Це ти! — по-дитячому сказав Андрійко, як колись, пару десятків літ тому, коли ми ще разом ходили до. школи. —- Тихо-, — цитькнула я на нього. —- Он на теїбе люди дивляться. На нас справді з обуренням дивилася стара, по важна пані, що ретельно змальовувала осміяний нами шедевр у великий бльоік-інот. Ми пішли далі. Дальші експонати були ще смішнішії, і щоб трохи розважитись, ми з Андрієм заграли' в- таку гру: він стояв трохи на віддалі, а я білія самої скульптури. Я питала: — Що це? — Чорт, — впевненої відповідав Андрій. -— Зовсім ні. Це — „Дівчина чеше коси“, — подивившись на напис повчала я його. Перейшли до наступного експоната:: — Ану, може ти цю вгадаєш. Щоі це, Андрію? -—- Чорт, — знову відповів Андрій. — Та ж ні, це — „Мати з дочкою — О, то я помилився': ке чорт, а два чорти, -—- виправився Андрій. — Ну, а як ти думаєш, що це? —- Чорт, — неїзміінно відповів Андрій. — Та що ти при кожнім слові- чорта згадуєш, Андрію? Це зовсім не гарно. — А я винний, що вони самих чортів пока зують? А що ж це? •—- Це — абстракція під числом 567, і ніякий чорт. Ану, вгадай оце, тільки вже без чорта. І так воно вже на нього, неї схоже. —• Це — дядько-, що об’ївся кавуна', — вга дав Андрійко. Скульптура показувала якогось кре тина з величезним животом, і хоч т-вір був назва ний інакше, я навіть не виправляла Андрія, бо його назва була більш вдала. Проте, при наступній скульптурі Андрій знов спом’янув чорта, я роїзсер- НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1965 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
