Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Салатна Рути Не всі т ії Зустрічаються... По правді, то у нас в хаті, чи радше, в. родині, ніколи: на було згоди. Ще навіть в тих часах, коли ми взагалі ще не були ро диною, себто, коли ми пізналися з моїм теперішнім домовим воло дарем у 1941-му році, десь між Ушицею і Чорним Островом: він був у бандерівській Похідній Гру пі ОУН, я була в мельників ській... Наша перша суперечка закінчи лася- аж у рік опісля — у церкві, перед великим вівтарем — але сварились ми ще про- те, чи синє чи жовте має бути вгорі, чи вни зу, ще кілька добрих років. Потім ішло далі в тому самому сенсі: я хотіла, щоб доню назва ти Уляною, а він — щоб Лярис- сою; я для сина видумала ім’я Св’ятогор — а він сказав, що і Борис вистачить; я хотіла їхати до Австралії — він вперся чека ти на Америку... І так цілий час — і навіть уже в Америці нічого не змінилося: живемо між Ню Йорком і Филаделфією -— то він, і донька тягнуть за Филаделфій- ськиїм „Тризубом", — а ми. із сином за Ню-Йоркським УСК-ом; прийшла' справа- кардит льно-па- тріярхальна., то- я смиренно слу хала духовної влади і не хотіла підписувати ніяких листів до< Ри му, бо неї велено, а він, не лише мене підписав, але й дітей намо вив, щоб підписали по* дві листи. І так цілий час — аж мене вже злостить —- бо>, все на кінці пока зується, що синє є на горі, доня так і залишилася Лярискою, а „джуніор" Борисом (хіба Свято- гор не краще? — хоч тяжче „спе- лувати"); слава, Боту, що ми не поїхали до Австралії, ,,Тризуб" здобув вже тричі чемпіонат, а Кардинала таки маємо — (хоч не казали підписувати листів до- Ри му) і взагалі впродовж останніх двадцят років все є „його на веірху"... Так і з тими „зустрічами". Не можу сказати, щоб і в цій справі була стабільність поглядів у на шій родинній чвірці. Діти, як діти: не можна сказати, що>б їх цілком ця справа не цікавила, але думаю, що вони дуже цілою проблемою не переймаються. —- Ну, і ніби чому я маю пе рейматися? — пояснює мені „джу ніор", коли розмова в хаті схо дить на „українські теми". — Я не знаю про що вам йде: якби хто знову приїхав із спортовців, то піду поговорити, от так, як остан ній раз у Ню Йорку, з тим хлоп цем з Києва', що ти, тату, дав йому свій годинник... — Він вже не в Києві, — втру чається доня, — ти не читав „Ню Йорк Тайме"? Там виразно- напи сано, що „рашен чемпіон", живе вже у Москві і там вчиться на університеті... — Бачиш, — розпочинаю ата ку на мого' чоловіка. — Бачиш, навіть твої власні діти кажуть, що „зустрічі" не є нічим поганим. А ти, навіть, ти сам — то ти дав годинника тому спортсменові? А мені сказав, що загубив у саб- веї... Значить і ти „зустрічався". Окуляри, з-над „Дейлі Нюз" блистять заклопотано. Нарешті чути: —- Як було не дати? Такий ми лий хлопчисько'... І сказав мені „гаразд!" на прощання, і як я просив., щоб батьків привітав вдо ма і щоіб сказав їм, що вас тут багато, то- він подивився навколо і сказав: „Обов’язково привітаю і скажу", то я, старий осел — розчулився... —- І „Омегу" з руки... і йому в руку, а сам тато -—- як пішов! — Щоб той не міг повернути го ди ника, — пояснює „джуніор". — А моєї товаришки мама... ну, Алли, — її мама дуже хоті- лась би зустрітися з сестрою, але не може... (це вже Ляриса). — Що такого з тою сестрою мами Алли, себто, з її тетою •— не ‘може приїхати? -— трохи під ступно запитує голос з-поіза га зети. — Що з нею? Далеко жив,е? — Далеко, — відповідає мала, — дуже далеко, мамо. (А то ж не я її питала, -— це він її пи тав) — аж за Байкалом. Я бачила листа. Пише тета Алли: „Нас во сьмеро в кімнаті живе. І я сама, знаєш, туберкульозна:, і у сина чахотка вже почалася; а Людочка, що вже її на третій пішло1, вже рік як чах от оч на". Вони так див но. пишуть: „чахоточна"... Це, те саме, що ТіБіСі у нас, правда? І Алла так дуже хотілася б зу стріти з тетою... Мовчанка панувала хвилину, а потім „джуніор" знову розпочи нає: — А, мамо, а той „екечендж студент", що ми його стрінули у вуйка Свата? О, той то вже таки добрий „коммі"... Сидить в Аме риці вже рік, живе на „кемпусі", їсть „гат-доги", аж гримить — і нічого тільки на Америку нарікає, як тут погано... — А мені, — „Дейлі Нюз" по кладено на бік —- розказував він раз, тоді, як ми випили у вуйка Свата на іменини, що Амієрика і Совєтський Союз дуже подібні... -—- Ов, а то як? —- всі три наші голоси зливаються в один. -— Америка і Совєти подібні? А то чим? —- Василь Іванович (Василь йому було, правда?) — каже ме ні —- вже десь після п’ятого „ска- чаі": „Ви, Алєґ Алєксандровіч, не думайте, що між нами і вами; ве лика різниця. Ось, заходжу якось у цей самий „Гімбелс", чи як йо му, — мануфактури всілякої хоч гать гати, а долярів, не дуже. По стоїш, подумаєш, походиш, та й виходиш, не куплявши... А у нас так же само: заходиш в Універ маг — червінців і рублів кишені повні — а. мануфактури— ні чуть- чуть! Ось так і виходиш, нічого не куплявши... Хіба не подібна Америка до СССР? —- Скільки він випив, кажеш, тату? — Шість? —- питає „фахо во" джуніор. — Як шість — все зрозуміле. Цікаво, що почав би говорити, якби так випив з де сять?.. І бачиш, я справді, не ро зумію, чому ти проти „зустрічів": де ти вчув би такий добрий про- НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1965 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
