Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Салатна Рути Не всі т ії Зустрічаються... По правді, то у нас в хаті, чи радше, в. родині, ніколи: на було згоди. Ще навіть в тих часах, коли ми взагалі ще не були ро диною, себто, коли ми пізналися з моїм теперішнім домовим воло дарем у 1941-му році, десь між Ушицею і Чорним Островом: він був у бандерівській Похідній Гру пі ОУН, я була в мельників ській... Наша перша суперечка закінчи лася- аж у рік опісля — у церкві, перед великим вівтарем — але сварились ми ще про- те, чи синє чи жовте має бути вгорі, чи вни зу, ще кілька добрих років. Потім ішло далі в тому самому сенсі: я хотіла, щоб доню назва ти Уляною, а він — щоб Лярис- сою; я для сина видумала ім’я Св’ятогор — а він сказав, що і Борис вистачить; я хотіла їхати до Австралії — він вперся чека ти на Америку... І так цілий час — і навіть уже в Америці нічого не змінилося: живемо між Ню Йорком і Филаделфією -— то він, і донька тягнуть за Филаделфій- ськиїм „Тризубом", — а ми. із сином за Ню-Йоркським УСК-ом; прийшла' справа- кардит льно-па- тріярхальна., то- я смиренно слу хала духовної влади і не хотіла підписувати ніяких листів до< Ри му, бо неї велено, а він, не лише мене підписав, але й дітей намо вив, щоб підписали по* дві листи. І так цілий час — аж мене вже злостить —- бо>, все на кінці пока зується, що синє є на горі, доня так і залишилася Лярискою, а „джуніор" Борисом (хіба Свято- гор не краще? — хоч тяжче „спе- лувати"); слава, Боту, що ми не поїхали до Австралії, ,,Тризуб" здобув вже тричі чемпіонат, а Кардинала таки маємо — (хоч не казали підписувати листів до- Ри му) і взагалі впродовж останніх двадцят років все є „його на веірху"... Так і з тими „зустрічами". Не можу сказати, щоб і в цій справі була стабільність поглядів у на шій родинній чвірці. Діти, як діти: не можна сказати, що>б їх цілком ця справа не цікавила, але думаю, що вони дуже цілою проблемою не переймаються. —- Ну, і ніби чому я маю пе рейматися? — пояснює мені „джу ніор", коли розмова в хаті схо дить на „українські теми". — Я не знаю про що вам йде: якби хто знову приїхав із спортовців, то піду поговорити, от так, як остан ній раз у Ню Йорку, з тим хлоп цем з Києва', що ти, тату, дав йому свій годинник... — Він вже не в Києві, — втру чається доня, — ти не читав „Ню Йорк Тайме"? Там виразно- напи сано, що „рашен чемпіон", живе вже у Москві і там вчиться на університеті... — Бачиш, — розпочинаю ата ку на мого' чоловіка. — Бачиш, навіть твої власні діти кажуть, що „зустрічі" не є нічим поганим. А ти, навіть, ти сам — то ти дав годинника тому спортсменові? А мені сказав, що загубив у саб- веї... Значить і ти „зустрічався". Окуляри, з-над „Дейлі Нюз" блистять заклопотано. Нарешті чути: —- Як було не дати? Такий ми лий хлопчисько'... І сказав мені „гаразд!" на прощання, і як я просив., щоб батьків привітав вдо ма і щоіб сказав їм, що вас тут багато, то- він подивився навколо і сказав: „Обов’язково привітаю і скажу", то я, старий осел — розчулився... —- І „Омегу" з руки... і йому в руку, а сам тато -—- як пішов! — Щоб той не міг повернути го ди ника, — пояснює „джуніор". — А моєї товаришки мама... ну, Алли, — її мама дуже хоті- лась би зустрітися з сестрою, але не може... (це вже Ляриса). — Що такого з тою сестрою мами Алли, себто, з її тетою •— не ‘може приїхати? -— трохи під ступно запитує голос з-поіза га зети. — Що з нею? Далеко жив,е? — Далеко, — відповідає мала, — дуже далеко, мамо. (А то ж не я її питала, -— це він її пи тав) — аж за Байкалом. Я бачила листа. Пише тета Алли: „Нас во сьмеро в кімнаті живе. І я сама, знаєш, туберкульозна:, і у сина чахотка вже почалася; а Людочка, що вже її на третій пішло1, вже рік як чах от оч на". Вони так див но. пишуть: „чахоточна"... Це, те саме, що ТіБіСі у нас, правда? І Алла так дуже хотілася б зу стріти з тетою... Мовчанка панувала хвилину, а потім „джуніор" знову розпочи нає: — А, мамо, а той „екечендж студент", що ми його стрінули у вуйка Свата? О, той то вже таки добрий „коммі"... Сидить в Аме риці вже рік, живе на „кемпусі", їсть „гат-доги", аж гримить — і нічого тільки на Америку нарікає, як тут погано... — А мені, — „Дейлі Нюз" по кладено на бік —- розказував він раз, тоді, як ми випили у вуйка Свата на іменини, що Амієрика і Совєтський Союз дуже подібні... -—- Ов, а то як? —- всі три наші голоси зливаються в один. -— Америка і Совєти подібні? А то чим? —- Василь Іванович (Василь йому було, правда?) — каже ме ні —- вже десь після п’ятого „ска- чаі": „Ви, Алєґ Алєксандровіч, не думайте, що між нами і вами; ве лика різниця. Ось, заходжу якось у цей самий „Гімбелс", чи як йо му, — мануфактури всілякої хоч гать гати, а долярів, не дуже. По стоїш, подумаєш, походиш, та й виходиш, не куплявши... А у нас так же само: заходиш в Універ маг — червінців і рублів кишені повні — а. мануфактури— ні чуть- чуть! Ось так і виходиш, нічого не куплявши... Хіба не подібна Америка до СССР? —- Скільки він випив, кажеш, тату? — Шість? —- питає „фахо во" джуніор. — Як шість — все зрозуміле. Цікаво, що почав би говорити, якби так випив з де сять?.. І бачиш, я справді, не ро зумію, чому ти проти „зустрічів": де ти вчув би такий добрий про- НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1965 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
