Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
нових кущів, і як окрашена земля жадібно втягала кожну каплину. Через декілька днів земля так на- сякла водою, що в заглибленнях вже появилися малі ставки, а з сивого кеба вже не струмки, а цілі пасма й водяні плахти з лопотом спадали -на землю. Вода ринула лотоками, заливаючи дороги й спилюючи вуличний рух. День і ніч, день і ніч лопотіло по да хах і дощаних стінах. Надійшла хвиля благословен них для врожаю зимових дощів. Після тижня зда валося, що зайво вже згадувати соїняшні дні й сині обрії, що «аче безповоротно зникли за сивою за слоною туману. Увесь світ звузився до чотирьох стін і до кількох метрів кімнатної площі. Поночі тягло вогкістю й холодом. Ганна наставляла огрі вання і, сівши на килим, бездумно дивилася на си ній ош ик газової пє(чі. За вікнами лопотів дощ, а інтервалах, коли стихало, десь між дощаними сті нами обережно шкрябала миша . . . В уяві ставали рухливі міста й залиті овітлами та людськими муравлищами вулиці. (Прийшов час, коли Ганна усвідомила собі недоречність своєї са- мотности.) Довше залишатися тут не мало ніякої мети. Вона перечислила зароблені гроші: повинно вистачити на перших порах. Потім вона підійшла до писемного стола і, не надумуючися довго, напи сала на листовому папері: „Сподіваюся, що Ви виправдаєте мене за те, що я не візьму участи в концерті, так як було умов лено. Ви дуже ласкаві для мене й перецінюєте моє знання. Я тільки аматор, а не професійний музика. Думаю, концерт все таки відбудеться з успіхом. Коли Ви читатимете цього листа, мене вже не буде в цій місцевості. Я відійду знов у невідомий і чужий Вам світ і знову стану для Bale однією з незнайомих, поори яких проходять байдуже й неуважно. Тому, що шляхи наші йдуть в протилежні напрями, не думаю, Щ О б ми ще колись зустрілися . . Зупинившись хвилину, Ганна після короткої ваду ми перекреслила три останні речення. Вона швидко переписала вже скороченого листа й вло» жила його в коверту, заадресовану на ім’я отця О’Браєна. VIII. Із кімнати ч. 1145 на одинадцятому поверсі вже від кількох днів розходився безпереривний зойк, що часом із хрипкого- крику переходив в однома нітне квиління немовляти. Зойк розливався по дов гих коридорах, але пацієнти в сусідніх кімнатах звикли до нього, як звикають зчасом до- одноманіт ного цяпаяня води в країні. Коли хвилинами сти хало, тиша здавалася неприродньою, і всі запиту вали, чи не приключилося щось у кімнаті, ч. 1145. Ганна вже кілька разів заходила туди, але. за кож ним разом виходила з почуттям безсилля. Тут уже і землисто сіре обличчя пацієнтки, і тяжке, стиснуте повітря, в якому навіть недавно принесені квіти втратили свою свіжість, — усе вказувало, що неми нучість оливв’яною тінню лягла на рештки життя. У загальній шпитальній атмосфері це; був тільки один із чергових випадків, до якого ніхто не при в’язував особливої ваги як не прив’язують ваги до чергування дня із ніччю, чи погоди з непогодою. Звичайним порядком пробігали коридорами вро дливі медсестри, пишаючися своєю чистотою й мо лодістю, механічно, яік звичайно-, совав електричним пилосмоком по блискучій підлозі філіпінець Артур о. Ганна спрямувала свої кроки до передостан ньої кімнати напроти. — Не турбуйтеся, вже не треба, -—- блиснула до Ганни рядами сніжнобілих зубів одна з молодих негритянок, що розвозила по кімнатах їжу. Не зрозумівши як слід, що хотіла їй сказати ця дівчина, Ганна натиснула клямку дверей. В дво- особовій кімнаті стояло вже тільки одно ліжко. Ганна підійшла ближче. Маленька місіс Джаисон ле жала непорушно, а її обличчя барвою майже не відрізнтовалося від білої подушки. Спиною Ганни пройшов холод. Її огорнуло почуття, що його зви чайно дізнають живі люди в близькості покійника: безпора дно сти, безси лля і власної тлінности. Ще вчора бідолашна місіс Джансон, гладячи ГаНнине обличчя, схлипувала крізь сльози: ,,Я вам дякую за все . . .“ Те, що осталося тепер з місіс Джансон, було для Ганни далеке й чуже. її завжди емоційне обличчя мало вираз байдужої суворости. Ганна вийшла з кімнати з порожньою головою. На кори дорі панувала віийняткова тиша, як звичайно неді лями в цій порі. Тільки з кімнати прибиральниць долітав притишений регіт: дівчата ділилися нови нами дня. Ганна обійшла ще декілька приділених їй пацієнтів: вихуділу кельнерку з кучмою нафарбо ваного волосся, що обсновувала кімнату густим ци гарковим димом, молодого італійця, що навіть під час впорскувань не відводив очей від телевізійного апарату, і врешті довгоногого діябетика Елліота, який усміхався, які усі американські мужчини: про стодушно й по-дитячому. Цієї неділі на Ганну припадала перша обідня перерва. Рішивши не сходити на обід, вона вийшла на веранду. Майже половина величезного міста роз тягнулася у стіп шпитального горба. Ганна не від чувала ніякої втоми. Вона спостерігала все чітко й незвичайно інтенсивно: За вікнами тремтіло про- зюре й синє повітря, як кришталева чаша, напов нена шумливим вином. Зір линув далеко- до- засні жених на овиді гір. Ганна любила цей краєвид. Скільки разів він додав їй сил і відсвіжував душевно на протязі її майже півторарічного перебування в цьому шпиталі. -Півтора року . . . — Яка незрозуміла для нас гра життьових фактів, — подумала з гіркотою Ганна. — Здобу ваємо осяги тоді, коли краплини полину невтралі- зують радість їх споживання. На всьому світі не було» вже нікого, хто» ра дів би з нею її успіхами, але Ганнина самотність озброїла її мудрістю не залишати розпочатого' діла на половині дороги не тільки задля самого прин ципу, але в великій мірі також, щоб зберегти добру славу людини, якої імя вона носила. І хоч воїна не переживала особливої радости після здобуття ди плому, все таки відчувала полегшу, як людина, що довго йшла по хисткій кладці і врешті ступила на рівну дорогу. (Продовження буде) 32 НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1965 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
