Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
нових кущів, і як окрашена земля жадібно втягала кожну каплину. Через декілька днів земля так на- сякла водою, що в заглибленнях вже появилися малі ставки, а з сивого кеба вже не струмки, а цілі пасма й водяні плахти з лопотом спадали -на землю. Вода ринула лотоками, заливаючи дороги й спилюючи вуличний рух. День і ніч, день і ніч лопотіло по да хах і дощаних стінах. Надійшла хвиля благословен них для врожаю зимових дощів. Після тижня зда валося, що зайво вже згадувати соїняшні дні й сині обрії, що «аче безповоротно зникли за сивою за слоною туману. Увесь світ звузився до чотирьох стін і до кількох метрів кімнатної площі. Поночі тягло вогкістю й холодом. Ганна наставляла огрі вання і, сівши на килим, бездумно дивилася на си ній ош ик газової пє(чі. За вікнами лопотів дощ, а інтервалах, коли стихало, десь між дощаними сті нами обережно шкрябала миша . . . В уяві ставали рухливі міста й залиті овітлами та людськими муравлищами вулиці. (Прийшов час, коли Ганна усвідомила собі недоречність своєї са- мотности.) Довше залишатися тут не мало ніякої мети. Вона перечислила зароблені гроші: повинно вистачити на перших порах. Потім вона підійшла до писемного стола і, не надумуючися довго, напи сала на листовому папері: „Сподіваюся, що Ви виправдаєте мене за те, що я не візьму участи в концерті, так як було умов лено. Ви дуже ласкаві для мене й перецінюєте моє знання. Я тільки аматор, а не професійний музика. Думаю, концерт все таки відбудеться з успіхом. Коли Ви читатимете цього листа, мене вже не буде в цій місцевості. Я відійду знов у невідомий і чужий Вам світ і знову стану для Bale однією з незнайомих, поори яких проходять байдуже й неуважно. Тому, що шляхи наші йдуть в протилежні напрями, не думаю, Щ О б ми ще колись зустрілися . . Зупинившись хвилину, Ганна після короткої ваду ми перекреслила три останні речення. Вона швидко переписала вже скороченого листа й вло» жила його в коверту, заадресовану на ім’я отця О’Браєна. VIII. Із кімнати ч. 1145 на одинадцятому поверсі вже від кількох днів розходився безпереривний зойк, що часом із хрипкого- крику переходив в однома нітне квиління немовляти. Зойк розливався по дов гих коридорах, але пацієнти в сусідніх кімнатах звикли до нього, як звикають зчасом до- одноманіт ного цяпаяня води в країні. Коли хвилинами сти хало, тиша здавалася неприродньою, і всі запиту вали, чи не приключилося щось у кімнаті, ч. 1145. Ганна вже кілька разів заходила туди, але. за кож ним разом виходила з почуттям безсилля. Тут уже і землисто сіре обличчя пацієнтки, і тяжке, стиснуте повітря, в якому навіть недавно принесені квіти втратили свою свіжість, — усе вказувало, що неми нучість оливв’яною тінню лягла на рештки життя. У загальній шпитальній атмосфері це; був тільки один із чергових випадків, до якого ніхто не при в’язував особливої ваги як не прив’язують ваги до чергування дня із ніччю, чи погоди з непогодою. Звичайним порядком пробігали коридорами вро дливі медсестри, пишаючися своєю чистотою й мо лодістю, механічно, яік звичайно-, совав електричним пилосмоком по блискучій підлозі філіпінець Артур о. Ганна спрямувала свої кроки до передостан ньої кімнати напроти. — Не турбуйтеся, вже не треба, -—- блиснула до Ганни рядами сніжнобілих зубів одна з молодих негритянок, що розвозила по кімнатах їжу. Не зрозумівши як слід, що хотіла їй сказати ця дівчина, Ганна натиснула клямку дверей. В дво- особовій кімнаті стояло вже тільки одно ліжко. Ганна підійшла ближче. Маленька місіс Джаисон ле жала непорушно, а її обличчя барвою майже не відрізнтовалося від білої подушки. Спиною Ганни пройшов холод. Її огорнуло почуття, що його зви чайно дізнають живі люди в близькості покійника: безпора дно сти, безси лля і власної тлінности. Ще вчора бідолашна місіс Джансон, гладячи ГаНнине обличчя, схлипувала крізь сльози: ,,Я вам дякую за все . . .“ Те, що осталося тепер з місіс Джансон, було для Ганни далеке й чуже. її завжди емоційне обличчя мало вираз байдужої суворости. Ганна вийшла з кімнати з порожньою головою. На кори дорі панувала віийняткова тиша, як звичайно неді лями в цій порі. Тільки з кімнати прибиральниць долітав притишений регіт: дівчата ділилися нови нами дня. Ганна обійшла ще декілька приділених їй пацієнтів: вихуділу кельнерку з кучмою нафарбо ваного волосся, що обсновувала кімнату густим ци гарковим димом, молодого італійця, що навіть під час впорскувань не відводив очей від телевізійного апарату, і врешті довгоногого діябетика Елліота, який усміхався, які усі американські мужчини: про стодушно й по-дитячому. Цієї неділі на Ганну припадала перша обідня перерва. Рішивши не сходити на обід, вона вийшла на веранду. Майже половина величезного міста роз тягнулася у стіп шпитального горба. Ганна не від чувала ніякої втоми. Вона спостерігала все чітко й незвичайно інтенсивно: За вікнами тремтіло про- зюре й синє повітря, як кришталева чаша, напов нена шумливим вином. Зір линув далеко- до- засні жених на овиді гір. Ганна любила цей краєвид. Скільки разів він додав їй сил і відсвіжував душевно на протязі її майже півторарічного перебування в цьому шпиталі. -Півтора року . . . — Яка незрозуміла для нас гра життьових фактів, — подумала з гіркотою Ганна. — Здобу ваємо осяги тоді, коли краплини полину невтралі- зують радість їх споживання. На всьому світі не було» вже нікого, хто» ра дів би з нею її успіхами, але Ганнина самотність озброїла її мудрістю не залишати розпочатого' діла на половині дороги не тільки задля самого прин ципу, але в великій мірі також, щоб зберегти добру славу людини, якої імя вона носила. І хоч воїна не переживала особливої радости після здобуття ди плому, все таки відчувала полегшу, як людина, що довго йшла по хисткій кладці і врешті ступила на рівну дорогу. (Продовження буде) 32 НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1965 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
