Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Вежа не знає, чому цілим серцем вона ба жає, щоб усі добрі інтенції О'. О’Браєна випливали з мотивів, задля яких він одягнув цей священичий комірець. За всяку ціну. Навіть за ціїну найкращої людської приязни. Ганна дивиться на о. О’Браєнаї. Вона бачить тільки його руки, такі знайомі їй, коли він докопує таємної безкровної містерії біля пре- стола щоранку. Ганна сідає до фортепіяно' і розгортає ноти: Апасіоната. Вона мимовільно: торкається клявішів. Зразу з перших тактів на неї спливає безмежний спокій, наче хтось м’яким платком торкається її розпале ного чола. Чийсь дружній голос говорить близько до душі, розраджує, потішає, сам скаржиться, про сить поради . . . Але раптом інтимна розмова зай мається спалахом почуття. Стихія з непереможною силою схоплює за собою Ганну. Разом з нею Ганна в тріюмфальному злеті підноситься на вершини, щоб несподівано пірнути в глибини світової скор боти. Стримане ридання, трагічний спротив, і знов усі почуття виливаються в тихій скарзі. . . Після останніх акордів „Аллєґро ассаі“ Гаїнна відчула величезну втому. Не відважуючись пере ходити до другої частини, вона закрила ноти. Отець О’Браєн сидів рівно із зложеними ру ками. Він своїм звичаєм, піднявши легко брову, дивився в неокреслену точку. — Добраніч, отче. — Добраніч. Дякую. Ганна підвелася і тихо- вийшла. VI. Не заходячи до своєї кімнати, вона повернула до бічних дверей, що провадили просто в садок. При фіртці вже чекала її Дачес. Вона радісно1 заскомліла і притулилася теплим віддихом до Ганниної долоні. Трохи оіподалік під деревами стояв Принц, з'вівши гордовито пухнатий лисячий хвіст. Дружньою трій кою вони робили щовієчірнії мандрівки1. Дачес з породи мисливських собак, сторожка і напружена, як готова стріла, оббігала всі придо рожні кущі і садки. Принц стоїчно крокував поруч Гаїнни, не виявляючи ніякої охоти до- руху в кліматі, що не підходив до його ескімоського кожуха. Вони мандрували довго пальмовими алеями, поки не вийшли на незаібудов'ані площі поза містом. Обидва собаки, виляючи звільна хвостами, дивилися Ганні в очі, немов питаючи: „Куди далі?“ Загубленими в бур’янах рейками промайнув поїзд, лишаючи за собою віддих просторів, якими він пролітав. Ганна поглянула на зорі. Час додому. Вони верталися головною вулицею, на якій неонові світла кидали фантастичний рефлекс на плакуче віття дерев перцю. На церковному майдані вони знов зупинилися. Десь за муром виводив безко нечну пісеньку цвіркун, невтомний співак тихих вечорів, напинаючи срібну струну від Ганниіного серця аж до її далекої батьківщини. За хрест на гостроверхій церковній вежі' зачепився одним „ко лесом" Великий Віз. Ганні згадався той самий Ве ликий Віз над батьківським садом у серпневий ве чір; за садом стоголосі хори сверщів у вівсі. Вони вдвох із сестрою числять летючі метеори . . . Теплий доторк до Ганниної ноги обірвав нитку її мрій. Це Дачес. Вона сперла голову на Ганіни- ному коліні і допитливо дивилася їй в очі. Гладячи її шовкову шерсть, Ганна думала, що коли б тва рини розуміли людську мову, людина менше почу вала б свою самітність. Зорі вже повернули свій шлях за попругу пів ночі. Містечко повюлі загорталося тремким завоєм каліфорнійської листопадової ночі. Тільки по про тилежному боці церковної площі з одного' вікна в парафіяльному домі ринула смуга світла. Ганна усміхнулася нишком. Хто там у цьому домі ще не спить? Мислитель, дослідник складних трактатів, чи мрійливий поклонник зоряних ночей? . . Ганна завернула в> сторону манастиря. В бібліо теці були розсвічені світла, -і відчувалося ще не- давну присутність живої людини. Ганна згорнула розкинені на столі книжки, вставила їх на полицю і погасила світло. її обгорнула' абсолютна самота. Вона зустріла її, як певну і випробувану прия тельку. У кожному кутку вона відчувала биття її великого- невидного серця. VII. Спершу здавалося чимось неприроднім у цій країні вічного сонця бачити затягнене хмаїрами небо і справжній дощ! Булої цікаво' спостерігати, як струмки води шуміли поміж лапатим листям бана НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1965 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
