Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
ся вже нікуди, ждали загибелі. Терпеливо й покірно. Сонце роз бивалося вогняними черепками іпо дахах, палило, слало блискавки, повертало розпалені долоні в зем лю і пило, пило до нестями 'остан ні краплини води . . . Бракувало віддиху . . . Кожний благав від починку, однієї росини прохоло ди .. . Лента лукаво посміхнулася: — Я знаю, що тепер зроблю, таки придумала щось нового. От, візьму ножиці і обітну коси. Хай не давлять і не заваджають. Від разу стане легше і зовсім добре. — І тихенько засміялась. —• Ленто, ні — затривожилася мати — не торкай. — Гляділа не порушно на Ленту і ждала, Не ві рила . . . А Лента, здавалося, не чула материних слів, говорила тільки до себе: — Обітну коси і знищу їх иазавжди. Бо так хочу, івони ж мої. Хвилювали в неї очі і тем ніли . . . Мати підійшла, до неї, гладила по руках і просила: —- Коли вони твої, подаруй їх мені. Може пригадуєш . . . Зима, сніжини ніодної. Тільки холодна, самітна, порепана земля. Як чу жа .. . Тоді забрали твого най старшого брата. І за ніч у вели кому горю посивіли дерева . . . Упали глибокі сніги, мережилися червоні коралини, звінчані з льо дом. Неспокійно хмарилося не бо .. . Коралини горіли . . . горі ли і падали по снігу. На світанку повернувся батько, нахилився над тобою, погладив по волоссі і твої коси пригорнув до рук . . . —- Мамо, ти знову про давінє, ВОНО минуле І Міертве. А коси . . . непотрібно мені їх. Хай летять і розсипаються, я стану вільна, -— Вона широко розгорнула рамена і випростувалась, а тоді вхопила ножиці. Навіть «є розплітала кіс, байдуже, що.б швидше. Спокійно й рівно обтинала, рука й не за тремтіла. Наперед забрала одну, коса розплелася, сховзнулася з пліч і німо лягла на долівці. Ма ти мовчазно гляділа . . . —• От і другу обітну. — Блис нули ножиці, але тепер вже Лен- тиіні руки задрижали. Краяли не рівно, нетерпеливо, шарпали аж боліло . . . Волосся засувалося по за комір, спливало і уся долівка заясніла у янтарних .стрічках. — Ленто, гріх робиш... — Мати відвернулася до стіни і ти хенько хлипала. А тоді безпорад но обтерла рукавом очі, нахили лася і збирала волосся, як молоде збіжжя. Воно висувалося їй із рук і прилягло до долівки. О'блиіч- чя у маїтері здригалося з жалю і маліло . . . Мовчали порвані коси. Увійшов Данило. Глянув на ма тір і на Ленту й не розумів ні чого, Ніхто нічого не говорив, не хотів, чи не міг . . . У матері ледь помітно здрига лися плеча, вона похитнулася й мало не упала. Данило підійшов до неї, лагідно взяв за руку і по садив у крісло. Лента відвернула обличчя, в руках судорожно затискала но жиці. Данило взяв Ленту за під боріддя і гостро повернув до себе. — Скажи, за що ти обидила матір? Суперечок хочещ, удвох попробуємо, а матір за лиши, А ви, мамо, не журіться, часами, як надходить в-есна . . . —- Весна — глузливо пере била йому Лента — і вії з досади вдарили ПО' очах. — У тебе що не трапиться — весна, буревії... пли вуть твої золоті слова, пливуть... Бо ж ти усім тільки добра бажа єш, серце віддав би. І везерунки такі наводиш, що тільки милува тися ними і любити тебе. От, хо ча б пригадай собі, як бувало між нами. Я до тебе завжди ра ніше заходила, хотіла порадитися, розпитати. А ти, сестричко — як ніжно ти це слово вимовляв — сестричко, ніг гнівайся, моя люба, у мене тепер стільки інших справ, пізніше поговоримо. Раз таки я не втерпіла, перейміила тебе на дсірозі й просила: А тепер не пу щу, ходи пройдемося разом. А ти забрав мої руки, дуже обереж но і поволі ти їх забирав, щоб надто іне обидити мене... Я цього не забула і тепер тобі кажу, мені хочеться з тобою говорити-, не заїзаджай М'ЄН іі . Г нівно тріпнула во лоссям і здивовано повела брова ми. Які ж у неї легкі кучері... Лента. постояла ще хвилину, безжалісно й твердо глянула на матір і Данила й пішла з кімнати. Мати підвела обличчя -— за>- міїсть очей струмочки сліз. — Ку ди вона пішла, Даяиле? Піди за нею і приведи її сюди. Воїна не знає, як їй потрібно нас. —- Лишіть її, хай іде. Вона по вернеться напевно, це тільки сьо годні жара така... А тепер і я піду. Мати заворушилася: — І ти пі деш? — Я нз зінав, що ви самі буде те, а так обіцяв зайти до прияте ля, не надовго, на хвилину. Леп тою не журіться, не треба,. Може колись і у вас так було, як у неії. Пекло у душі і ви хотіли тоді пі- рвати все, кинути комусь поганих слів, щоб хтось страждав і му чився... Данило пішов, А мати отак і заніміла... А в мене колись діти; були... — поду мала тай зітхнулаї. Очі втомилися, тужили за відпочинком. Яка тишина... Як на мертвих попелах погаслого життя. Сіріли уста, затискалися повіки, а, очі бо ялися глянути. На плечі всіх наляг важкий тягар. Стікали грубі крап лини поту... Билася серпе... Жарився день і втомлено на низував години. Безустанно про сівався сонячний пил, а птахи дальше мовчали й журилися... І стало діятися на небі щось нове. Темніло... швидко, дужче розкочувалися сиві рукави, роз вивалися й обмотували сиву го лубінь, велетенськими жменями давили й нищили забаву золотих, розжарених м’ячів. Швидко гнав і котився темною навалою, при боєм вдарив цілий табун хмар, (над носив землі темряву... Блідли об личчя, відкривалися повіки, очі у- сіх гляділи у вікна й ждали. Загомоніли дужі, твіерді кроки,. Надбіг вітер, шарпнув і відімкнув вікно. Воно запручалося і куски надтріснутої шиби полетіли в тра ву. Із дерев зривалося, вихоп лювало с», піднімалося вільно', ле тіло у вікно, сипалося на- долів ку, гнало по стежках, зачіпало ся об трави, вперто бігло даль ше. Майнуло холодом... Заворуши ла темрява счорнілими губами... Блискавка розколола, прорвала темінь, шарпнула небом, набра ла глибокого віддиху й пролунав грім... І знову блискавка і знову НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИПЕНЬ - СЕРПЕНЬ, 1965 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
