Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Люба Коленська Бунт Ленто, Ленточко моя. Пливли слова, скаржилися, хотіли пройти в само серце та й зупинялися по кірно. А там гори. . . Розгорталися ласкаво й сердечно. Хотіли б ві- дітхнути і синявою мережею зу стрінутися з самим небом. Долоня в долоню, як два побратими. Та не годні були. Дерева силувалися простувати листя, гнулися та й шукали землі.. . Сонце вперто висунуло облич чя й зупинилося. Пекло і сипало розрадуванкми вогнями. Трави вмирали, а птахи згорталися усі громадами і мовчали . . . По землі розкидалися полум’я ні китиці, закривали багровими заслонами води, й ті загибали. Шматочки останніх краплин шу кали рятуніку, прилягали до зем лі і відвертали своє обличчя. По хатах біліли шибки, ось-ось розтопляться і розпливуться. Люди виходили, розглядалися за хмарами, хотіли вірити у вітер і у дощ та ждали. . . А тоді йшли знов у хату й їхні руки втомлено відпочивали. Ленто, Ленточко моя, йшли слова журливі й неспокійні. . . Лента не хотіла їх слухати. Слова зупинялися зараз таки пе ред нею, алщ вона не хотіла їх забрати. . . . Чи ви бачили, як весною мигдалові кущі завиваються кві том і на нкіх капризно ледве за- тріпочеться круже'В'0 світанку? Така Лєінта! Платок неба приляг у очі і там зостався. І коси жов тявими нарцизаміи, а біля самого вуха легкою хмариною кучері. Звивалися і гойдалися. На висках дрібні краплини поту тремтіли і скочувалися рсссю. Лента підвела очі і глянула у материне' зажурене обличчя, на Тепер у „проблемі без імени" виявляється їх невдоволення. Во ни шукають виходу зі своїх чо тирьох стін, шукають вияву для своїх ум о вих сил. Ця течія стане новим поштовхом для жіночого руху, що знайде в ній своє онов лення. Л. Бурачинська її коси сплетені в брунатне на мисто, потріскане й посіріле. Жаль стало. Хотіла підійти, заго ворити. . . . Сипалося сонце, розсипалася мовчанка, ятрилися розколихані думки. Мати склала біля себе недочи тану книжку, поправила скатерть на столі і звернулася до Ленти: — Може в тебе журба яка, прийди до мене, поговоримо, по радимося. А як не хочеш нічого гозорити, ТОДІ ПрЯМО' положи, го лову на мої коліна, пригорнися й з а сіни. Лента не відповіла, нічого. Ку дись задівся голубий платок неба;, а на очі накотився, увігнався зе лений вир . . . Вона твердо гляну ла на матір і сказала: —- Мамо, день у день, рік за роком просиджуєш у тій кімнаті й старієшся. І що назустріч йде? Не лячно тобі, уся твоя сила ген поза тобою і не завернеш. Бо й мрії вже не ті. Отак собі пома лу .. . помалу пливуть. А моє життя не сміє так пройти. Я хо чу чогось іншого, СИЛЬНІШОГО і я його буду мати. Але тільки дуже далеко від вас усіх. Ленто, Ленто . . . — -і більш НІ ЧОГО, тільки німо ворушилися уста. Примкнула очі й задумала ся. Значить даремно було жити. Думала, полюблять . . . Затихло в неї серце, а тоді побігло без тямно., швидко, чиїм раз дужче . . . Лента встала й не глянула на віть на матір. От, розбіглися сло ва ненароком і немає вже їх . . . А тоді заходила неспокійно по кімнаті. В очах круги і хвилі. . . Підійшла і відкрила вікно. Жара кинулась їй на руки, обпекла ра мена й хижо розбіглася по кімна ті. Вона рвучко зачинила вікно і стала знову ходити, швидко, швидко, тільки віддих втомлено перехоплювався і зупинявся. Аж раптом задержалася. Слі пуче сонце перехопилося по. стіні і лягло під образ. Там дві шутки побіч себе схрестилися і мовчали. В одної ніжно — вишнева кора, а на гілках нанизаний сріблисто — щирий пух, а в другої гейби переношена брунатно-сіра одежи на і на гілках легенький, ледве ясний слід . . . . . . Прорвався сміх жорстокий і недобрий, розкотився й за мовк . . . Лента підійшла до матері, нахи лилася понад нею і швидко зади хаючись говорила. — Хай зникне неправда уже назавжди. Не хочу більше удава ти і скажу все. Ненавиджу тебе, ненавиджу мого доброго братіка Данила, за кислу м’яку ніжність, за перебільшення почуттів. У вас завжди все добре, щоб тільки ти хо, щоб тільки без суперечки, щоб, мовляв, прикрості нікому не зробити, не сказати нічого болю чого, важкого, стільки ж горя на світі. . . По моєму це саме най більша нещирість, і нестерпно . . . От, мамо, хоча б ота стара шут- ка. Чому ж не викинеш її? Пев но . . . хой стоїть, старіється, припадає порохом і поганіє. Ви кинути гріх, вона ще з давніх ча сів, ціннощі неабиякі. . . стара, зав’яла шутка . . . Обривалися, падали слова. Ма ти похитнулася, пригорбилася й заніміла. Попеліла журба, криши лося ще дужче брунатне намисто. Пересихали уста, а в горлі гостро, гірко пекло. Лента підбігла, вихопила із-за образа шутку і жбурнула її в кут, аж одна гілка обломилася і вдарила об землю . . . А за нею сльози. — Ленто, за що ти? — Тепер питаєш мше за що . . . Я сказала усе, давно так треба було. То завжди вірила ме ні, чому тепер не хочеш, бо їшся . . . жорстоко, правда? На ходу одна Лентина коса зі- сунулася і обвила тісно шию. Да вила . . . Лента затиснула уста, аж побіліли, вії на мить приело- нили очі, як від наруги, а тоді підвелися і наче в мідяному дзер калі спалахнуло у них сонце. По кімнаті чимраз дужче летіли золоті блискавки. На дворі заки далася важка, липка сіть . . . Від гарячого пилу дерева сліпли і Їх ні мутно-сиві зіниці не повертали 4 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ, 1965 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
