Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Люба Коленська Бунт Ленто, Ленточко моя. Пливли слова, скаржилися, хотіли пройти в само серце та й зупинялися по кірно. А там гори. . . Розгорталися ласкаво й сердечно. Хотіли б ві- дітхнути і синявою мережею зу стрінутися з самим небом. Долоня в долоню, як два побратими. Та не годні були. Дерева силувалися простувати листя, гнулися та й шукали землі.. . Сонце вперто висунуло облич чя й зупинилося. Пекло і сипало розрадуванкми вогнями. Трави вмирали, а птахи згорталися усі громадами і мовчали . . . По землі розкидалися полум’я ні китиці, закривали багровими заслонами води, й ті загибали. Шматочки останніх краплин шу кали рятуніку, прилягали до зем лі і відвертали своє обличчя. По хатах біліли шибки, ось-ось розтопляться і розпливуться. Люди виходили, розглядалися за хмарами, хотіли вірити у вітер і у дощ та ждали. . . А тоді йшли знов у хату й їхні руки втомлено відпочивали. Ленто, Ленточко моя, йшли слова журливі й неспокійні. . . Лента не хотіла їх слухати. Слова зупинялися зараз таки пе ред нею, алщ вона не хотіла їх забрати. . . . Чи ви бачили, як весною мигдалові кущі завиваються кві том і на нкіх капризно ледве за- тріпочеться круже'В'0 світанку? Така Лєінта! Платок неба приляг у очі і там зостався. І коси жов тявими нарцизаміи, а біля самого вуха легкою хмариною кучері. Звивалися і гойдалися. На висках дрібні краплини поту тремтіли і скочувалися рсссю. Лента підвела очі і глянула у материне' зажурене обличчя, на Тепер у „проблемі без імени" виявляється їх невдоволення. Во ни шукають виходу зі своїх чо тирьох стін, шукають вияву для своїх ум о вих сил. Ця течія стане новим поштовхом для жіночого руху, що знайде в ній своє онов лення. Л. Бурачинська її коси сплетені в брунатне на мисто, потріскане й посіріле. Жаль стало. Хотіла підійти, заго ворити. . . . Сипалося сонце, розсипалася мовчанка, ятрилися розколихані думки. Мати склала біля себе недочи тану книжку, поправила скатерть на столі і звернулася до Ленти: — Може в тебе журба яка, прийди до мене, поговоримо, по радимося. А як не хочеш нічого гозорити, ТОДІ ПрЯМО' положи, го лову на мої коліна, пригорнися й з а сіни. Лента не відповіла, нічого. Ку дись задівся голубий платок неба;, а на очі накотився, увігнався зе лений вир . . . Вона твердо гляну ла на матір і сказала: —- Мамо, день у день, рік за роком просиджуєш у тій кімнаті й старієшся. І що назустріч йде? Не лячно тобі, уся твоя сила ген поза тобою і не завернеш. Бо й мрії вже не ті. Отак собі пома лу .. . помалу пливуть. А моє життя не сміє так пройти. Я хо чу чогось іншого, СИЛЬНІШОГО і я його буду мати. Але тільки дуже далеко від вас усіх. Ленто, Ленто . . . — -і більш НІ ЧОГО, тільки німо ворушилися уста. Примкнула очі й задумала ся. Значить даремно було жити. Думала, полюблять . . . Затихло в неї серце, а тоді побігло без тямно., швидко, чиїм раз дужче . . . Лента встала й не глянула на віть на матір. От, розбіглися сло ва ненароком і немає вже їх . . . А тоді заходила неспокійно по кімнаті. В очах круги і хвилі. . . Підійшла і відкрила вікно. Жара кинулась їй на руки, обпекла ра мена й хижо розбіглася по кімна ті. Вона рвучко зачинила вікно і стала знову ходити, швидко, швидко, тільки віддих втомлено перехоплювався і зупинявся. Аж раптом задержалася. Слі пуче сонце перехопилося по. стіні і лягло під образ. Там дві шутки побіч себе схрестилися і мовчали. В одної ніжно — вишнева кора, а на гілках нанизаний сріблисто — щирий пух, а в другої гейби переношена брунатно-сіра одежи на і на гілках легенький, ледве ясний слід . . . . . . Прорвався сміх жорстокий і недобрий, розкотився й за мовк . . . Лента підійшла до матері, нахи лилася понад нею і швидко зади хаючись говорила. — Хай зникне неправда уже назавжди. Не хочу більше удава ти і скажу все. Ненавиджу тебе, ненавиджу мого доброго братіка Данила, за кислу м’яку ніжність, за перебільшення почуттів. У вас завжди все добре, щоб тільки ти хо, щоб тільки без суперечки, щоб, мовляв, прикрості нікому не зробити, не сказати нічого болю чого, важкого, стільки ж горя на світі. . . По моєму це саме най більша нещирість, і нестерпно . . . От, мамо, хоча б ота стара шут- ка. Чому ж не викинеш її? Пев но . . . хой стоїть, старіється, припадає порохом і поганіє. Ви кинути гріх, вона ще з давніх ча сів, ціннощі неабиякі. . . стара, зав’яла шутка . . . Обривалися, падали слова. Ма ти похитнулася, пригорбилася й заніміла. Попеліла журба, криши лося ще дужче брунатне намисто. Пересихали уста, а в горлі гостро, гірко пекло. Лента підбігла, вихопила із-за образа шутку і жбурнула її в кут, аж одна гілка обломилася і вдарила об землю . . . А за нею сльози. — Ленто, за що ти? — Тепер питаєш мше за що . . . Я сказала усе, давно так треба було. То завжди вірила ме ні, чому тепер не хочеш, бо їшся . . . жорстоко, правда? На ходу одна Лентина коса зі- сунулася і обвила тісно шию. Да вила . . . Лента затиснула уста, аж побіліли, вії на мить приело- нили очі, як від наруги, а тоді підвелися і наче в мідяному дзер калі спалахнуло у них сонце. По кімнаті чимраз дужче летіли золоті блискавки. На дворі заки далася важка, липка сіть . . . Від гарячого пилу дерева сліпли і Їх ні мутно-сиві зіниці не повертали 4 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ, 1965 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
