Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Репортаж, відзначений на 3. Літературному Конкурсі СФУЖО 1. ФАТАЛЬНА П’ЯТНИЦЯ Терпіти «є мюжу, коли репортаж починається з опису подорожі поїздом чи автолі до місця при значення. Більшість репортажів так починаються, і мєіні страшені-да не хотілося б так почати свій. Але мушу. Бо коли поїзд, замість того, щоб чеоно і по рядно відвезти вас до Ню Йорку, раптом бере курс на той світ, спраіва стає вартою уваги. В нашій сім’ї хронічна біда: школи не ладні зі братися і .спакуватися на ча:с, і перед виїздом так хапаємось, що ледве встигаємо вскочити в поїзд. Кожіного разу ми постановляємо* в наступнім ропі плямувати краще. I не думайте, що ніколи ця поста,- нова «є справджується. Якраз тепер все було' попа ковано на ча'с, всі ми були в найкращім порядку, і вже, за давнім українським звичаєм, сіли „ніа: ща стя" перед виходом із хати. Коли; —- лишенько! Кота нема. Того самого^ кота, що ми його з таким жаїлем самото замикаємо в хаті, приговоривши сусідку, щоб двічі на день його доглядала, годувала і водила на прогулянку. Побігли шукати кота. Шукали, поки лишилось часу в обріз, аі тоді виявилось, що кіт сидить у хаті під ліжком. Вхопили валізи — і бігом до станції. А тут, просто нам під ноги, блискавкою перебіг дорогу чорний кіт. Чорний кіт!!! І сталося це так швидко, ЩО' запобігти цьому не можна було. — Не будьте забобонні, — сказав мій чоло вік. — В атомовім віці соромно в чорного кота ві рити ! — А може б ми пішли навколо' бльоку іншою до рогою? — несміливо обізвалась я. — Нема часу. Пішли! Та ж наш Мурко нам щодня по сто разів дорогу переходить — і нічого не трапляється . . . — Tax то ж наш, а то чужий . . . До того ж, Мурко не чорний. Одне діло кіт сірий, а зовсім друге — чорний . . . Дочка зауважшіа-і, що це, власне, не чужий кіт, а сусідчин Люмумба,, що з ним наш Мурко' в, досить добрих взаєминах. Це мене заспокоїло, але ще дві обставини тривожили;: сьогодні' була п’ятниця-, та ще й тринадцяте число. Цей забобон уже не наш, ту тешній, але вже всі люди в- це увірували. Проте, ні на обходи, ні на сумні передчуття у нас не було часу, і ми, як і щороку перед цим, мало не на ходу вскочили в потяг — і поїхали. По їзд рівномірно підскакував), відбивав веселі ритми, приколисував. . . Ніде так добре не спиться, як у поїзді, аби тільки ліжечко трохи зручніше . . . І го ловне -— нічого' робити не треба, ні -варити, ні за мітати, ні посуд мити,. . . І раптом поїзд підскочив зависоко, хитнувся, і шкутильгаючи побіг кудись убік, скрегочучи за лізом . . . Подорожні, хапалися, за крісла, один іза- од ного, верещали і зойкали. Нарешті, застугоніла земля під гальмами, і поїзд задихано спинився. Всі кинулися до дверей поглянути, що сталось. З нами не сталося нічого: Тільки похилився наш вагон, але не перекинувся. А вагоні-ресторан і два пульмани лежали на боці. Хтось виносив на руках зомлілу, перелякану на смерть бабусю, двоє чоловіків несли на кріслі пораненого негра-куко1- вара . . . Лякатися вже було пізно: все сталося так швидко й несподівано, що ніхто, і перелякатися не встиг. Потім, у розмовах із знайомими:, можна було, не кривлячи душею, заявити: ,,Я ані трохи не зля кався “. . . —- Мене чоловік кликав на вечерю до вагону- рєсторану, а. я щось не хотіла. . . Щось мені немов на вухо шептало: „Не йди, не йди". . . — розпові дала всім ПО' черзі висока цибата пані. -—- Якби ми тепер були в ресторані, може б і потерпіли . . . Люди пойиходиліи з вагонів. Видно було, що поїзд тут стоятиме we одну годину. З пораненими впоратись було не важко, але чекали на: комісію, що мала перевірити обставини аварії. Спантеличений негр-кондуктор давав на все одну стандартну від повідь: “I don’t know n o th in g ”, тому подорожні на нього- махнули рукою і взялись догадуватись на власний розум, що сталося з поїздом. Найбільш імо вірними здавалися дві гіпотези: або водій задрімав, або якісь жартівливі підлітки' підклали на рейки чи малу залізяку. В вагоні було нестерпно гаряче, бо система охолоджування діє тільки тоді, коли поїзд руха ється. Тому всі повиходили з вагонів і посідали на вколо поїзду, як на пікніку. Хто мав, поприносив і їжу та й заходився вечеряти. Мій чоловік узявся робити фотознимки і казав мені ставати то там, то там, де найбільше лиха видно. Аж пізніше вияви лось, що вистріляв він на ті знимки всю доізгу стрічку і всі знимки вийшли чітко і, яскраво. Правда, коли, ми потім показували ті знимки знайомим, на них це великого враження не робило. — Та ви подивіться, — казала я. — Чи вам той поїзд здається звичайним? НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ, 1965 3 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
