Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Репортаж, відзначений на 3. Літературному Конкурсі СФУЖО 1. ФАТАЛЬНА П’ЯТНИЦЯ Терпіти «є мюжу, коли репортаж починається з опису подорожі поїздом чи автолі до місця при значення. Більшість репортажів так починаються, і мєіні страшені-да не хотілося б так почати свій. Але мушу. Бо коли поїзд, замість того, щоб чеоно і по рядно відвезти вас до Ню Йорку, раптом бере курс на той світ, спраіва стає вартою уваги. В нашій сім’ї хронічна біда: школи не ладні зі братися і .спакуватися на ча:с, і перед виїздом так хапаємось, що ледве встигаємо вскочити в поїзд. Кожіного разу ми постановляємо* в наступнім ропі плямувати краще. I не думайте, що ніколи ця поста,- нова «є справджується. Якраз тепер все було' попа ковано на ча'с, всі ми були в найкращім порядку, і вже, за давнім українським звичаєм, сіли „ніа: ща стя" перед виходом із хати. Коли; —- лишенько! Кота нема. Того самого^ кота, що ми його з таким жаїлем самото замикаємо в хаті, приговоривши сусідку, щоб двічі на день його доглядала, годувала і водила на прогулянку. Побігли шукати кота. Шукали, поки лишилось часу в обріз, аі тоді виявилось, що кіт сидить у хаті під ліжком. Вхопили валізи — і бігом до станції. А тут, просто нам під ноги, блискавкою перебіг дорогу чорний кіт. Чорний кіт!!! І сталося це так швидко, ЩО' запобігти цьому не можна було. — Не будьте забобонні, — сказав мій чоло вік. — В атомовім віці соромно в чорного кота ві рити ! — А може б ми пішли навколо' бльоку іншою до рогою? — несміливо обізвалась я. — Нема часу. Пішли! Та ж наш Мурко нам щодня по сто разів дорогу переходить — і нічого не трапляється . . . — Tax то ж наш, а то чужий . . . До того ж, Мурко не чорний. Одне діло кіт сірий, а зовсім друге — чорний . . . Дочка зауважшіа-і, що це, власне, не чужий кіт, а сусідчин Люмумба,, що з ним наш Мурко' в, досить добрих взаєминах. Це мене заспокоїло, але ще дві обставини тривожили;: сьогодні' була п’ятниця-, та ще й тринадцяте число. Цей забобон уже не наш, ту тешній, але вже всі люди в- це увірували. Проте, ні на обходи, ні на сумні передчуття у нас не було часу, і ми, як і щороку перед цим, мало не на ходу вскочили в потяг — і поїхали. По їзд рівномірно підскакував), відбивав веселі ритми, приколисував. . . Ніде так добре не спиться, як у поїзді, аби тільки ліжечко трохи зручніше . . . І го ловне -— нічого' робити не треба, ні -варити, ні за мітати, ні посуд мити,. . . І раптом поїзд підскочив зависоко, хитнувся, і шкутильгаючи побіг кудись убік, скрегочучи за лізом . . . Подорожні, хапалися, за крісла, один іза- од ного, верещали і зойкали. Нарешті, застугоніла земля під гальмами, і поїзд задихано спинився. Всі кинулися до дверей поглянути, що сталось. З нами не сталося нічого: Тільки похилився наш вагон, але не перекинувся. А вагоні-ресторан і два пульмани лежали на боці. Хтось виносив на руках зомлілу, перелякану на смерть бабусю, двоє чоловіків несли на кріслі пораненого негра-куко1- вара . . . Лякатися вже було пізно: все сталося так швидко й несподівано, що ніхто, і перелякатися не встиг. Потім, у розмовах із знайомими:, можна було, не кривлячи душею, заявити: ,,Я ані трохи не зля кався “. . . —- Мене чоловік кликав на вечерю до вагону- рєсторану, а. я щось не хотіла. . . Щось мені немов на вухо шептало: „Не йди, не йди". . . — розпові дала всім ПО' черзі висока цибата пані. -—- Якби ми тепер були в ресторані, може б і потерпіли . . . Люди пойиходиліи з вагонів. Видно було, що поїзд тут стоятиме we одну годину. З пораненими впоратись було не важко, але чекали на: комісію, що мала перевірити обставини аварії. Спантеличений негр-кондуктор давав на все одну стандартну від повідь: “I don’t know n o th in g ”, тому подорожні на нього- махнули рукою і взялись догадуватись на власний розум, що сталося з поїздом. Найбільш імо вірними здавалися дві гіпотези: або водій задрімав, або якісь жартівливі підлітки' підклали на рейки чи малу залізяку. В вагоні було нестерпно гаряче, бо система охолоджування діє тільки тоді, коли поїзд руха ється. Тому всі повиходили з вагонів і посідали на вколо поїзду, як на пікніку. Хто мав, поприносив і їжу та й заходився вечеряти. Мій чоловік узявся робити фотознимки і казав мені ставати то там, то там, де найбільше лиха видно. Аж пізніше вияви лось, що вистріляв він на ті знимки всю доізгу стрічку і всі знимки вийшли чітко і, яскраво. Правда, коли, ми потім показували ті знимки знайомим, на них це великого враження не робило. — Та ви подивіться, — казала я. — Чи вам той поїзд здається звичайним? НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ, 1965 3 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
