Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Оксана Дучимінська Поворот у минулий світ Бравурно вистукуючи колесами такт, в’їжджає на стадію Балкан- ський Експрес. Із стін вагонів продефільовує ряд таблиць з усі- ми маркантнішими географічними назвами, почавши від Кале й Остенди, а кінчаючи на Атенах. Подорожні на стації побуджено хапають за ручки валізок і поспі шають зайняти те заздалегідь ви мріяне місце, в кутку коло вікна. Та справа не така то проста, бо вагони щільно заповнені людьми й клунками, як ще бувало в часи війни. Але це не евакуація Евро- пи, як можна би припускати, це тільки в навечеря Нового Року їдуть балканські робітники на свята домів. Ті, що їх тисячі роз будовують ту нову, повоєнну Ев- ропу, яка ні трішки не вдячна їм за те. Залізничники заспокоюють стурбованих пасажирів обіцянкою причіплення додаткових вагонів. І от вони появляються: чисті, просторі, порожні. Входимо з по- легшою на серці, яка одначе ско ро потахає, бо заки ще хто встиг розглянутись, вагони наповня ються товпою, що просякає в них як води повені, крізь двері, вікна й здається ще й щілинами в під лозі. Допадаю щасливо кутка бі ля вікна, а решта купе заселю ється смуглявими, гамірливими людьми й пірамідами їхніх клун ків. Декілька ломаних німецьких слів помагає довідатись, що вони греки. Обміна усмішками пролом лює лід і я осідаюсь остаточно як Палляс Атена на своєму невели кому Акрополі. Сусідні переділи окупували турки та різні народи Югославії. Розрадувані, веселі, гомінкі, як усі хто має щастя віль ного повороту домів. Несподіва но скоро в’їжджаємо в Альпи, а там вже й Зальцбург зі своїм ро мантичним замком і де проходить провірка пашпортів; бо ми вже в Австрії, що як просяяна сонцем зимова казка. Прорізуємо її впо перек і на тих кількох нечислен них стаціях підбираємо гурти ле- щетарів. На збіччях гір мальовни чі села та санаторії курортів. Не займана білість снігу сліпить очі й приходиться сягнути по темні окуляри. Але ось вже й друга границя і серце сколихується: вступаю в .пе- редсінок залізної заслони і впер ше від двадцяти літ стаю на сло в’янській землі. Тим разом за- держка дуже довга. Щоправда, не бачила я, щоб комунебудь проглядали клунки, бо в тій тіс ноті воно технічно неможливе, але зате докладно вичитують па- шпорти і згідно з новими полег- шами, видають візу тим, хто не встиг взяти її заздалегідь. Щ об скоротити процедуру, забирають документи до стаційного будин ку. В міжчасі крізь вікна можна купити печиво й якісь нез’ясовані напої. Спішу й собі, — бо щоб зріднитися з країною- мушу по їсти її хліба та діткнутися ногою землі. В цьому випадку — стер- пла від безруху нога мусить ще довше почекати, але пахучий, ту го замішений хліб смачний. А тут вже й починають віддавати па- шпорти, при чому виявляється вся своєрідність ментальности па сажирів. Вони не тільки не тур буються цією справою, але вже встигли забути, що в них якіне- будь документи були. Порозходи лись по інших вагонах, заговори лися, позатягали пісень. Нещасні урядовці потратили свої первісно строгі міни й прокопуючись через гори клунків, розшукують роз пачливо за власниками докумен тів. Парова льокомотива, якою на кордоні заступили електричну, сопе невдоволено, але нікого це не хвилює. Для людей, які проти нають навскоси Европу, час стає релятивним поняттям, а місцеві пасажири щасливі, що їм взагалі вдалося дібратися до поїзду. А я таки невдоволена спізненням. Ргз, що замість вечором, приїду в чуже місто £Ж біля півночі, а ще більше тим, що в міжчасі стем ніло й вже не зможу побачити нічого крізь вікно. Залізничу лі нію супроводжає якась широка ріка, якої хвилі понуро виблиску ють у темноті. Вигрібую в пам’я ті ще в дитинстві заучені назви, до яких ніколи в житті не дове лося повертатися: Сава... Драеа..., так, це одна з них, але котра саме? В самому Загребі нова пробле ма: як вийти з вагону? Коритарі вщерть набиті, у вікнах відчиня ється тільки верхня половина, якою можна просунути мою валі зу, але не мене. При входових дверях товпляться роєм нові па сажири, які й не думають посту патись. А тут сигнал до від’їзду! Розпачливо горлаю в рідній таки мові й на диво мене не тільки ро зуміють, але вторують солідарним окликом: „Пустіте бабу!“ Поїзд вже в русі, коли вкінці виркаїкую з нього прямо в рамена якогось залізничника. Просторий двірець нагадує якенебудь пристойне мі сто колишньої австро-угорської монархії, а променада перед ним, на якій видніють якісь великі бу динки, навіть маєстатична'. Зате не видно ні одного таксі, а ожив лені прохожі підхмеленими окли ками вітають Новий Рік. Пробуджуюся від того, що хтось розпалює в великій кафле- вій печі. Бачу зпросоння бездо ганно вичищену долівку високої, прохолодної кімнати й пізнаю той специфічний запах свіжого льняного постільного білля; по спішно заплющую очі й поринаю у велику, м’яку подушку й спо мини з-перед пів століття... Щ ой но аромат міцної домашньої кави й тепла, дружня усмішка когось, хто несподівано віднайшовся в житті по довгих, довгих роках, привертають мене до дійсности. А гам і місто, посіріле від без сніжної зими, порівнюючи неве лике. Характеру надають побудо- дані ще на переломі століть бу динки, темні, давно не відновлю вані. Вулиці просторі, на сквери ках мерєхнтять освітлені ялинки, цілі групи їх, бо Новий Рік, це тепер єдине урядово узнане зи мове свято. Церковні — , як і всі інші релігійні питання — особи ста справа людей. Це:, мабуть,
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
