Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
тям, а присвячуються своїй пра ці і коли хтось їх хоче втягнути в українське життя, вони відпеку ються браком часу або деколи заявляють, що вони не збирають ся тут в Америці будувати Украї ни. Часом вони навіть бояться проявляти себе в українському житті, щоб часом ніхто не дові дався і косо не дивилися на ро боті. Це є цілком природна ре акція тих людей, що мають по чуття меншевартости щодо Укра їни, а спеціяльно щодо україн ської еміграційної спільноти. Це почуття меншевартости в них не є тільки відносно їх походження, але включає і їх самих. Вони не мають певности самі в собі, у своєму фаху, а хочуть якнайбіль- іііе догодити товаришам на праці чи працедавцеві. їм здається, що від них вимагається забути за все і за всіх і тільки присвятитися своїй праці і самим собі. Часом дуже тяжко з’ясувати таким лю дям, що вони нічого не втратять, а навпаки виростуть в очах своїх власних і своїх співробітників, як що вони будуть не лиш паперо вими українцями, а будуть ду мати як українці, поводитись як українці, почуватися гордими зі свого українства. Пізніше я іпоясню, що я розу мію тим „поводитись як українці" Найкращий спосіб переконати ви щеописаних людей — це приклад. Не завжди це легко зробити, але якщо хтось хоче вдарити собаку, то знайде бука. Найлегше це мо же вдатися, коли десь дві україн ки працюють у тій фірмі і якщо одна з них, скажімо Оксана, по каже, що помимо того, що всі знають її як українку, і що вона працює в українській громаді, її прийняли американці на роботу. Вона добре вив’язується зі своєї професійної праці, а на „перервах на каву“ розмова жвавіша, бо Оксана була в Европі і може зро бити порівняння й усі з зацікав ленням слухають її завваг. Тоді ця друга українка може сама пе реконатися, що українство їй не зашкодить, а навпаки, завжди підноситиме її в очах американ ців, бо вони собі відразу здають справу з того, що вона знає, ба чила і пережила щось більше ніж вони. На це 'повинні звертати увагу молодечі організації, як рівнож і організації загально-громадські, яким, я думаю, залежить на тому, щоб молода генерація виходила в світ з почуттям українства і хо тіла його застосовувати у своєму щоденному житті. Перш за все треба, щоб хтось до того поваж но взявся і мав охоту поцікавити ся плянами нашої молоді, чого вона хоче і якої помочі потребує. Наприклад — якась учениця вже є на останньому році ,,гайскулу“ Тоді було б добре підійти до неї, спитатися на що вона хоче далі йти, які має амбіції і якщо по требує помочі, щоб дана органі зація мала список можливих сти пендій, фірм, які дають гроші у певних наукових ділянках. Треба цій учениці порадити, на який у- ніверситєт добре йти, які є мож ливості праці, і т. п. Якщо так заопікуватися молодою студент кою, то вона буде чути, що зав дячує українцям підтримку і здій снення своїх амбіцій і вона буде скоріше готова послухати про свої обов’язки супроти тієї гро мади, яка її підтримала в виріш ний для неї час. Ми собі часом не здаємо спра ви з того, як багато українських дівчат по закінченні середньої школи йде на фабрику, або чекає вдома, щоб вийти заміж, бо їй було сказано, ,,а навіщо тобі до університету, ти ж дівчина?!", а не було нікого хто б підбадьорив, хто б дав практичні поради такій молодій українці, хто б поміг їй стати молодою лрофесіоналісткою. Котрась з цих дівчат може навіть знайде спосіб, щоб поїхати десь до якогось малого каледжу, де взагалі втратить контакт з укра їнцями і забуде, хто вона. Якби знати, що вона там є, можна б нав’язати з нею контакт і тоді піддати думку, як вона могла б виконати свою працю, як укра їнка. Говорила я досі про працю, про обов’язок супроти української спільноти, але не давала жадних пояснень, як ця праця має ви глядати. Перш за все, щоб могти вив’язуватися з тих завдань, тре ба почуватись українкою. Це по чуття приналежносте до україн ського народу мало бути виробле не вдома, в церкві, в українській школі, українських організаціях. Почуття це має охоплювати не лиш знання хоч би трохи історії, географії свого народу, але гли боке усвідомлення чому саме ми не маємо своєї держави, чому не живемо в країні, де всі на вулиці говорять по-українськи, де в школі і на університетах вчать українською мовою і т. д. Ми привикли бути чужинцями, при викли, щоб кругом нас лунала чужа мова, але чи це є природне явище? Мусимо собі усвідомити, чому ми тут знаходимося! Пригадаймо собі звук сирен, та бори ДіПі, а тепер подивімся на себе і як ми сьогодні живемо в Америці. Майже без вийнятку, кожна дівчина, що цього, хоче, може, навіть без матеріяльної по мочі батьків, здобути собі вищу освіту або вивчити фах, який їй найбільш до вподоби. Тоді, здо бувши собі позицію, приходить час пркзадуматися ■—■ „Добре, я вчилася, здобула очікувану пра цю, але чи на тому кінець?" Яка ціль у житті? Відпрацювати вісім годин денно, піти додому, з’їсти, а потім дивитися на телевізію? На жаль, на такий пустий люксус ми не можемо собі позволити, якщо для нас слова „Бог і Україна" щось значать, якщо ми ще не за були реву сирен, запахів таборів, а найважніше, не забули того, що ми лишили за нами. Майже кожний другий украї нець має тут хату, авто, всякі забезпечення і, якщо не відкладає грошей в банку, то жебрати не потребує. Натомість, як обернув шись подивимось назад себе на те, що ми залишили, то не зможе мо всидіти спокійно, бо совість не дасть. Читаємо з листів з Украї ни: („Шлях Перемоги", ч. 38 (553): „Я в колгоспі не заробила нічого, рік уже лікуюся. На всяких роботах можна заробити 80 кілограмів (зер на) за цілий рік, — живи як можеш... За наше село — так нема нічого ці кавого, до того часу люди дуже вми рали, щотижня хтось умер, а як і ні, то повісився, мрець мусів бути. І молоді вмирають «а серце, на тиск кровн, на рака дуже багато людей захворює..." „Ви мам опіиупали про заробітну платню в Канаді і як у Вас дівчата живуть та які роботи мають. У нас (на Волині — прим. Ш. П.) не так, Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
