Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Із знаком Ост-у Хто з нас не пам’ятає жахливо го 1944-го p.? Коли то в остан ніх судорогах війни валки ман дрівників сунули на захід, а міста Німеччини здригались від гуку бомб. Того бурхливого року я зголо силась у мельдунковому бюрі у Відні й мене призначили до праці у фабриці амуніції. Мала мешка: ти й харчуватись у фабричному будинку. Як це буде? Хоч я була молода й щ обудь мене не лякало, все ж трохи хвилювало мене. Ко го я там зустріну? У великій машиновій галі був цілий „Інтернаціонал11. Окрім нім- кинь — італійки, сЬранцуженки, польки, литовки, грекині, еспан- ки... А мене приділили до токар ні й тут виявилось було багато українок. Не зразу я зійшлася з ними. Адже я прийшла ,,зі світу“ і зна чилась, як „ freie U k ra in erin “. А вони, ціла група (їх було около 50) жили в окремому таборі й під спеціяльним режімом. Не диво, що держались окремо від усіх. Були замкнені в собі й мовчаливі. Дорогі мої, любі дівчата! Як ча сто згадую їх, отих відірваних від родинного вогнища істот! Довго тривало заки я здобула їх довір’я. А потім уж е не було між нами пе регород, хоч вони й дальше дер жали себе відокремлено від інших. А я стала неначе мостом між ними й рештою робітниць. Ось перед моїми очима — Та ня. Красуня з темним волоссям і чудовими очима. їй 21 років і во на вже три роки ,,в неволі", як вони цю фабрику називали. А її сестра Ніна ще молодша. Таня скінчила десятирічку й хотіла дальше вчитись, але... Скоро дові далась я їх сумну історію. їх бу ло три сестри у батьків. Матір арештували в часі голоду, коли їхала без документів до сестри і засудили. Батько залишився з трьома донечками (одна щ е й ро ку не мала) і з розпуки незаба ром помер. Дітей розібрала роди на. Потім матір звільнили й вона знову дітей позбирала. А тепер навіть не попрощались із нею, бо мати зімліла, коли прийшли їх забирати. Залишилась сама з най меншою донечкою. Таня працює на двох машинах у сусідстві моєї. Нараз дивлюся, а в Тані течуть сльози по обличчі. — Щ о тобі, Таню? — Маму згадала! І всміхається своєю сумовитою усмішкою. Але це тільки до мене. Бо так Таня все тиха й поважна. Навіть майстри з пошаною стави лись до неї. Тільки часом, коли ми були на самоті, вона любила деклямувати вірші Ш евченка й Пушкіна, голос і мова в неї пре красні. Подарувала мені малий альбом-пам’ятник із своєю світли ною й тими віршами, що їх пам’я тала. Тепер Таня навчила мене, як обходитись із машиною, показала, як і чим мити руки від мастила. Давала мені знак, коли інженер здалека, зі ,,ш топером“ нотує, як я скоро працюю, щ об після цьо го вимірювати норму. А праця важка, 11 годин денно. А ось Уляна з Полтавщини. їй 20 років, вона тендітна і смуглява. А проте працює на найтяжчій ма шині, якої давніш не давали жін кам. Але ті з „О сту“ мають пра цювати, як воли! Уляна любить мріяти в голос і я тому знаю її думки. — Я знаю, що вже довго не поживу, каже вона, бо з сил упадаю (вона була дрібної будо ви)... А я все мріяла про те, що вийду заміж, матиму родину... А ось Тася й Марія з Вороши- ловграда. Тася здорова, висока, рум’яна, Марія ніжна білявка. Майстер хоче поділитись із нею своїм сніданком і дає Тасі кусень хліба з мармелядою, , але Тася не приймає. Вона червоніє (я знаю, що вона голодна) і каже ,,„dan- ke, M eister“ і не бере, хоч він настоює. А я знаю, що вони не доїдаю ть. Всі ми їмо з фабричної кухні, що на ті часи ще довол’ добре годує. Але їм, „остівкам“, це не прислуговує й їм привозять із табору „зуп у“ (воду) з двома стебелинками трави й одну кар топлинку з кусником чорного, як із болота хліба, а рано чорна кава (кава?). Але вони горді й мило стині не приймають. Молодиця в народи ь ом у вбранні з Городенщини Woman in folk gear of Horodenka region. За три роки побуту в неволі одяг їх обдерся, взуття зносило ся. А їм ,,бецуґш айни“ не прислу говують. Ходять у лахмітті, на но гах деревляники. Часом якась до бра душа хоче їм щось подару вати, але вони н з приймають. Щ ойно коли я заприязнилась із ними, стала перздавзти їм те чи друге. Від мене приймали, бо ка зали — ти наша. Згодом, коли я стала ділити в нашому відділі шмати до чищення машин, (а їх діставала що суботи) то вишуку вала кращі кусники й відкладала для них, щоб собі щось пошили. Найбільше любили ми, коли не ставало електричного струму й через те спинювались машини. То ді ми збирались у кутку і дівчата починали співати. Найчастіше чу ла я тужливу пісню з оперзтки НАШЕ ЖИТТЯ — 'КВІТЕНЬ, 1965 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
