Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Ганна Дмитерко П ід Лисовичами Я належала до сотні Івана Чмо- ли; його заступав під цю пору четар Артимович. Сотня була в резерві в Болехові та в травні 1915 р. рушила на становища до Лисович. Пригадую, як сьогодні. По полудні кружляв московський літак над Болеховом і Стрільці зістрілили його. Цілий день було строге поготівля. Не можна було нікуди від сотні віддалятись. Кож ної хвилини могли нас кинути, куди треба було. Сподівались ви- маршу по півночі, тим часом ми вирушили вже в 11-ій. Ніч була темна. Ми йшли гостинцем у на прямі Стрия. На сході від нас, у долині, кипів завзятий бій, стрі лянина така страшна, що мимо волі ми мовкли. Ніхто не загово рив голосніше. З гостинця спустилися доріж кою направо в долину. По дорозі часто спинялися. Заборонено го лосно говорити. Посувалися мов чки. Спиняючись, Стрільці зараз сідали, клали голови на нгплеч- ники й так дрімали, інші — спер ті на крісах — також дрімали. За хвилину знову вперед. По боках дороги видно хати, значить село, але ні світла у вікнах, ні живої душі — мов вимерло. Хотілось би почути хоч гавкіт собаки — да ремне. Поволі дійшли ДО' церкви. Ку рити не вільно, щоб не зрадити себе в селі. Розтаборилися на цвинтарі біля церкви й так мали просидіти чи пролежати до ранку. Одні полягали попід паркан, дру гі попід церкву; як стояли так і попадали й поснули. Я не могла задрімати, бо холодно було й сильна стрілянина мене нерву вала. Кулі свистіли недалеко. Перейшли на становища поза городи, а то й поміж хати села. Розстрільні недалеко від себе, бо чути гамір по московському боці. Чути майже рівночасно вистріл і розрив шрапнелів. Надходить вечір. Всі насторо жені. Ось і приказ: Третя сотня має йти до Боле- хова по дротяні кізли (перешко ди). То впевнило нас, що збли жається московський наступ. Ви йшли в 9:00 год. вечора, а на 12:00 год., найдальше на першу маємо повернутись. На становищах остається з на шої сотні около десятка старшин і підстаршин, а між ними й Оле на Степанівна. До Болехова зайшли ми досить скоро, бо в порожні та назад із тягаргм — трудніша справа. Кіз ли були довгі на яких 5-6 метрів і важкі. Ми несли щось 20 їх, так що майже не було нас на зміну й ми мусіли часто відпо чивати. Московський наступ почався під ослоною мряки вже десь по другій годині. Як ми були ще на гостинці в лісі, то чули в цілій долині на право, почавши від Бо лехова, сильну стрілянину й кри ки ,,ура!“ Кізли ставали щораз тяжчі й ми ледве поспіли з ними десь на четверту годину. Було вже запізно. Дротяні перешкоди казали нам залишити при третіх ровах, а нам дали наказ донести муніцію до тих ровів, де, здається, була в резерві група майора Альмана. Декотрі товариші, більш досвід чені в таких випадках, моменталь но пропали, як під землю прова лились. Остався — пригадую со бі — вістун Розметанюк, я і ще кількох стрільців. Нас забрав якийсь хорунжий мадяр, чи німець, і наказав носи ти скринки з амуніцією. Ми хоті ли вияснити, що мусимо верну тись у ро'зстрільну до нашої сот ні та дуло револьвера хорунжого, звернене до нас, мадярська лайка й „марш форвертс“ пригадало нам воєнну дійсність. Ми носили ті скринки з чверть години з не далекої стодоли. Нараз чуємо ,,урра“ вже ось перед носом. Про пав хорунжий, зникли й мої спів- товариші, тільки я опинилась са ма серед мряки. Крісова стріляни на не вгавала, гармати били за втікаючими. Передомною на яких сто кроків виринуло з мряки двох москалів і кричать: — Стой, австріяк! Я змірила кріс до стрілу, але мене огорнуло якесь дивне по чуття — не то смішности, не то ніяковости. Я опустила руку. З мряки виринула тепер хмара салдатів. Ділила нас тільки са- джавка. Я круто повернула на якесь іподвіря. На ньому лиш по лонені москалі, наші ранені й більш нікого. Кинувши очима сю ди й туди я шукала будь-якого знайомого і в тій хвилині поба чила, як через городи біжить хо рунжий Ковалик і махає до мене рукою. Біжу й собі в ту сторону, куди він показує. Перескакую через плоти, перелази та як на біду, ще й під гору. На силу дігнала його, а відпочивати годі, бо артилерія б’є по втікачах. На бігу довідалась я, що наших багато попало в полон, а між ни ми Степанівна. ,,Як би я вас не стрінув, товаришко, хто знає, що з вами було б. Я останній вирвав ся ‘з того ,,пекла", сказав хор. Ковалик. Дійсно, думаю я, мала я щастя, хоч тоді мало думала, що діялося кругом мене. Мені все стояли перед очима два мос калі в мряці, а за ними ціла хма ра їх. Ділила мене від них тільки якась саджавка. Ми добігли до гостинця і тут застали вже майже всіх, хто вспів утекти, а там побачила я й того хорунжого, що казав нам носити скринки з амуніцією. Разом із Стрільцями ми опини лись коло трену в Болехові. Там мала зібратись ціла наша сотня, розгромлена наступом. А сам на ступ не мав великого стратегічно го значення: після нього австрій ська армія, а з нею й Стрільші, пішла вперед, аж під Золоту Ли пу. (,,Нова Хата“, 1934) НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1964 5
Page load link
Go to Top