Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Ганна Дмитерко П ід Лисовичами Я належала до сотні Івана Чмо- ли; його заступав під цю пору четар Артимович. Сотня була в резерві в Болехові та в травні 1915 р. рушила на становища до Лисович. Пригадую, як сьогодні. По полудні кружляв московський літак над Болеховом і Стрільці зістрілили його. Цілий день було строге поготівля. Не можна було нікуди від сотні віддалятись. Кож ної хвилини могли нас кинути, куди треба було. Сподівались ви- маршу по півночі, тим часом ми вирушили вже в 11-ій. Ніч була темна. Ми йшли гостинцем у на прямі Стрия. На сході від нас, у долині, кипів завзятий бій, стрі лянина така страшна, що мимо волі ми мовкли. Ніхто не загово рив голосніше. З гостинця спустилися доріж кою направо в долину. По дорозі часто спинялися. Заборонено го лосно говорити. Посувалися мов чки. Спиняючись, Стрільці зараз сідали, клали голови на нгплеч- ники й так дрімали, інші — спер ті на крісах — також дрімали. За хвилину знову вперед. По боках дороги видно хати, значить село, але ні світла у вікнах, ні живої душі — мов вимерло. Хотілось би почути хоч гавкіт собаки — да ремне. Поволі дійшли ДО' церкви. Ку рити не вільно, щоб не зрадити себе в селі. Розтаборилися на цвинтарі біля церкви й так мали просидіти чи пролежати до ранку. Одні полягали попід паркан, дру гі попід церкву; як стояли так і попадали й поснули. Я не могла задрімати, бо холодно було й сильна стрілянина мене нерву вала. Кулі свистіли недалеко. Перейшли на становища поза городи, а то й поміж хати села. Розстрільні недалеко від себе, бо чути гамір по московському боці. Чути майже рівночасно вистріл і розрив шрапнелів. Надходить вечір. Всі насторо жені. Ось і приказ: Третя сотня має йти до Боле- хова по дротяні кізли (перешко ди). То впевнило нас, що збли жається московський наступ. Ви йшли в 9:00 год. вечора, а на 12:00 год., найдальше на першу маємо повернутись. На становищах остається з на шої сотні около десятка старшин і підстаршин, а між ними й Оле на Степанівна. До Болехова зайшли ми досить скоро, бо в порожні та назад із тягаргм — трудніша справа. Кіз ли були довгі на яких 5-6 метрів і важкі. Ми несли щось 20 їх, так що майже не було нас на зміну й ми мусіли часто відпо чивати. Московський наступ почався під ослоною мряки вже десь по другій годині. Як ми були ще на гостинці в лісі, то чули в цілій долині на право, почавши від Бо лехова, сильну стрілянину й кри ки ,,ура!“ Кізли ставали щораз тяжчі й ми ледве поспіли з ними десь на четверту годину. Було вже запізно. Дротяні перешкоди казали нам залишити при третіх ровах, а нам дали наказ донести муніцію до тих ровів, де, здається, була в резерві група майора Альмана. Декотрі товариші, більш досвід чені в таких випадках, моменталь но пропали, як під землю прова лились. Остався — пригадую со бі — вістун Розметанюк, я і ще кількох стрільців. Нас забрав якийсь хорунжий мадяр, чи німець, і наказав носи ти скринки з амуніцією. Ми хоті ли вияснити, що мусимо верну тись у ро'зстрільну до нашої сот ні та дуло револьвера хорунжого, звернене до нас, мадярська лайка й „марш форвертс“ пригадало нам воєнну дійсність. Ми носили ті скринки з чверть години з не далекої стодоли. Нараз чуємо ,,урра“ вже ось перед носом. Про пав хорунжий, зникли й мої спів- товариші, тільки я опинилась са ма серед мряки. Крісова стріляни на не вгавала, гармати били за втікаючими. Передомною на яких сто кроків виринуло з мряки двох москалів і кричать: — Стой, австріяк! Я змірила кріс до стрілу, але мене огорнуло якесь дивне по чуття — не то смішности, не то ніяковости. Я опустила руку. З мряки виринула тепер хмара салдатів. Ділила нас тільки са- джавка. Я круто повернула на якесь іподвіря. На ньому лиш по лонені москалі, наші ранені й більш нікого. Кинувши очима сю ди й туди я шукала будь-якого знайомого і в тій хвилині поба чила, як через городи біжить хо рунжий Ковалик і махає до мене рукою. Біжу й собі в ту сторону, куди він показує. Перескакую через плоти, перелази та як на біду, ще й під гору. На силу дігнала його, а відпочивати годі, бо артилерія б’є по втікачах. На бігу довідалась я, що наших багато попало в полон, а між ни ми Степанівна. ,,Як би я вас не стрінув, товаришко, хто знає, що з вами було б. Я останній вирвав ся ‘з того ,,пекла", сказав хор. Ковалик. Дійсно, думаю я, мала я щастя, хоч тоді мало думала, що діялося кругом мене. Мені все стояли перед очима два мос калі в мряці, а за ними ціла хма ра їх. Ділила мене від них тільки якась саджавка. Ми добігли до гостинця і тут застали вже майже всіх, хто вспів утекти, а там побачила я й того хорунжого, що казав нам носити скринки з амуніцією. Разом із Стрільцями ми опини лись коло трену в Болехові. Там мала зібратись ціла наша сотня, розгромлена наступом. А сам на ступ не мав великого стратегічно го значення: після нього австрій ська армія, а з нею й Стрільші, пішла вперед, аж під Золоту Ли пу. (,,Нова Хата“, 1934) НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1964 5
Page load link
Go to Top