Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
А як я схочу хлопців любити, Будутьсі твої двері ломити. А як я схочу, вікном вискочу І то всьо зробю, що сама схочу. Покладь дзвіночок... — Перестань мені зараз таке співати, тай ще перед духовно® особові — гнівно обірвав їй гос подар. — Де ти таке дурне навчиласі?! — Агі, сам казав, щоби-м співала, а як-єм заспівала, що-м чула на толоці . . . — Дам я тобі толоку, що попам’ятаєш! Відав, що таки будеш бита і то ще ниньки. — Дайте спокій, пане господарю, та де ж можна за дурну співанку так жінку ганьбити, та ще й про бійку згадувати! — заспокоював Василь. — Він не знав, чи більше журитися тим, що не міг дослухати незнайомої пісні, яку став записувати, поквапливо витягши з кишені нотатник, а чи тим, що він стався мимовільним спричинником родин ної сцени. Жінка покрутила тонким станом і пішла геть із світлиці. Господар, раптом якийсь посоловілий, обізвався по хвилині: — Ви єї, дурній, паничу, не дивуйтесі, бо то, знаєте, виросло без тата. Та ще Пан Біг поскупив нам дітий, то єї дур голови чіпаєсі. Поговоривши ще трохи з чоловіком про вро жаї, про „луги й пасовиська11*, Василь пішов, про ведений господарем аж поза ворота. Сонце тим часом, скотилося вже до заходу. На придорожніх деревах стихало вже птаство, ще тут і там обзиваючись останнім сонним щебетом. Назу стріч Василеві надійшов ще гурт жінок зі сапами, а там вулиця вибігала в поле. Це був величезний панський лан, вкритий одностайною стернею, що лнявся аж на довколичні горби. Василь постояв хвилинку, задуманий, а потім пішов суголовками вліво, туди, де на обрії темнів ліс. Ліс, куди таки не довелося йому піти з Меля- сею по ті деревця, що стали тепер непотрібні. Василь наближався до плебанії — і дивувався: будинок був рясно освітлений. Він усвідомив, що чогось дуже зрадів тим світлам і скартав себе за свою слабість. Яке це могло мати значення! . . Воно мало значення, велике значення. Василь довідався про це таки відразу ж, ще не дійшовши до плебанії. На лавочці під кущем бозу він побачив ясну постать і пізнав її. Стримуючи себе, щоб не бігти, він підійшов і став перед нею з б’ющим серцем. — Панна Меляся вже тут? — спитав. —* Мені. . . мене розболіла голова і я . . . я просила, щоб ми вже їхали додому. Там тепер розходяться спати, але я . . . * Звільнення селян з панщини залишало за панами луги й пасовиська, що ними селяни користувалися від сто літь; це й було предметом завзятої політичної боротьби між українцями і поляками в Галичині. —- Але ви? — перепитав Василь і притис серце рукою: воно билося так голосно, що — здавалося йому — його чути було здалеку. — Але я не мала-м спокою, хотіла-м знати, чи ви часом не від’їхали ... і не сказали мені нічого. Василь сидів поруч неї, держав в руці міцну і гарячу ручку і казав поволі, неначе з трудом ви мовляючи слова: — Я не від’їхав, панно Мелясю, але я мав замір зробити це завтра рано. Чи . . . чи маю не від’їжджати? Мелясечко, скажіть, чи я маю ли шитися? Лишитися і поговорити з отцем совітни- ком про одну страшно кохану, страшно дорогу панну Мелясю? Чи маю се зробити? Вона слухала його мови, не віднімаючи в нього руки, а тоді схопилася й побігла, кинувши йому: — Маєте! Завтра рано! * * Другого дня, зараз же після сніданку, за яким Володимир сидів мовчазний і похнюплений, а Ме ляся всміхалася своєю найчарівнішою усмішкою, Василь попросив отця Александра про хвилинку розмови. Коли вони сіли один проти одного в, па рафіяльній канцелярії, Василь просто приступив до справи: — Ви, отче совітнику, були такі ласкаві, що дозволили мені перебувати у вашому домі. Я хочу бути льояльним і тому скажу: я маю замір стара тися о руку панни Мелясі. Чи і в такім випадку ваше запрошення залишається в силі? Отець Александер аж відкинувся від несподі ванки. Він дивився хвилину на Василя, наче бачив його вперше. Врешті, він промовив: — Я ... то єсть, ми з моєю супругою ще ціл ковито не маємо в гадці... Чи ... чи ви, господине, маєте якісь основи гадати, що моя доч сочувствує вашим плянам? — Так, отче совітнику, я маю підстави так думати. — Гм, гм, тогди позволите, що я насамперед поговорю о тій справі з моєю супругою. На цьому слові отець Александер піднявся і поспішливо вийшов з канцелярії. Цього ранку господарська машина шоломий- ської плебанії довго котилася без нагляду їмості і здивовані домашні довго чули гомін голосів у спальні господарів. Потім, на порозі з’явилася їмость і покликала Мелясю, яка відразу ж десь і взялася на місці. Ще за деякий час зі спальні ви йшла Меляся, вся червона на личку, за нею ступав збентежений отець Александер, а за ними — за доволено всміхнена пані Филипина. Василь, що чекав у саді, міряючи його нерво вими кроками, довідався про присуд від самої Ме лясі: йому можна було залишитися. Кінець 3 2 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1964 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
