Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Наше інтерв’ю Софія Наумович Паризька зустріч Немає чарівнішої жінки над Іванку! Мила, симпатична, еле гантна, товариська й на свою „тридцятку з гаком“ вийнятково молодечого вигляду. І тому їй ба гато прощають: неставлення на ,,рандку“, невідписування на ли сти і навіть мимовільне викликан ня непорозуміння. Коли вона раптом з’ясувала, що „має досить" Парижу й вибирала ся на постійний побут на Бла китне Побережжя, я запитала її, як зможу з нею скомунікуватися. — На тобі мою адресу, — тицьнула мені в руку папірець, — коли потребуватимеш чого від мене, пиши. — А хіба ти відпишеш? — Ні. І що було робити? Поїхала й слід за нею пропав. Уже біля двох років ніхто її не бачив. І, мов на глум, вістки про неї при возили до Парижу наші „амери канці", що доробившись у країні доляра, пригадали собі стару Ев- ропу й приїздили провести в ній вакації. Майже всі вони побували на Рівєрі за відомою пословицею „бути в Римі й Папи не бачити?" — ото ж і зустрічалися там із на шою маляркою. Усі наші інформа тори, наче змовившись, говорили про те, що Іванка, захопившись керамікою, світу поза нею не ба чить і знаменито почуває себе на самоті. Щоправда, ніхто не вмів точно сказати, як ота „самота" виглядає. Та раптом рознеслася вістка, що Іванка приїхала до Парижу в зв’язку з успадкованим від Рози Винниченко, „Закутком". Де ж її знайти? Хтось бачив її на тижні в нашій церкві. На кожний випа док я залишила в о. Пароха ма леньку записку для неї, а в неді лю вибралася до церкви. Вийшла з метра й ствердила, що прийду вже хіба „свічки пога сити", то ж біжу, не оглядаючись. Раптом від столика з „Фльори", відомої „екзистенціяльної" кавар- ні, чую наче б мене хтось кликав. Оглядаюсь — Іванка! Елегантна як завжди, причесана й „намакі- йована" на останню моду, сидить при каві й цигарці, а біля неї стирчить висока й тоненька, як і вона сама — парасолька. — Що ти тут робиш? — став лю недоречне питання. — Чекаю на тебе. Ти ж напи сала мені, що хочеш мене бачи ти . . . — Але ж ти не відписала й не визначила ні місця, ні часу . . . — Та це ж зовсім непотрібне! Ми ж таки зустрілися! . . І говори з нею! Але я вже не думала про її богемічну вдачу, тільки раділа зустріччю. Іванка, чи не єдина моя знайома ще зо Львова й навіть із батьківського дому. А це ж так багато важить на еміграції! . . І через те нам так легко порозумітись. Навіть без визначення часу й місця . . . Ми випили каву, перекидаючись вістками про її здоров’я (вона перейшла важку операцію), „За куток" (все валиться, направля ти треба, а грошей бракує!), моїх дітей (уже великі „панни") й найновіші події в українському Парижі. Врешті я приступила „до речі": — Скільки часу можеш мені присвятити й куди тепер ідеш? — Я тепер вільна до 5-ої . . . Можемо трохи перейтися понад Сену. Або знаєш що? Ходи до мене, вип’ємо чаю, я буду скла дати свої речі й тоді собі пого воримо . . . — А де ж ти зупинилася? — На рю де Сен. — Та це ж близенько! Тут мешкав колись Міцкевич, а також колишній чемпіон Парижу в ша хах, — Степан Попель, прига дуєш? Отак пригадуючи „золоті" пі слявоєнні часи в Парижі, коли ми всі, „найновіші емігрантки", до билися різними правдами й не правдами, здебільша через зеле ну границю, до Парижу й жили тут більше гарячими бажаннями виявити світові „правду про Укра їну", як хлібом насущним „на картки", — дійшли до Іванчиної хати. Оригінальна й трохи несамови та Іванка не може мешкати як звичайний смертник у звичайно му будинку, чи готелі. Ми при станули перед „Ґалерією Ремона Дункана", біля якої я завжди за тримуюся, переходячи тією вули цею. Думала я, що й Іванка зупи нилася з тією самою метою: при глянутися великому потретові си воволосого й довгобородого стар ця, з чолом, перепоясаним золо тою стрічкою на грецький лад, у довгій, білій, саморобній, теж грецькій, туніці. — Це хто такий? Як думаєш? — запитала я, от так собі, в Іван ки. — Нічого не думаю. Це Ремон Дункан, власник оцієї галерії . . . — Чи він часом не родич тієї актопки, чи танцюристки, як її . . . — Тієї самої, Ізидори Дункан! Вона вже давно померла, а ось НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1964 9 Іванна Нижник у строю дівчини з По куття (перша зправа). Поруч неї мо лода у вінку. Ukrainian bride and girl in the folk costume of Pokutya region. First from right is Ivanna Nyzhnyk, now a renowned painter
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
