Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Наше інтерв’ю Софія Наумович Паризька зустріч Немає чарівнішої жінки над Іванку! Мила, симпатична, еле гантна, товариська й на свою „тридцятку з гаком“ вийнятково молодечого вигляду. І тому їй ба гато прощають: неставлення на ,,рандку“, невідписування на ли сти і навіть мимовільне викликан ня непорозуміння. Коли вона раптом з’ясувала, що „має досить" Парижу й вибирала ся на постійний побут на Бла китне Побережжя, я запитала її, як зможу з нею скомунікуватися. — На тобі мою адресу, — тицьнула мені в руку папірець, — коли потребуватимеш чого від мене, пиши. — А хіба ти відпишеш? — Ні. І що було робити? Поїхала й слід за нею пропав. Уже біля двох років ніхто її не бачив. І, мов на глум, вістки про неї при возили до Парижу наші „амери канці", що доробившись у країні доляра, пригадали собі стару Ев- ропу й приїздили провести в ній вакації. Майже всі вони побували на Рівєрі за відомою пословицею „бути в Римі й Папи не бачити?" — ото ж і зустрічалися там із на шою маляркою. Усі наші інформа тори, наче змовившись, говорили про те, що Іванка, захопившись керамікою, світу поза нею не ба чить і знаменито почуває себе на самоті. Щоправда, ніхто не вмів точно сказати, як ота „самота" виглядає. Та раптом рознеслася вістка, що Іванка приїхала до Парижу в зв’язку з успадкованим від Рози Винниченко, „Закутком". Де ж її знайти? Хтось бачив її на тижні в нашій церкві. На кожний випа док я залишила в о. Пароха ма леньку записку для неї, а в неді лю вибралася до церкви. Вийшла з метра й ствердила, що прийду вже хіба „свічки пога сити", то ж біжу, не оглядаючись. Раптом від столика з „Фльори", відомої „екзистенціяльної" кавар- ні, чую наче б мене хтось кликав. Оглядаюсь — Іванка! Елегантна як завжди, причесана й „намакі- йована" на останню моду, сидить при каві й цигарці, а біля неї стирчить висока й тоненька, як і вона сама — парасолька. — Що ти тут робиш? — став лю недоречне питання. — Чекаю на тебе. Ти ж напи сала мені, що хочеш мене бачи ти . . . — Але ж ти не відписала й не визначила ні місця, ні часу . . . — Та це ж зовсім непотрібне! Ми ж таки зустрілися! . . І говори з нею! Але я вже не думала про її богемічну вдачу, тільки раділа зустріччю. Іванка, чи не єдина моя знайома ще зо Львова й навіть із батьківського дому. А це ж так багато важить на еміграції! . . І через те нам так легко порозумітись. Навіть без визначення часу й місця . . . Ми випили каву, перекидаючись вістками про її здоров’я (вона перейшла важку операцію), „За куток" (все валиться, направля ти треба, а грошей бракує!), моїх дітей (уже великі „панни") й найновіші події в українському Парижі. Врешті я приступила „до речі": — Скільки часу можеш мені присвятити й куди тепер ідеш? — Я тепер вільна до 5-ої . . . Можемо трохи перейтися понад Сену. Або знаєш що? Ходи до мене, вип’ємо чаю, я буду скла дати свої речі й тоді собі пого воримо . . . — А де ж ти зупинилася? — На рю де Сен. — Та це ж близенько! Тут мешкав колись Міцкевич, а також колишній чемпіон Парижу в ша хах, — Степан Попель, прига дуєш? Отак пригадуючи „золоті" пі слявоєнні часи в Парижі, коли ми всі, „найновіші емігрантки", до билися різними правдами й не правдами, здебільша через зеле ну границю, до Парижу й жили тут більше гарячими бажаннями виявити світові „правду про Укра їну", як хлібом насущним „на картки", — дійшли до Іванчиної хати. Оригінальна й трохи несамови та Іванка не може мешкати як звичайний смертник у звичайно му будинку, чи готелі. Ми при станули перед „Ґалерією Ремона Дункана", біля якої я завжди за тримуюся, переходячи тією вули цею. Думала я, що й Іванка зупи нилася з тією самою метою: при глянутися великому потретові си воволосого й довгобородого стар ця, з чолом, перепоясаним золо тою стрічкою на грецький лад, у довгій, білій, саморобній, теж грецькій, туніці. — Це хто такий? Як думаєш? — запитала я, от так собі, в Іван ки. — Нічого не думаю. Це Ремон Дункан, власник оцієї галерії . . . — Чи він часом не родич тієї актопки, чи танцюристки, як її . . . — Тієї самої, Ізидори Дункан! Вона вже давно померла, а ось НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1964 9 Іванна Нижник у строю дівчини з По куття (перша зправа). Поруч неї мо лода у вінку. Ukrainian bride and girl in the folk costume of Pokutya region. First from right is Ivanna Nyzhnyk, now a renowned painter
Page load link
Go to Top