Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
до інших кімнат, коли він почув голос старшої сестри, яка кликала услід молодшій: — Мелясю, Мелясю, почекай! Ми покажемо ганові Навроцькому твою альтанку! Меляся вернулася і підійшла до Олесі, при вікні, недалеко Василев.ого місця. Він уперше поба чив її всю, en face. „Яка ж вона прекрасна'1, — подумав Василь і в нього боляче стиснулося серце. — Можеш показати сама, або візьми собі Стефцю, — сказала вона, глипнувши боком на Ва силя. — Мамунця задали мені зробити нині ту ко ронку до пошевки, а я ще не зробила-м навіть половини. Тепер Василь підступив на крок ближче і вмі шався в розмову: —- А може б ми так пішли в,сі троє до мамунці- добродійки і попросили їх звільнити вас нині з того завдання? — Почекайте ту, я сама се зроблю, — підхо пила його думку Олеся. І її синя сукня, сумна якась, як її очі, відпливла і зникнула за дверима. Не розмовляючи, вони перейшли вітальню і ви йшли на веранду, звідки саме відходила гувернантка, ведучи за руку наймолодшу сестру. Меляся піді йшла до великого олеандра і стала обривати якісь засохлі листочки. Василь стояв і думав, над тим, як почати розмову, коли несподівано вона повернулася до нього і, спаленівши аж під своє королівське во лосся, спитала чітко і коротко: — Чи то правда, що на ваших балях аранжери поворять: „Дівки сюди, парубки туди“ ? Василь остовпів. Він хвилинку дивився на неї і бачив, як її високі, обтиснуті корсетом груди під німалися від якогось хвилювання, а тоді проказав: — І то ви мене таке питаєте, та панна Меляся, про яку я наслухався вчора від Семена таких чу десних історій! Вона спаленіла ще дужче і спитала, гнівно дивлячись на нього: — Щ о ж то за такі інформації ви збиралисьте за мене від служби? Тепер прийшла Василева черга розгніватися: — Жадних інформацій я про вас ні від кого не збирав і навіть не знав нічого про ваше єствовання. Але приємно мені було почути, що в сьому . . . — він зам’явся — що в сьому домі є якась молода панна, котра не гордує наймитами, котра любить слухати народні пісні, бо то мені казало, що навіть серед нашої староруської інте лігенції відзиваєся любов до свого. Вона легковажно здвигнула плечем: — Певно, що я волію щось цікаве слухати, ніж сидіти над тими „робітками “, або повторяти з па нею Пастирскою все те саме. Але воно цілком не значить, що я хочу, щоби мене на балю називали дівкою! — І ніхто вас там так не називав би, се таке видумали ті, що ненавидять нас, народовців. Але народних слів не треба боятися. І навіть те слово „дівка“, що набралося в мові нашої інтелігенції такого грубого значіння, то нічо інше, як тільки здрібніле ,,діва“. А так ми прецінь називаємо Ма тір Божу? Вони стояли одне проти одного, розпалені роз мовою, коли з’явилася Олеся і сказала, що „все по- лагоджене“. Меляся, крутнувши голівкою, вийшла перша і, не спиняючись, збігла сходами вниз. Ва силь пропустив старшу панну і вони пішли слідом за молодшою, що тим часом зникнула за рогом будинку. Вони найшли її в маленькому, оброслому по воєм павільйончику, де були свіжо вигебльовані лавочки і такий стіл. Усе тут було чистеньке, ви мите, а на столі стояв полив’яний горщик з букетом темночервоних рож. Тут же лежала якась книжка і Василь здалеку прочитав її польський заголовок: „Пам’ятка по добрій матері11. Він посміхнувся: це було все таки краще, ніж польські переклади фран цузьких романів про „блідих графин11, чи Шехови- чеве „Ладо, письмо поучительноє руским дівицам і молодицам в забаву і поученіє“, про яке він чував, що воно ще завжди страшить по староруських пле- баніях. * * Було вже пізно вночі, як Василь, розпрощ ав шись з товариством, опинився сам у своїй кімнаті. Та він не думав ще про сон. Заклавши взад руки, як він мав звичку робити, коли гаряче передумував щось, він став ходити сюди й туди, тихо ступаючи по застеленій килимом підлозі. Він переживав на ново той день, що минув. Він був знову в „альтанці", де його „бавила“ Олеся, силкуючись втягти в розмову молодшу се стру, що сиділа мовчки, граючись якоюсь зірваною подорозі квіткою. Вони розмовляли про відпусти, що відбувалися тут щороку, з лірниками, з медве- дями, з незчисленними сорокатими будками всякого можливого краму, а потім про Львів, де Василь про вів чотири роки, живучи в семінарській бурсі та слухаючи теологічних викладів в університеті, та куди час від часу виїздила з Шоломиї велика ка рета, щоб повезти родину за покупками, Мелясю до конвікту, отця посла на його сесію, чи маму із старшою донею на баль у карнавалі. Розмова рвалася, Василь замовкав, йому бо страшно хотілося почути якесь слово від Мелясі, а вона вперто мовчала. Нарешті, Олесі прийшла спасенна думка: — А що, як би ми так заспівали? Ви знаєте „Як ніч м’я покриє ? “ Він, очевидячки, знав. Спочатку вони співали вдвох, а тому, що в Олесі був гарний альт і вона добре вторувала, Василеві, хоч баритонові, прийшлося вести партію першого голосу. Та тут, несподівано, в їх дует влився чистий, як сльоза, сопран . . . Вони співали ще „В гаю зеленім" і чи то так справді було, чи тільки здавалося так Василеві — при словах „солодкий чар любовних мрій" у моло денькому голосі відчувалося щось глибоке й ніжне, що казало про якусь іншу Мелясю, цілком іншу від тої, що вела себе так згорда? . . 40 НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1964 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
