Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Опов і дання без „приправи" О. Ковальська В одному з невеликих міст Аме рики зустрічалась досить часто дружня група людей. Це були лю ди старші, з багатим минулим, що тепер працювали звичайними ро бітниками. Журналіст, лікар, ак торка драматичного театру, учи телька народньої школи, викладач вищих шкіл... ось кого доля звела докупи. Зустрічаючись, вони тво рили своє культурне середовище серед чужого оточення. Не все було тихо й миролюбно в тому гурті. Часом починалась дискусія про якусь книжку чи статтю, що кінчалась гострим об міном думок. Та до слідуючого вільного дня це забувалось і то вариство, знов, як сьогодні, мирко проводило свій вільний час. У зимові вечорі, присунувши стільці до печі, що огрівала кімна ту, своїм миготливим полум’ям нагадуючи сільську піч, товари ство розказувало. Виринали різні події і пригоди. І коли черга при пала на драматичну артистку, вона почала: —- Коли бажаєте, я розкажу вам історію з молодих літ у ранніх, по- революційних роках. — Згода, —- сказав лікар, — але щоб було щось ,,із припра вою" ! Всі дружньо засміялись. * * ❖ Був у нашому районі молодий упрод-комісар*) Сєрґєй Голубйов, москаль із роду. Він десь втратив одне око й носив чорну пов’язку. Щодня пив самогон та видобував із людей, що тільки міг. Не люби ли його люди й боялись, а я відчу вала до нього страх і відразу. А він завзявся переслідувати мене сво їм залицянням. Я відпекувалась від нього всіми засобами та він засипував мене своїми листами. Одного разу навіть п’яний забрів до хати й намовляв батьків та, ці луючи мамі руки, просив, щоб від дали мене за нього. Ці залицяння „представника революційної вла ди" занепокоїли їх. Вони рішили десь відправити мене з дому, од наче в той неспокійний час — це була не легка проблема. Скоро трапилась для цього на года. До нас заходила Галя, дру жина змобілізованого чиновника, що жила в місті, при його батьках. Довідавшись про наш клопіт, вона запропонувала мені переховатись у її матері на хуторі за двадцять верст від нас. Батьки погодились і одного ран ку ми з Галею вирушили в дорогу. Дорога йшла лісом, то попід ліс і ми, відпочиваючи серед чудової природи, без жодних пригод в о- бідню пору підходили до хутора Галі. Перше, що я побачила, то був величезний чудовий сад, обкопа ний ровом, а по цей бік рову сто яла хатка —- немов на курячій ніж ці, невідомо з чого зліплена. Проти хатки стояла кошара для корови з самою покрівлею, без стін та ве ликі ясла в ній, повні сіна. (Не ду мала я тоді, що ті ясла мені в при годі стануть). Зайшли ми в цю хатку. Нас зу стріла ще молода жінка з малою дівчинкою. Галя сказала їй, що я їх гість, щось пошептала з нею і ми пустилися йти через сад до са диби. Вийшли на подвір’я, колись багате, а тепер запущене. Десь з гони від дому стояла велика клу ня, в якій звичайно зимою моло тять машиною збіжжя. Ця клуня теж залишилась у моїй пам’яті на все життя. Великий старосвітський дім, со ломою критий, із ґанком, нагаду вав Турґеньєвське „Дворянське гніздо“. Ще по дорозі Галя зга дувала, що їх родина з дворян, а мати закінчила в свій час інститут благородних дівиць. — Тут, Олесю, ти будеш Шура, бо так мама люблять. Старайся сподобатись їй із першого кроку, бо мама старорежимного вихован ня, не любить сучасної молоді, в тому числі й мене. Мене аж страх узяв. Прямо з ганку двері вели у великий перед покій, у якому були великі груби для отоплювання. Ліворуч — две рі до великої кухні, праворуч — до світлиці. У світлиці сиділа ви сока, суха пані з пледом на колі нах, хоч надворі було гаряче. Галя сказала: — Оце та Шура, що про неї я тобі багато говорила. Я чемно вклонилась. Вона пода ла мені руку й прохала умитись із дороги, бо зараз будемо полудну вати. Ми скоренько повмивались, перебрались і вийшли до столу. Ще не стара служниця Настя принесла глечик холодного моло ка, сиру й сметани і пахучого житнього хліба. За полуднем по чався мій „іспит“. Пані завела роз мову на літературу, питаючи, що я читала. А потім поцікавилась, яку з сестер (промовчуючи їх імена) я люблю більше у творі „Євгеній Онєгін“. Я відповіла, що Татьяну. — А, так, так! А що ви любите з Гончарова? Кажу „Обрив“. А далі „Дев’ятий вал“ Мордовцева й інше. Після цієї розмови пані стала привітна до мене. Після полуденку пані пішла від почивати, а ми з Галею майнули через кладку над невеликим пото ком на другий бік — на хутір. Там дали нам меду, глечик смальцю та свіжих карасів із ставка. І там Галя щось шепотіла з людьми, та мене це не цікавило. Коли ми вертались додому, в полі пашіла спека, а над землею мерехтіла срібна мла, як то кажуть старі люди —- св. Петро вівці пасе. Сад стояв мов зачарований, ніодин листочок не ворохнувся. Панувала тиша, яка буває перед бурею або грозою. Та вона й не забарилась. Чорна хмара раптом закрила небо, перехресна блискавка прорізала сліпучим сяйвом чорну хмару і вдарив сильний грім. Загомонів сад під тяжкими краплями дощу, а суха земля спрагнено ловила ці лющу прохолоду. Та громовий дощ, як раптово приходить, так і відходить. За пів години вже сяяло сонце, мінилось діямантами в дощових краплинах на деревах саду. Настя і Галя заходились коло карасів на вечерю, а я пішла в сад. Все красувалось переливами рай- 4 НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1964 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
