Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Василь стояв і дивився услід потягові, як той, пихкаючи димом із високого комина, скручувався тарахкітливим змієм і врешті зникнув за горбовиною. Тут не було ніякого будинку, нічого, окрім за вішеної на сухій липі таблиці з німецькою назвою місцевини. Оглянувшись за своїм балагулою, Василь побачив уже тільки здалеку набитий чорними жидів ськими постаттями возик, що котився униз шляхом. Проте, навпростець пільною доріжкою хтось над’їз див — і Василь зрадів думкою, що це так само як він запіз'нений фіякр. Ні, це не був фіякр. Панський фаєтон, запря жений парою сивих, у яблуках, коней звертав про сто до місця, де стояв Василь і спинився. Візник у доброму, чорному каптані дивився на Василя, щось міркуючи, а тоді обізвався: — А ви, паничу, часом не до нашого єґомості? — Ні, ні, я приїхав балагулою від сестри і спіз нився на залізницю. Бачите, там-о, знов виїхала .з-поза лісу. А ви що, також спізнилися по когось? — Спізнитисі, то я спізнивсі, але нашого па нича не виджу — вони би на мене почекали. Вже їм щось таке випало. Але я собі погадав, що коли їх нема . . . — . . . то візьмете хоч когонебудь? — закін чив за нього Василь і засміявся. І було щось таке миле в тому сміху, так він роз’яснив великі сірі очі під гарно склепленим чолом, що його відкривав по- молодечому відкинутий узад чорний капелюх алюм- нуса, що старий візник засміявся й собі. — А що? — опитав вен таким же пригод ницьким тоном, — у нас хата велика, їмость усіх приймут і нагодуют. А й єґомость . . . — і старий чогось зап’явся. — А єґомость уже не такі? . . — ризикнув Василь. — А, чому нє, і наші єґомость усєкому єго гонір пошаїнуют. Але то, що правда, то вони у нас не такі собі звичайні єґомость, а і канонік, і дзєкан, і тим послом ще їх вибрали. Старий аж випростався на своєму сидінні, ви раховуючи всі титули свого ,,єґомості“, але він глипнув, за враженням, у Василеве обличчя, що дивилося на нього з-низу, злегка перекошене на один бік і таке якесь приємно-веселе, що він умить забув за всю свою повагу і, примруживши одне око, сказав: — Але паннунці на відданню у нас нема. Василь засміявся в голос: „Паннунця на від данні!" Ось за кого його взяв старий! За „мандрів ного питомця“, що роз’їзджає по плебаніях, шука ючи „панни з посагом*1. А йому ні в гадці не були ні ті панни, ні їх посаги. Він хотів сказати це віз никові, але той не дав йому прийти до слова, оче видячки вважаючи, що він повинен дати дальші вияснення: — Старша наша паннунці, Олеся, то вже певне в старих дівках лишитсі, дуже вена сі побивала за тим своїм нареченим. А молодша . . . І старий замовк , усміхаючись так ніжно, до бряче, іначе б перед ним з'явилося щось таке при вабливе, що про нього важко й розказати. — А що ж молодша? — більше з ґречности ніж з цікавости запитав Василь. — Воно то, знаєте, таке красне й миле якесь, але ще молоденьке. У хлопів вже би її давно пхали ■під вінец, але у па.нів то інакше. Та й шкода їм таку ластівочку з-під стріхи випускати. Та й єї самій таке не в голові. Вона собі по полю ходит, цвігочки собі рве, виспівує. А як на дворі холод, то все, було, до кухні проситсі: страх, як вона лю била всяких байок та й придибашок від старої Єв- дохи слухати, або з дівками під Андрія ворожити! Але тепер тото вже минулосі. Наші єґомость того ніколи не любили, а відколи вона зі Львова з науки приїхала, то вже нема що й казати! У покоях має паннунці бути, з ґубернантков по-хранцуськи те ленькати, на хуртеплянах бренькотіти. А їмость єї веєкого такого поназавдают, і панчоху робити, і ріжнг вишивати й виплітати, звідси й доси маєш мені, кажут, ниньки зробити. А вона, біднєтко, аж плаче над тим шитвом. А як мене крізь вікно вгле- дит, то підбіжит і питаєсі: „А що, Семене, чи не ка зали вам часом коней вівсом годувати, бо будемо кудись їхати?“ Старий так розпалився, змальовуючи образ мо лодшої „паннунці", аж сягнув до кишені за капшу ком і став поволі, сумлінно набивати собі люльку. Василь слухав розповіді старого, дивлячись у простір, на свіжою стернею вкриті лани, що ви бігали аж під небосхил, де догоряв уже літній день. НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1964 39
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
