Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
А мед солодкий Олена Цегельська Буває у холодний,сльотний ве чір татко любить посидіти з діть ми у теплій кімнаті. Тоді діти зви чайно просять: — Татку, а просимо розказати нам, як то ви колись були такі малі, як ми, як жили, там, удома, в Україні! Ну — і татко всміхається, ку рить люльку, та й розказує: — Треба вам, діти, знати, що я жив колись у малій місцевості, де було мало домів, мало людей. Це не було місто, а село. У моєму селі була невелика, на один по верх, школа, на дві учбові залі. По однім боці цього будинку жив пан учитель, а по другім ми вчились. Вхід до мешкання вчите ля був із задньої сторони школи. Пан учитель, якого я добре пам’я таю, часто приходив до нас у від відини. Любив розмовляти з моїм татом про бджоли, бо і він, і мій тато, були пасічниками. Одного разу, під час науки, вчителеві було щось потрібне і він післав мене до свого мешкан ня про цю річ. Я обійшов школу довкола і зайшов до просторих сіней, що вели до мешкання. Тут я побачив незвичайну посудину: по середині сіней стояла висока, вузька бочка, з бляхи — така, що до неї витрясають мед. Вигляд бочки дуже мене зацікавив. — Ану, подумав я, загляну, скільки то меду витряс пан учи тель із воскових комірок бджіл! І я, як стій, вхопився руками ЗАСПІВАЙМО ГУРТОМ Тобі, чудова Україно, Тобі, велика Батьківщино, І на далекій чужині — ї у далекій стороні Тобі складаємо пісні. За тебе молимося Богу, Для тебе йдем єдино в ногу, Тебе нікому не дамо — Бо ми тобою живемо. Від української дитини Прийми привіта, Україно, І слово радісне прийми: Завжди, Завжди з тобою ми! Леонід Полтава краю бочки, став навшпиньки, бо був ще невеличкий та й насилу глибоко нахилився над бочкою. Я спостеріг, що меду було ще мало. — Ого, втішився, мій тато має більше! І тільки я, хотів уже тихенько піднятись з-над бочки, коли ото, нагло ,,шурр“ — і — моя шапоч ка ,,гоп“ мені з голови та й упала в бочку, в мед. Зі страху, що я зробив, я чи сто розгубився! Простягнув руку вглиб бочки: — Ні! Ніяк не до сягну! Що ж його робити? Не шапочки шкода, бо це дешевий, полотняний кашкетик із дашком, а страшно признатися вчителеві. До того, я вже й так забарився. Та й мерщій побіг у клясу. Ні! Не мав я відваги сказати вчителеві, що я зробив. Під час науки я цілий час трем тів, щоб бува учитель не пішов до своєї хати і не завважив, що я там накоїв. Але дарма! Все і так виявилось. По науці вибігли ми всі з кляси, а пан учитель станув собі на по розі школи і дивився нам услід. Всі діти були або в шапочках, або в хустинках на голові, а я просто волосий. — Гей, Андрійку, — кликнув учитель, — а де твоя шапочка? На цей оклик всі діти задер жалися. А я, рад-не-рад, нога за ногою, зі спущеною вниз головою вернувся і — крізь плач та сльо зи — у всьому вчителеві при знався. — Зажди хвилинку, ■—- сказав він — і пішов до свого мешкан ня. А один із моїх товаришів по біг за ним. І ось, за хвилинку, цей хлопчик вибіг до нас із моєю ша почкою в руці. Та він ніс її зда лека від себе, обережно, немов те збите яйце, бож вона ціла була обліплена медом. — Но, і що ви на це скажете? Ото цей дурник, замість віддати мені її до рук, ,,гоп“! та й заса див мені її на голову. А мед мені на чоло, на вуха, на ніс, на шию лише так і поплив: кап та кап... — Ха, ха, ха! — засміялись школярі. Я, мов опарений, здер з голо ви шапочку і вже хотів її кинути денебудь у рів. Мені стало дуже досадно, я став посміховищем. Та тут трапилось щось більш сміш ного. Хлопці вихопили мені з рук шапочку, та давай облизувати з неї мед. А смакували, цмокали, реготалися! Я лишив їх при цьому, а сам побіг до потока мити лице, голо ву, руки, боявся показатися бать кові у такому вигляді. Ця подія, розуміється, не втаї лась. Ціле село довідалось і смія лось з неї. А й не один жартома дразнив мене, питаючи: — А мід солодкий був? Отаку то пригоду мав татко, цікаву і смішну, тому діти ще довго її згадували. 28 НАШЕ ЖИТТЯ — 'БЕРЕЗЕНЬ, 1964 А мед мені на чоло, на вуха, на ніс лиш так поплив... Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
