Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
А мед солодкий Олена Цегельська Буває у холодний,сльотний ве чір татко любить посидіти з діть ми у теплій кімнаті. Тоді діти зви чайно просять: — Татку, а просимо розказати нам, як то ви колись були такі малі, як ми, як жили, там, удома, в Україні! Ну — і татко всміхається, ку рить люльку, та й розказує: — Треба вам, діти, знати, що я жив колись у малій місцевості, де було мало домів, мало людей. Це не було місто, а село. У моєму селі була невелика, на один по верх, школа, на дві учбові залі. По однім боці цього будинку жив пан учитель, а по другім ми вчились. Вхід до мешкання вчите ля був із задньої сторони школи. Пан учитель, якого я добре пам’я таю, часто приходив до нас у від відини. Любив розмовляти з моїм татом про бджоли, бо і він, і мій тато, були пасічниками. Одного разу, під час науки, вчителеві було щось потрібне і він післав мене до свого мешкан ня про цю річ. Я обійшов школу довкола і зайшов до просторих сіней, що вели до мешкання. Тут я побачив незвичайну посудину: по середині сіней стояла висока, вузька бочка, з бляхи — така, що до неї витрясають мед. Вигляд бочки дуже мене зацікавив. — Ану, подумав я, загляну, скільки то меду витряс пан учи тель із воскових комірок бджіл! І я, як стій, вхопився руками ЗАСПІВАЙМО ГУРТОМ Тобі, чудова Україно, Тобі, велика Батьківщино, І на далекій чужині — ї у далекій стороні Тобі складаємо пісні. За тебе молимося Богу, Для тебе йдем єдино в ногу, Тебе нікому не дамо — Бо ми тобою живемо. Від української дитини Прийми привіта, Україно, І слово радісне прийми: Завжди, Завжди з тобою ми! Леонід Полтава краю бочки, став навшпиньки, бо був ще невеличкий та й насилу глибоко нахилився над бочкою. Я спостеріг, що меду було ще мало. — Ого, втішився, мій тато має більше! І тільки я, хотів уже тихенько піднятись з-над бочки, коли ото, нагло ,,шурр“ — і — моя шапоч ка ,,гоп“ мені з голови та й упала в бочку, в мед. Зі страху, що я зробив, я чи сто розгубився! Простягнув руку вглиб бочки: — Ні! Ніяк не до сягну! Що ж його робити? Не шапочки шкода, бо це дешевий, полотняний кашкетик із дашком, а страшно признатися вчителеві. До того, я вже й так забарився. Та й мерщій побіг у клясу. Ні! Не мав я відваги сказати вчителеві, що я зробив. Під час науки я цілий час трем тів, щоб бува учитель не пішов до своєї хати і не завважив, що я там накоїв. Але дарма! Все і так виявилось. По науці вибігли ми всі з кляси, а пан учитель станув собі на по розі школи і дивився нам услід. Всі діти були або в шапочках, або в хустинках на голові, а я просто волосий. — Гей, Андрійку, — кликнув учитель, — а де твоя шапочка? На цей оклик всі діти задер жалися. А я, рад-не-рад, нога за ногою, зі спущеною вниз головою вернувся і — крізь плач та сльо зи — у всьому вчителеві при знався. — Зажди хвилинку, ■—- сказав він — і пішов до свого мешкан ня. А один із моїх товаришів по біг за ним. І ось, за хвилинку, цей хлопчик вибіг до нас із моєю ша почкою в руці. Та він ніс її зда лека від себе, обережно, немов те збите яйце, бож вона ціла була обліплена медом. — Но, і що ви на це скажете? Ото цей дурник, замість віддати мені її до рук, ,,гоп“! та й заса див мені її на голову. А мед мені на чоло, на вуха, на ніс, на шию лише так і поплив: кап та кап... — Ха, ха, ха! — засміялись школярі. Я, мов опарений, здер з голо ви шапочку і вже хотів її кинути денебудь у рів. Мені стало дуже досадно, я став посміховищем. Та тут трапилось щось більш сміш ного. Хлопці вихопили мені з рук шапочку, та давай облизувати з неї мед. А смакували, цмокали, реготалися! Я лишив їх при цьому, а сам побіг до потока мити лице, голо ву, руки, боявся показатися бать кові у такому вигляді. Ця подія, розуміється, не втаї лась. Ціле село довідалось і смія лось з неї. А й не один жартома дразнив мене, питаючи: — А мід солодкий був? Отаку то пригоду мав татко, цікаву і смішну, тому діти ще довго її згадували. 28 НАШЕ ЖИТТЯ — 'БЕРЕЗЕНЬ, 1964 А мед мені на чоло, на вуха, на ніс лиш так поплив... Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
