Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
І що це за такий старий гриб береться його тут відпалювати? Він вирішив бути діловим: — Ніякої панни Мелясі я не знаю, а приїхав я сюди не за паннами, а цілком випадково. Та ще нині збираюся їхати далі. А що ви, пане, не бу- лисьте ласкаві дослухати, хто я такий, то й я не буду нечемний і не спитаюся: а хто ви такий будете? — Я є стрияшок, так мене всі називають. А ви дуже благорозумно робите, що вибираєтеся їхати далі. З Богом Парасю, з Богом, Парасю! Він повернувся до Василя спиною і зник у стебнику. — Ото ще якийсь старий дивачисько! — такою думкою збув цю зустріч Василь. Минув вулики й останні дерева саду і найшовся при підніжжі гори. Праворуч піднімався злегка вгору старий цвинтар, ліворуч блистіла на сонці саджавка; ні, дві са- джавки, сполучені протокою. У Василя аж забилося серце: це було ідеальне місце виводити коропів! З дитинства він пропадав за водою, за рибальством. І чи ж були там коропи?. . Було вже сполудня, як Василь вертався на пле- банію. Він довго забавився над саджавками (єди ною рибою були там, виходило, бабки й ковблики), спинався найважчим виходом на верх гори, був у капличці і довго оглядав почорнілу від старості й обвішану ,,вотами“ ікону, що могла, справді, па м’ятати татарські напади. Вертався, як завжди, „ін шою дорогою" і, як завжди, мусів добре обходити, опинився аж на якомусь присілку. Тепер він поспі шав, щоб подякувати за гостину і попросити коней до поїзду. Але воно виявилося не таким простим, як йому здавалося. Простуючи великою оборою, він цікаво розгля дався. Це було господарство ,,на велику скалю“ : з повідкриваних дверей довгого корівника було видно ряд сементальок, під накритим током ходило за кератом шестеро дорідних коней. Та тут зне нацька хтось його закликав: — Паничу, гей, паничу! Це був вчорашній знайомий, Семен, що — оче видячки — виконував тут і функцію гуменного. Він покинув керат на парубка і біг Василеві назустріч. — Ой, паничу, який же я радий, що ви знай- шлисі! —- кликав він уже здалеку. І, добігши, заса- паний, він докинув: — Та ж я уже не знав, що маю робити! — Та Бог, з вами, Семене, що сталося? Щ ось я вас не розумію, — сказав Василь здивовано. — Ой, паничу, так як ви можете мене не ро зуміти? Та хто ж вас сюди привіз, як не я, га? То як я ниньки довідавсі, що ви буцім пішли собі і не сказали нікому „бувайте здорові*1, то мені, знаєте, було не теє . . . — Та де ж я пішов, не подякувавши, коли там моя торба і мій іберцієр? * — товкмачив Василь, !і: Так, понімецьки, називали легке пальто, тоді, як зимове було „оберрок“-ом. хоч він і відчув у мові старого справедливий докір: хіба так поводяться в чужому, гостинному домі? — Та я не знаю, паничу, — чіхався за вухом Семен, — але як ви десь пропали, то таке пішло між челєдев, а ще й та дурна Приська щось там від себе додала . . . Василь спаленів від досади, що зверталася таки проти нього самого. Найшов кому проповідувати зближення з народом! Він кинув старому: — Ну, ну, не журіться, Семене, вже я то все виясню! — і поспішив на плебанію. Пройшовши швидким кроком веранду та віталь ню, Василь спинився у відкритих дверях їдальні, де побачив за столом велике товариство. Він від разу помітив, що тут було дуже „врочисто11 і що на першому місці, насупроти, дверей, сидів отець Александер. Зразу ж , ще від дверей вклонившися церемоніяльно, півкорпусом (як його вчила колись тета Фрузя, єдина зберігачка шляхетської етикети в родині), він перепрошував „достойного отця со- вітника і паню добродійку" за своє „заховання". Він вибрався був рано, занадто рано, щоб когось непокоїти . . . -— О, господине, — перебив його досить су хим тоном господар, — ми не спимо ту довше, як до шестої. І докинув уже ласкавіше: — Але то цілком не значить, щоби ви не моглисьте диспону вати своєю персоною. Все єсть у совершенному порядку. І він перейшов до звичайної етикети, знайом лячи Василя з товариством: — Господин Навроцкій, богослов, (і, до Ва силя, що став підходити і по черзі тиснути й ці лувати руки й ручки): — а то моя родина і наші резиденти. Мою супругу ви вже знаєте. Мою старшу доч тоже. А се є наша молодша, Мелянія (на Василя мигнуло чимось ясним) і наймолодша, Стефця (дівчур років десяти підскочив і „диґнув"). Наша цьоця, госпожа Олімпія Леонтовичева. Наш сродник, господин Левіцкій. (Василь пізнав „стри- яшка", що подав йому два пальці). Наша гувернан тка пані Пастирська. А тепер прошу сідати, там є ваше місце. Коли Василь, все ще досить збентежений, при містився на своєму місці між обома панночками, Приська, та сама, що вранці, поставила перед ним тарілку „росолу", налитого їмостею з великої вази. Василь сказав „дякую" найхолоднішим, яким міг, тоном, але це не перешкодило їй хіхікнути, на що отець Александер — у загальній тиші — суворо відкашельнув. Той обід, то була для Василя спочатку одна мука. Він силкувався справитись якнайшвидше зі своєю юшкою і їв мовчки, сумлінно. Тоді до нього присунули полумисок із „полядвицею в натураль ному сосі", обкладеною італійськими макаронами, і він більш-менш зрівнявся з рештою товариства. Тепер він міг почувати себе трохи вільніше, але його стало мучити щось інше: з його правого боку стар ша панна підсувала йому то хліб, то сіль, то якісь корнішони, чи бур’ячки, мило припрошуючи, тоді, як його живосилом тягло глянути вліво, де сиділа молодша. 32 НАШЕ ЖИТТЯ — КВІТЕНЬ, 1964 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
