Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
рівним чолом. А брови! Тонкі й темні, врозліт, ластівчиними кри лами зметнулись над синіми очи ма. Він такий гарний, що хочеть ся плакати. — Добридень, — ледве чутно вітається дівчина, відчуваючи, як пашить її обличчя, шия, вуха... — Тут Веста... трохи не звалила ме не з ніг. — Здорова, Натко. Ти що, те пер у нас розносиш? —- Ні, це я тимчасово. Ось, візьміть ваші газети. Аркадій бере газети і недбало кидає їх кудись поза себе. Тепер треба йти, але ноги самі приро сли до землі. Аркадій, поблажли во посміхаючись, дивиться на збентежену дівчину. Звичайно, він усе бачить, про все догаду ється і напевно думає -—- Ну, чого ти стовбичиш? Повертайся! — А ви все до інституту готу єтесь? — з зусиллям переводячи подих, питає вона. — І не думаю! — Брови — ла стівки зневажливо зламуються. — До інституту? Немає більше дур них! Наталка винувато зітхає. —-То що ж ви тепер робити мете? —-Я? — Аркадій стріпує хви лястим чубом. —- Та вже ж не над книгами скнітиму, досить з мене. В мене тепер ширші пляни. Гадаю, що незабаром про мене почуєте. —■ Ви працюватимете? — Вона не може приховати своєї радости: отже Аркадій залишиться їв мі сті! —- Тут у «ас стало так гар но... — Тут, у нашій жабокриківці? Ну, вже ні, красненько дякую. Я поїду туди, де відчувається справ жній розмах! А тут, що імені тут робити, хіба пошту з тобою роз носити? Ні, я збираюся їхати. До двору, весело посвистуючи, заходить гривастий юнак з мир шавими вусиками над презирливо закопиленою губою. Аркадій при вітно йому киває. Тепер уже оста точно їй нема чого тут робити. Дівчина востаннє кидає сумний погляд на Аркадія і мовчки 'ви ходить із двору. Поспішає і думає про Аркадія. Звичайно, малими були її споді ванки, щоб такий хлопець зали шивсь в Наддніпрянську. Певне, він поїде на якесь величезне бу дівництво. Матінко, з якою раді сно вона поїхала б за ним, куди завгодно, хоч «а край світу, тіль ки б він їй словечко сказав! На головній вулиці людно, тут завжди вечорами гуляє багато мо лоді. Гуляє тут і Аркадій зі своїм гривастим, та ще двома, незна йомими Наталці, чепурними дівча тами. Наталка ревниво оглядає дівчат. Бач, убралися як, з голо ви до ніг у капроні! Далебі, во на б згоріла від сорому, коли б отакечки ївся наскрізь просвічу валась. Жодна з них не варта Аркадія! Куди їм, розмальованим! Наталка зустрічається >з Арка- дієм поглядом і несміливо посмі хається. Але Аркадій її видимо, не впізнає. Міцно стуливши губи, щоб во ни не тремтіли, дівчина бігцем завертає на свою вулицю. їй зда ється, що люди глузливо погляда ють услід — дивіться, мовляв, яке дурне, лізе хлопцеві увічі, а він і знати про неї не хоче! Біля її дому, під ворітьми, на низенькій лавці вже сидить Юрко. Здалеку угледівши Наталку, схоп люється з місця і рушає їй на зустріч. Вилицювате засмагле Юр- кове О'бличчя сяє радісною широ кою усмішкою. — А я тебе вже чекаю. — Чого ти так рано? — сер дито питає Наталка. — Але на справді вона рада Юркові -—- все гаки легше, коли на тебе хтось чекає. — Хіба рано? — ніяковіє хло пець. — А я той... я хотів... ти вже завдання з тригонометрії зро била? — Коли б я встигла? Бачиш — щойно з роботи. — От і добре — не зовсім до речі радіє Юрко. — Не зробила, кажеш? Так я допоможу тобі. Я навмисне для того прийшов. — Гаразд. Тільки я спершу по вечеряю. Але Наталка не йде вечеряти, а похнюпившись, опускається на лавку. Юрко сідає поруч. Він ба чить, що дівчина засмучена і хо че її розважити. — Ти знаєш, Наталочко, яку наші хлопці сьогодні штуку уш кварили? Померти можна від смі ху... Наталка не слухає, про що роз повідає Юрко. Нехай собі сміють ся хлопці на здороів’я, коли їм смішно, а їй не смішно, образа бере її за живе, до горла підсту пає. їй не сміятись, а плакати хо четься. І вона схлипує голосно, мов маленька. — Чого ти, Наталочко? Що з тобою? Вона мовчки ховає обличчя 'В малі, обвітрені долоні. Юрко зіт хає. Він усе розуміє, але чим тут зарадити? Невмілою рукою хлопець обережно торкається На- талчиного плеча. — Ну не треба журитися! А що буде, коли я сам піду до ньо го й поговорю? Хочеш? Він же мабуть, ні про що не догадується. —- Ні, ні, не смій цього роби ти! — перелякано стріпнулася дівчина. — Про все чисто 'він до гадується, тільки що з того, коли я йому зовсім зайва. —• Та зайва? — обурюється Юрко. — Як це може бути? Та що він, очманів чи осліп? Зайва! Та коли б мені... та коли б я... Юрко безнадійно махає рукою і вмовкає. Але тепер уже Натал ка «е може мовчати, їй хочеться перед кимсь вилити душу. А Юр кові можна сказати про все •—- він не осудить і не стане сміятись, як інші. —-Ти знаєш, він збирається їхати звідси. — Та що ти, — потішає її НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1963 5
Page load link
Go to Top