Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Лариса Письменна W rite r L arissa P y sm en n a is b est in her psychological sh o rt stories Весна. Вона починаєть ся одразу за поро гом — сліпучим блиском довгастої калюжки перед ґанком, пронизли вим лементом го робиної зґраї. Наталка нахиляє до себе гнучку ніжнокору гілку черемхи і занурює обличчя в рясне шумовиння. Зламати? Шкода... Нехай цвіте, адже й для черемхи настала весна. Вона обережно зриває дві білі росисті китиці, припасовує їх до свого форменного жакета і вибі гає ,на вулицю. Цур їй, тій черем сі, так і на роботу запізнитись можна... Біля самої пошти Наталка на здоганяє Івана Федоровича — ста рого, добре відомого усьому Над дніпрянську листоношу. Дівчина чемненько вітається -— Івана Фе доровича всі поважають, питає про здоров’ячко і пропускає по перед себе до експедиції. Вона знає, як годить поводитись із старшими. Кореспонденції в її скринці Лариса Письменна О х , весна... сьогодні чималенько. Наталка роз бирає пошту і раз-у-раз нишком поглядає на Івана Федоровича — щось хоче сказати й ніяк не на важується. Старий уже наванта жив свою торбу і рушив до ви ходу. —- Іване Федоровичу, каже не сміло Наталка, — давайте мені Рибальський провулок, я сама там рознесу. —- Гм... - - старий листоноша ворушить посивілим козацьким вусом. — Знов у Рибальський? І чого це ти, дівчино, так полю била там розносити? Наталка червоніє, наче маків цвіт, аж сльози виступають на очах. — Так мені ж майже по доро зі! Ну що ж тут такого? Я просто хочу вам трохи допомогти, бо ви... Вона застережливо замовкає. Боронь Боже, нагадувати Іванові Федоровичеві про його старість — образиться навіки. — Ну що ж, як маєш таку охоту — рознось. Тільки сьогодні в дев’ятий номер, здається, нічо го немає. — Ото які... Навіщо він мені, той дев’ятий номер? Я ж просто так... Посміхаючись, Іван Федорович віддає Наталці пачку кореспон денції. Дівчина швиденько про глядає її. 'В дев’ятий номер є дві газети. Ну, цей мені Іван Федо рович... От Наталки торба заповнена, аж роздулась. Окремо, як велику цінність вона відкладає пачку для Рибальського провулка і виру шає в дорогу. Може, одразу понести туди? Ні, надто рано. Краще пізніше, тоді в неї буде вільна година і може —- як знати? — може, їй посміхнеться доля. — Еге-ей! Наталочко! Це — Юрко. Наталка зупиня ється і, мружачись від сонця, під водить голову. На тлі бездонного неба мур нового, п’ятиповерхово го будинку здається зубчастою стіною якогось дивовижного па лацу. Навіть сіра, заляпана цемен товим розчином Юркова спеців ка, його збита набакир зім’ята кепка й мулярська кельня в руці казково взолочені сонцем. Натал ка сміється і у відповідь махає Юркові газетою. — До вечора! —- гукає Юр ко. —- Я зайду за тобою. —- Заходь, коли хочеш, — від гукується Наталка. Що ж зайде, то й зайде, чи їй не однаково? Торба листоноші поступово стає тоншою й легшою. Нарешті ли шається одна заповітна пачка — з дільниці Івана Федоровича. Сер це дівоче починає сильніше би тись, навіть ноги злегка підлом люються. Господи, краще б його не застати вдома, а то ще здога дається... І одразу лякається своєї думки. Ні, ні, коли б застати! Рибальський провулок невели кий. Наталка швидко розносить пошту. Залишає тільки дві газе ти — в той номер. Дві чудесні га зети — перепустка до можливого щастя. Перед хвірткою Наталка ще раз озирається — на щастя в про вулку нікого не видно — дістає з кишені маленьке «ругле лю стерко і потай заглядає в нього. Люстерко зухвало пускає в облич чя пустотливого зайчика, показує кирпатенький ніс і збентежене ка ре око. Прокляте ластовиння сьо годні висипало ще рясніше... На талка засмучено ховає люстерко і нарешті зважується зайти до двору. Гостинно помахуючи хвостом, її зустрічає 'Веста — розкішна гладка вівчарка. Собак Наталка зроду не боялась — вони її ні коли не займали. Та було б кра ще, коли б Веста зараз напала на неї — може б тоді з дому ви йшов Аркадій... Але 'вівчарка, не розуміючись на дипломатії, під скакує, кладе без церемонії дів чині на плечі свої лапи і лиже в щоку гарячим язиком. Наталка з досадою відбивається. —- Геть, Весто! Це з розчиненого вікна будин ку визирає Аркадій. Ставний, ши рокоплечий, буйна чуприна куче рявою хвилею здіймається над 4 НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1963 жини ласки, нагадує їй, що він її чоловік. Ольга приносить для нього жертву, живучи разом... ,,Помилитися, виходячи ще сту денткою за Сергія заміж, Ольга, звичайно, могла. Сергій міг бути людиною негідною, але автор зо всім не доводить, не переконує в тому читача". На наш особистий погляд, спра ва тут не в тому, що Лариса Пись менна ,,не довела", а в тому, що письменниця, не пішла лінією соц- реалістичного шаблону й не виве ла своїх героїв, Ольгу й Сергія, наскрізь „позитивними14 з точки погляду марксо-ленінської, кому ністичної ,,моралі“. Останньо Лариса Письменна на друкувала в журналі „Дніпро" до сить цікаве оповідання „У ново річну ніч“. У ньому авторка опо відає про неймовірну злиденність, в якій перебувають українські студенти в теперішний час на рід них землях. (Докінчення буде) Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
