Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Ольга Соневицька Дві рятівниці Присвячую: Ірині Голюковій і Наді Кокольській. Дзвонить телефон. — Гальо! Ти вибиралася в гори на вікенд! — Так, але не маю авта, а сьо годні вже п’ятниця... — Отже мій Зенко їде саме сьогодні ввечорі зі своїм джазом. € одне вільне місце, можеш при сісти. — Дуже, дуже тобі дякую, що пам’ятаєш про мене. Я незвичай но радо скористаю з такої наго ди. Я вже казала тобі, що. хочу скласти дуже милу для мене візи ту в тій околиці... Новеньке сіре авто точно в 7-ій год. вечора під’їздить під мій дім. На задньому сидінні чекає місце для мене між двома... бубнами, одним більшим і другим меншим; з-переду понад голову стирчить ручка контрабаса. При керівниці Зенко, а побіч нього грубенький Микола, той, що грає на трубці. Садовлюсь якмога найвигідніше й рушаємо в дорогу. Поки виїхали на головну магі- стралю, авто повертає то1 вліво, то вправо, і я тоді, ніби на знак палички диригента, затарабаню мимохіть у бубон, раз у більший, раз у менший. Зенко тільки під сміхається. — Чути вже здалека, — каже, — що їде джаз. При такім мимовільнім аком- паньяменті я виїздила до моїх приятельок із першою ВІЗИТОК). Від контрабаса я була безпечна, бо Микола цупко тримав його' на колінах, аж ручкою запер у верх авта. Не знаю, чи ви їхали коли в такім приємнім товаристві му зик і музичних інструментів. Мені ця подорож видавалася оригіналь ною і веселою. Минаємо місто, минаємо перед містя, переїжджаємо Гаде он, в я- кому романтично' відбиваються світла реклям, а по-під довжелез ним мостом проїжджають кораблі й моторові лодки. Лишаємо за со бою вже й долину Гадсону. По дорозі праворуч заліснені горби й горбки, денеде декораційні дімки, •ніби на поштових картках, роз кішні модерні мотелі, положені часом дуже високо, на горбах, а ліворуч здебільшого рівнина з групами більших чи менших до мів. Легко несе нас авто по рівній, як стріла, магістралі. Така їзда вколисує людину і я мимоволі по падаю в стан дрімоти. ...Аж тут авто раптом пристало. Я стрепенулася. Щ о це таке? Розглядаюся і бачу: Молода., струнконога серна стоїть на краю дороги і дивиться здивовано зо лотистими очима. Це ж її час іти до потічка напитись водиці, а тут засліпили її рефлектори машини і вона розгубилась... Авто приста ло, рефлектора погасли, і бистро нога серна стрілою помчала в ліс, тільки гіллячки затріщали... ■Наша подорож добігає до кінця і я заздалегідь радію, що вже не забаром побачу моїх приятельок. Але чи можна, питаю сама себе, тільки „приятелями'4 називати тих людей, що вирятували тобі життя, або якщо за їх допомогою життя несподівано завернуло на кращий шлях? І перед очима душі вири нають незатерті картини... £ * 'Відень, 1945 року... Больше- вицька армія заскочила нашу ро дину, як і багато інших скиталь- ців, у тім великім місті. Хто був там, пам’ятає той страх перед ре- патріяційним табором у Бруку над Ляйтою, звідки висилали не щасних „на родіну“. Який пара докс! Чи чув хто таке, щоб люди жахалися як найгіршого катакліз му повороту на рідну землю? Але сама згадка страшного москов ського слова „родіна“ принево лювала людей рятуватися, як хто міг, бо всі знали добре, щ о та „родіна“ сягає по Камчатку... Ми жили тоді в 18-тій окрузі. Енкаведисти десь провідали нашу адресу і відшукали нас. Наказали винестися з помешкання до двох годин і ставитися на збірний пункт. В божевільнім страху хапаємо клуночки, в першу чергу з хар чами, і виходимо з дому. Вечір... По сьомій годині ходити не мож на. Недалеко під мостом ми ріши лися провести тривожну ніч. Коли я вийшла з укриття на хвилинку перевірити ситуацію на вулиці, несподіваний припадок хотів, що побачила знайоме ще зі Львова обличчя. Прохаю поради: що маю робити зі старою матір’ю, хворим чоловіком і малим сином? Видно, Провидіння мало нас у своїй опіці. Не те, що наш знайо мий узяв нас до хати, де ми могли перечекати ніч, але й порадив пі ти наступного дня до першої округи Відня, де його знайомі за відують пансіоном: може вони щось поможуть. До краю перевтомлена, заж у рена, невиспана, беру хустку на голову, сина за руку й їду з дру гого кінця 'Відня до незнайомих мені людей просити порятунку. Чи жеврів у мене хоч промінчик надії? Майже ніякий! У таких страшних часах люди нерадо рис кують для когось, ще й незнайо мого. Але потопаючий? хапається й стебелинки... — Чи можна у вас знайти при становище... на якийсь час? — питаю на всякий випадок німець кою мовою і показую несміливо записку від знайомого. — Ми у великій небезпеці... Адміністратор розвів руками. — Немає місця в пансіоні, все зайняте. В мене завмерло серце. От, вже і кінець мені і моїй родині. Перед очима страхіття долі поворотців, розкинених родин, Сибіру... — А може принаймні куточок для моєї старої матері? — кажу крізь сльози. — На жаль, нема. — Мати Божа, рятуй нас! Щ о я тепер зроблю? — в розпачі кли чу українською мовою. — Хто там говорить? — відзи вається жіночий голос з сусідньої кімнати. — • Якась жінка хоче дістати кімнату, але я не маю рішуче ні чого. — Чи то українці? — Так. 6 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИПЕНЬ -'СЕРПЕНЬ, 1963 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top