Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Наше інтерв'ю Чи втрачен і можливості? Дорога пані редакторко! Мені так приємно, що в хащах нашої скитальщини Ви віднайшли мене з бажанням зробити інтер в’ю. На коротку мить уявляю се бе зіркою Бродвею, за якою по люють камерамени і влізливі ко респонденти, що шукають сенса ційних відкрить мого інтимного життя. Це лиш на коротку мить, бо в дійсності моє ім’я не стоїть серед сузір’я Бродвею та й Ви не ба жаєте сенсаційних інгимностей, а просто кажете -— „напишіть щось про себе"... І я вирішила написа ти про ті відрізки мого життя, які, певно властиві не лиш мені, але й більшості мистців мого покоління, покоління „втрачених можливо стей". На мою долю й долю мого покоління в час нашого мистець кого дозрівання й шукання мож ливостей свого вияву випав пе ріод війни, коли люди не творять, а знищують мистецькі ціннощі... Але розпічнім усе з початку. Співи в моїй родині — явище спадкове по жіночій лінії. Моя мати — також співачка й цьому завдячую, що мій перший теа тральний успіх відбувся, коли мені було три роки. На сцені мене поставили на накритий килимом стіл і сказали, щ об я розпочинала співати, як відкриють завісу. Мій спів супроводжала на фортепіяні моя мама. Вже була пізня ніч і я змагалася зі сном. Несподівано, на середині пісні, я зупинилась (в залі була абсолютна тиша), солодко позіхнула, а потім, роз почавши від перерваного такту, доспівала пісню до кінця. Успіх був неймовірний. Всі і все проро кувало мені блискучу артистичну карієру. Дальші мої молоді роки про йшли під знаком навчання музики і співу. В той час між іншими ін струментами я опанувала техніку гри на бандурі. Коли розпочалася друга світова війна, я вже була студенткою столичної консерва торії. Воєнні дії змусили мене по вернутися до рідного міста. Фронт уже перейшов і на руїнах поча лось відновлювати організоване життя. Під той час у місті знахо дився талановитий режисер Хар ківської М узичної Комедії п. Ш. Були й інші, закинені воєнною хвилею добрі артисти. їхніми зу- силями постав театр. В цьому те атрі я співала три роки. Панночка з „Вія“, Парася з „Сорочинського ярмарку", Оксана з невмірущого „Запорожця за Дунаєм", „Натал ка з „Наталки-Полтавки" ось такі були мої ролі. Це був блискучий початок. Театр мав великий успіх і на брав популярносте, а з ним і всі артисти. Глядач нас любив. При кладалося всіх зусиль, щоб ряту вати театр від „Арбайтсамту" та інших німецьких військових па сток. За лаштунками було завжди багато відвідувачів. Якогось вечо ра я там познайомилася з дуж е високим, дуж е худим молодим чо ловіком, що був одягнений у ви шивану українську сорочку. Наші вдачі були цілком проти лежні. М ої інтереси були скон центровані навколо мистецького життя театру, його — вкладалися в рамки сухої логіки та матема тичних розрахунків. Та проте за півроку ми побралися. — Єдність протилежностей, — казав він мені, жартуючи і вітаю чи з нашим подружжям. А через рік фронт почав прису ватись із далекого Сталінграду. В місті лише й чулося розмови про евакуацію. Настав і для мене день, коли мій чоловік сказав: — Моя крихітко, я їду на за хід, ти маєш лишитися, еміграція не для тебе. Еміграція -—- це не лиш злидні, це щось гірше, це втрата твого фаху, а може й жит тя... іВін був завжди такий перекон ливий! Але цим разом його логіка не подіяла на мене. Фронт був уж е цілком близько, коли я — довго й безнадійно шукаючи п е рукарні -—- сама відрізала свої ді вочі коси й залишила їх мамі на спогад. Ми вирушили на захід. Емігрантська хвиля закинула нас до Братіслави. Тут я співала в опері. Мій ліричний голос та сценічний вишкіл звернули на се бе увагу і я встигла цілком успіш но „акліматизуватись" у чужому мені репертуарі та мові. Переді мною відкривались нові мистецькі обрії. Але фронт нас пересліду вав. На цей раз обійшлося без довгих і переконливих дискусій. Прийшов наказ для всіх чужинців залишити країну і військова жан дармерія перепровадила нас на другий беріг Дунаю. До Відня ми дібралися самі. Так розпочалася доба таборова, короткі турне по українських (ін коли й чужинецьких) таборах, по їздки до Ш вайцарії, виступи на академіях і т. д. Тут я пізнала щире серце українського артиста. Віддані до самопосвяти, завжди в доброму гуморі, жерці „фальши вої Мельпомени" творили одну велику сім’ю. Колись хтось пови нен написати розвідку про зна чення артиста під час цієї сірої доби „переселення народів". У ній буде згадане ім’я п-ва К-их (кохана „М ухо", де Ви тепер?). Потім прийшла Аргентина. Ми стецьке життя тут відмінне. Я хо чу думати, що перебуває ще в стадії еволюції. Тутешнє мистец тво не виховує, не збудж ує шля хетних стремлінь, а живе на по слугах смаку глядача. Тому най більший успіх має — • найменш одягнена жінка в сповнених дво- змістовими дотепами ревіях. НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1962 9 Тамара Лихолай S in g er T am ara L y k h o lay , w on a lite ra ry aw ard fo r h e r tra v e l re p o rt on A rg en tin a.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
