Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
шилася прислуга; гомонять, веш таються новоприбулі гості, що че кають своєї черги реєструватися. Віта також реєструється і захо дить до своєї кімнати, але не мо же в ній довго сидіти. їй робиться душно, так неначе б не -було чим дихати, бо кімната її заглиблена в нутрі гостинниці, оточена з усіх сторін грубими камінними стіна ми. Віта пригадує, як там на дворі мило світить сонце, як легко вди хається свіже хморське повітря і вона йде на прохід до парку. Йде вільною ходою, крутими, вузенькими стежками. Дивиться на штучно устроєні ставки й во- допади; на річки з дерев’яними містками. Дивиться і любується атмосферою старовини і якогось надземного чару. їй дальше зда ється, що це не реальність, а сон. Всюди, куди глянеш, зустрічає Віту чарівна краса й якась над звичайна тиша. Вона йде попід гірляндами квітучих рож, розгор тає гілля вкрите великими білими квітами магнолій, ступає на обси паний цвіт відцвілих вишень... А повітря тут повне пахощів -—- •пахощів квіту, плодючої теплої землі і ще чогось, чого вона дум кою не може схопити —- чогось такого, чого не можна вбрати в слова, але подібне воно до пориву нового пробудження на весні; до непоборного бажання жити. Повіває легкий вітрець і час від часу приносить із недалекої по лянки оце один запах... запах до бре знайомих їй диких квітів у Канаді... „кавслипс" — звалися вони. Ох, той запах! Скільки ж то спогадів і туги він навіває... В мить-два несе її в минулі дні.. Ось вона знов учителькою на пре ріях Саскачевану. Зараз появлять ся фармерські діти в дорозі до школи і 'залунає веселий дитячий сміх; дзенькає бляшанка з полу денком у рухливих дитячих ру ках... А отже там, де зеленіють ши рокі пшеничні поля зараз крикли вий птах; а з недалекого дротя ного плоту заспіває 'бадьоро кана- дійський жайворонок — наче ви мовить словами, пригадає: Я тобі торік співав. І здивується добродійка черво- ношийка, раптом пристанувши на ріллі: Ти ж хто така? Щезають десь роки самітности, минуле стає теперішністю. Злива ється з нинішнім соняшним днем і перемінюється в могутнє бажан ня. Бажання, що володіє кожною істотою і животиною на світі: Хо чу жити! — Хочу жити, —- плаче, зойкає те .бажання у Вітаній душі. Вона сідає на лавку під крила тою вишнею, бо тисне її в грудях невимовний біль. Той біль зда ється переможе її бажання жити. — Боже, Боже, коли Ти є на світі... —• молиться, кличе Віта ці лою душею — коли є Ти на світі, то порятуй мене! Віта чекає, вслухується в не звичайну, надземну тишу в парку і 'здається їй, що є тут щось — щось величне і містичне, щось та ємниче і безіменне... Те „щось“ дивиться на неї ти'сяччю очей, чує її не тільки голос, але й знає кожну її думку і бажання. Зда ється, що воно непомітно огортає її і вливається з кожним віддихом у її тіло й душу. Воно розуміє і співчуває їй... В тім Віта завважує, що на дру гому кінці парку стоїть стара, плющем заросла церква. Дивно їй, що вона тієї церкви раніш не завважила. Треба їй піти до цер кви... скільки ж то літ, як вона була в церкві... — думає Віта з винуватим сумлінням. Заходить до церкви, а там пов но людей, що по черзі йдуть уго ру сходами, де на підвищенні, бі ля білого престола роздає їм хтось Хліб Життя. Люди тягнуть ся вгору ланцюгом, на правій сто роні підвищення і отримавши Хлі'б Життя від когось (Віта не може бачити його обличчя), сходять униз по лівій стороні. Віта пристає до того людського ланцюга, бо вона також хоче о- держати того Хліба. Приходить нарешті її черга і вона ступає на перший ступінь сходів. Та в той же час, незнайомий чоловік пере городжує їй рукою дорогу і ка же: „Ви ще тут не належите", і старається зупинити її. Одначе Віта швиденько обминає його й прямує далі вгору, бо конечно треба їй дістати того Хліба. Рап том, заходить якась колотнеча. Вона не знає, що якраз сталося, але отямлюється вже на лівій сто роні сходів, сходів що ведуть удо- лину, хоч вона перед престолом не була й Хліба Життя не одер жала. Осоромлена перед людьми і з гірким розчаруванням у серці, во на сходить униз і, щоб не зверта ти на себе увагу, виходить ниш ком із церкви. —- Чому з усіх людей у церкві, мені одній відмовлено Хліба Жит тя? — питається себе Віта, блу каючи по порку. Питається всіх, що зустрічає: — Чи знаєте може, чому не да но мені Хліба Життя? Люди дивляться на неї сумови то, але ніхто на її питання не від повідає. Змучена, вона знов сідає під де ревом і дивиться, як з одної гілки до другої підлітає маленька пташ ка й безупинно співає. — Про що це вона співає? — думає Віта й прислухається до пташиного співу. Слухає, і неспо дівано стає їй ясно, чому власти во відмовлено їй Хліба Життя. Це 'було тому, що вона замкнула своє серце, тому, що вона пере стала любити. їй стає ясно і зро зуміло, що хліб життя могли їсти тільки ті, що ломимо ран і сліз та страждань — любити не переста вали. Нова надія охоплює Вітане сер це. Вона знає, що треба їй роби ти: їй треба все, що живе на сві ті, полюбити... Та це ж робити не важко. От вона вже цілим серцем полюбила ту жовту пташку, що без слів сказала їй те, чого люди словами сказати не вміли. Полю- ібила те дерево, що давало їй за хист. Полюбила траву під ногами, і землю, і небо, і сонце. Цеж так легко полюбити! Чому ж їй того хтось скоріше не сказав? Бігцем вона знов пускається до церкви. Знов пристає до живого ланцюга людей, що йдуть схода ми вгору, щоб одержати Хліба Життя. Цього разу ніхто її не зупиняє. Цього разу чиїсь могутні крила піднімають її, ще нім вона ступи ла на перший ступінь сходів... І ось вона вже перед престолом. Покірно, з вірою в серці, вона падає на коліна і зі сльозами в о- чах просить прощення: — Прости мені мої провини, так як я їх усім прощаю... (Продовження на ст. 10) 6 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1961. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
