Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Тетяна Шевчук Хліб Життя Тихо, безшумно допливає кора бель до пристані. Тільки з нутра його добувається глухе ритмічне гудіння машин — наче биття яко гось. велетенського серця. 'На палубі, враз з іншими подо рожніми, стоїть Віта Василенко— дивиться на будинки розкидані на березі, на старомодні дахи, на квіти, що обвилися кругом; будин ків. Дивиться на тихий, дрімаю чий краєвид і 'здається їй, що це не реальність, але — що вона щойно пробудилася в якімсь не буденнім, а казковім світі. Останніми днями Віта часто ду мала про можливість такого про будження — чи радше питала се бе про можливість існування яко гось віками вимріяного людством раю. 'Кілька тижнів тому її такі теми зовсім не цікавили й навіть на думку не приходили. А тепер, вона думала про це день і ніч, бо не знала, а хотіла б знати, що властиво чекало її: пробудження? чи вічний сон забуття? Почалося все це візиток» до лі каря і його діяґнозою, що вона була хвора на невилічиму серце ву недугу. Був тільки один шанс, одинока надія — а саме трудна й делікатна операція, з якої вона може пробудитися, а може й ні. іНа 'початку іВіта була наче при голомшена — не хотіла вірити, що це з нею сталося, але з часом, зрозуміла серіозність свого стано вища і погодилася з судьбою. Справді треба було їй впорядку вати свої справи на цім світі... Лячно й цікаво було властиво те, що чекало її — пробудження, чи вічний сон забуття? Корабель, допливши до приста ні, стоїть непорушно. Затихло ритмічне биття його серця. Він стоїть і відбиває себе, наче в дзеркалі, в тихій морській воді. А пасажири розпливаються бар вистою струєю з корабля і зли ваються з тими, що вийшли їм на зустріч на березі. Але 'Віти ніхто не зустрічав. Вона йде — висока, сухорлява жінка, з карими очима, з сумови то затисненими устами. Йде одна, мовчазна серед цієї веселої го мінкої юрби. Йде зовсім так,. як вона жила останніми роками, са мітна, з ніким не зв’язана від того часу, як вона розійшлася з Богданом... Було це... Боже, як давно то було, як вона і Богдан Безручний учителювали в сусідніх школах у преріях Саскачевану. І запалав між ними вогонь пального першого кохання... Спалахнув і погас упродовж короткого шкіль ного року. Вони раз на все розі йшлися. Але той короткий епізод залишив по собі заховану глибо ко, незагоєну рану в Вітиній ду ші. З того часу вона замкнула се бе, а серце її наче б закам’яніло, бо не відважувалося більш нікого любити. З тієї причини вона на віть покинула вчителювання і взя лася до нової, більш поплатної праці декорування нутра хати. їй жилося добре. Була велика й ба гата клієнтеля; було багато зна йомих, але дружньої любови не було. Віта прямує враз з іншими по дорожніми до слав'ної гостинниці „Емпр.ес“, що наче справжня ца риця сиділа на виднім місці близь ко 'пристані, розгорнувши свої царські-шати в формі парку, заса дженого різноманітністю квітів, кущів І дерев. ■ ..::;; — Яка то іронія долі... — ду мала Віта, наближаючись до го стинниці — прийти на світ і, не нажившись, помирати... І не'знати чому тут появились і куди •звідси йдемо... Та чи справді йдемо ку дись? Яку запоруку може мати людина, що продовження свідо- мости існує? Що існує Бог - .... а якщо існує, що Він долею пооди нокої людини інтересується? Ад же ж людина від початку є жерт вою свого окруження. Вона явля ється на світ без дозволу від се бе; попадає в окруження, якого вона не вибирала; навіть тіло своє, здорове або хворе, вона за вдячує своїм предкам. Безвладно попадає в струм життя і безвлад но несе її той струм аж доки не розіб’є її в якімсь бурхливім вирі... Снувала Віта свої чорні ду ми, заходячи до гостинниці. В просторій, із мистецьким сма ком удекорованій ,,лоббі“, мету Із дитячого захисту у Святобожіцах на Мораві в 1918 p.: У першому ряді сидять: п-ні Осипа Ракоча, п-ні Осипа Заклинська, посол Лев Левицький, о. Василь Лициняк, поетка Марійка 'Підгір’янка. Зліва (у білій блюзці) авторка статті. Ukrainian teachers and pupils of the specially organized school for war orphans in 1918. НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1961. §
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
