Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
М. А. Кейван III. Так стала заплутаною простень ка історія з ключем від шафки, де замкнено можливість легкої смер- ти. Вже годі було не думати про це. Завтра треба буде дати оста точну відповідь, але яку, яку? Це питання ані на хвилину не пере ставало свердлувати Віриного моз ку. В часі 'ранішнього обходу шпиталя вона вперше, як її шеф завжди, порожнім оком кидала по ліжках хворих, порожнім вухом сприймала їхні слова. Після по лудня покинула шпиталь, та не пішла додому, а на Прут, свою улюблену р і чку. Літом Прут завж ди був її вірним приятелем, що холодною водою змивав утому з тіла, а шумом хвиль — думки з голови. В цю пізню осінню пору річка була зовсім самітна. Листопадові дні змінили крає вид у контрасті до недавнього жовтня. Небо було хмарне й сіре, обрії пусті, хвилі Прута темні та грізні. Наче навмисне продумане тло до драми в людській душі. іВіра сіла на великий камінь над рікою і декілька хвилин не дума ла нічого. Вона дивилася «а воду і слухала гомону хвиль. Такий він різний від шпитального гамору і так приємно його слухати. Але вона не могла сидіти 'спокійно. Вона ж прийшла сюди, щоб на самоті продумати свою справу, щоб знайти відповідь на завтра. Вона вже не була певна, чи її до теперішнє вперте „ні“ було до брою відповіддю. Зрозуміло, що вона не хотіла брати на своє сум ління нічиєї смерти, тим більше батька родини. Але він виразно сказав, що прийме отруту хіба тоді, як його будуть арештувати, а це і так рівнозначне зі смертю. Тільки, що ця смерть моменталь на, без муки. Чи він 'боявся муки для себе? Ні, він боявся людської неспроможносте втримати таємни цю, що могло стати причиною загину багатьох людей. У книжках і фільмах люди-герої мовчать, хоч із них шкіру деруть, але в житті люди є тільки людьми. А як герої, то на інший лад, — не такий е- фектовний. Отже чому відмовляти йому? Зруйновані сім’ї, нужда й сльози можуть бути наслідками її відмови. Але майже водночас з тими думками інші образи з’являлися в її голові. А що як уночі крізь вікно він побачить чорне авто, що спинилося біля брами, вже стука ють у двері, кажуть йому йти з ними, він питає ,,куди“, відповідь понуре, „побачиш", його нерви не видержують, він приймає отруту, а це кликали його як лікаря до когось із високопоставлених, що нагло захворів. Був же недавно випадок, що одного лікаря завез ли ніччю до тюрми без ніякого вияснення, він уже в душі попро щався з волею, а може й життям, а це .тільки перепився до нестями начальник тюрми. Врешті є рідкі випадки, що в’язнів і звільняють. А сьогодн і -завтра все може зміни тися, живі вирятуються, а мертво го вже ніхто не воскресить. Віра вирішила, що її „ні“ було таки єдиною правильною відповід дю на його прохання. Але тепер справа виглядає інакше. Тепер уже не йдеться про чиєсь особи сте прохання, а про наказ україн ського підпілля. Це вже здіймає з неї відповідальність за наслідки. Але чи справді, майнула їй думка крізь голову, чи справді її сум ління буде спокійне, коли щось станеться? Та ж револьвера до неї ніхто не витягнув! Але питан ня в тому, чому не співпрацювати з підпіллям? Врешті Тарнич чи хто інший не для особистого інте ресу рискує головою. А ті її лі карські свідоцтва для здорових людей, чи це не була співпраця? Вона сама собі ставила таке пи тання і сама собі відповідала — так, це була співпраця, але для рятування чийогось життя, а не для самогубства, тобто смерти. Хоч би то самогубство було з ме тою рятувати інших. Віра щораз більше заплутувалася в супереч них думках, щораз більше втомля лася, а розв’язка щораз дальше втікала від неї. Вона була свідома, що противитися організації може мати і свій риск. Вони мали не ли ше моральне право вимагати спів праці, але й можливості карати за непослух. А чи ці жорстокі часи можуть не залишити своєї печаті на членах організації? Але Віра скоро відкинула всі думки про на слідки відмови. Вона шукала від повіді для себе, для свого вну трішнього спокою і знову почала переходити думкою аргументи за і проти, і далі не могла рішити. Вона не знала, скільки часу пройшло їй у думках, але знала, що відповіді все ж таки не має. І знала, що завтра мусить її знай ти і що ніхто їй не поможе у тому шуканні. В голові почала відчува ти тиск, тому замкнула очі і крізь НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1961. 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
