Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Мартуся деклямуе Олена Цегельська Мартуся ще маленька. їй щойно на четвертий рочок пішло. А все ж коли старший брат та сестрич ка вчаться, Мартуся звичайно си дить тихенько в кутику і пильно прислухується. Часто і з пам’яти повторює якийсь засвоєний вір шик, чи пісеньку. Одного разу, коли старші діти пішли до школи, Мартуся осталась у кімнатці сама. Щось-там собі то приспівувала, то розмовляла сама зі собою. Зацікавлена мама тихенько п і дійшла і заглянула крізь відхилені двері кімнатки. І що ж побачила та почула? — Ото, Мартуся по ставила на столику портрет поета, Тараса Шевченка, прибрала цей портрет вишиваним рушничком і квітами. Сама прибралась також: на голівку взяла віночок із неза- будьків і вдягнулась у свою виши вану блюзочку та намистечко на шийку. Так прибрана, врочисто, поваж но вклонилась перед портретом поета і дзвінким голосочком дек- лямувала: „Учітеся, мої діти, мої квіти! І пишіть, і думайте, і читайте"! І дальше так переплітала слова поета своїми власними. — А що ти тут робиш, Марту- сю? — нечайно спитала мама. — А хто це такий, там на пор треті? — Та ж це, мамо „пан Тарас“! — Та ж він і для нас, дітей складав віршики. За це я його так вітаю — я йому деклямую. Он, мамо, який він радий — як всміхається. Мама також всміхнулась: — До бре, доню, добре! Тай пішла до свого зайняття. * Про цю подію мама розказала пані вчительці з дитячого садоч ку, куди Мартуся щоденно ходи ла. Пані вчительці це дуже спо добалось. Вона сказала до мами: — Незабаром наші школи і са дочки влаштовують врочистий ра нок у честь нашого незабутнього поета. То може б ми так Марту- сю навчили деклямувати якийсь вірш і вона виступала б, прилюд но, на сцені, на Шевченковім свя ті? Мама охоче на це згодилась. Від того дня мама сама відпро ваджувала Мартусю до садочку. Там пані вчителька вивчала з Мартусею деклямацію та вчила, як вона мусить поводитись на сце ні. А мама збоку прислухувалась. Мартуся з великою радістю вчилась і засвоювала собі все. Не забаром уже бездоганно виголо шувала вірш, та вільно порушува лась на сцені. ** * В означений день зійшлися учні різних шкіл з учителями та з бать ками а також малі діти зі садочку, до великої залі, де мав відбутись ранок. Мартуся з мамою зразу пішла за сцену. Там її мама гарно прибрала у вишивану сорочечку, корсетку, червону спідничку і ко льоровий фартушок. На голівку наложила віночок, а на шийку намисто з кораликів, закінчене на плечах цілою китицею різнобарв них бинд. Потім мама, враз із панею вчи телькою, відпитали у Мартусі де клямацію. Все було гаразд. Розпочалось свято. Перша точ ка, це був спів хору учнів. Друга: виступ нашої Мартусі. Після виступу хору пані вчи телька стала собі збоку за завісою, тримаючи Мартусю за ручку, а мама пішла в залю і сіла собі між другими мамами в першому ряді крісел. Раптом, піднялась завіса. Ціла заля з великим зацікавленням че кала виступу маленької декляма- торки. Стало тихо, хоч мак сій. Пані вчителька, схована збоку, шепнула Мартусі: — А тепер, ти, Мартусю! — І висунула дівчинку на сцену. Мартуся вийшла сміливо на се редину сцени і чемно вклонилась. Але — тут сталась річ несподі вана: на вид переповненої залі Мартуся збентежилась та цілком розгубилась. Вона звикла, що під час проб в залі був лиш її садо чок і її мама. А тут спільки дітей, стільки гостей! О! як лячно! Гля нула зляканими очима довкруги і — замість виголосити віршик, стала неспокійно водити очима по залі. А далі як не закличе у три возі. — Мамо! Де моя мама? Що ж було діяти? Мама по спішила своїй малій доні на допо могу. І лише станула збоку, як Мартуся набралась відваги. Вкло нилась свому „панові Тарасові" і ясним, дзвінким голосочком про- деклямувала вірш: „Учітеся, брати мої — Думайте, читайте"! — Посипались рясні оплески. Цим разом Мартуся вже не розгуби лась — сміливо глянула по залі і вклонилась, дякуючи. Цей перший виступ, хоч зразу вийшов дещо не так, але закін чився прекрасно. Всі тішились — чужі мами брали Мартусю на ру ки і цілували. Але найбільше пев но, тішився сам її „пан Тарас" — бо він так дуже любив дітей! ДЕЩО ПРО КОТІВ Раніш була згадка, як звичай ний сірий кіт попав до україн ського війська Знайшли його на даху хати, яку зірвав вітер і вки ну© до води. Його урятували ко заки. Кіт переспав ніч, наївся ка ші з салом і втік до своєї хати. Всі коти дуже прив’язані до то го місця, де народилися. Можете кота десь у мішку занести далеко від його хати, але кіт все знайде дорогу й із великими часом пере шкодами, змучений і голодний, вернеться таки до хати. Таке було і є в Україні, таке саме є й тут в Америці. От недавно сталася така приго да. Одна родина перенеслася з одного стейту до другого на від даль около 150 миль. Взяли з со бою кота. За кілька днів по при їзді ця родина поїхала до сусідів на відвідини. Вернулися, а кота вже в хаті не було. По двох тиж нях кіт ледве живий прийшов на те місце, де він народився, зро бивши подорож в 150 миль. Коти прив’язані більше до міс ця, аніж до людини. J1. Бач. 24 НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1961. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
