Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Мартуся деклямуе Олена Цегельська Мартуся ще маленька. їй щойно на четвертий рочок пішло. А все ж коли старший брат та сестрич ка вчаться, Мартуся звичайно си дить тихенько в кутику і пильно прислухується. Часто і з пам’яти повторює якийсь засвоєний вір шик, чи пісеньку. Одного разу, коли старші діти пішли до школи, Мартуся осталась у кімнатці сама. Щось-там собі то приспівувала, то розмовляла сама зі собою. Зацікавлена мама тихенько п і дійшла і заглянула крізь відхилені двері кімнатки. І що ж побачила та почула? — Ото, Мартуся по ставила на столику портрет поета, Тараса Шевченка, прибрала цей портрет вишиваним рушничком і квітами. Сама прибралась також: на голівку взяла віночок із неза- будьків і вдягнулась у свою виши вану блюзочку та намистечко на шийку. Так прибрана, врочисто, поваж но вклонилась перед портретом поета і дзвінким голосочком дек- лямувала: „Учітеся, мої діти, мої квіти! І пишіть, і думайте, і читайте"! І дальше так переплітала слова поета своїми власними. — А що ти тут робиш, Марту- сю? — нечайно спитала мама. — А хто це такий, там на пор треті? — Та ж це, мамо „пан Тарас“! — Та ж він і для нас, дітей складав віршики. За це я його так вітаю — я йому деклямую. Он, мамо, який він радий — як всміхається. Мама також всміхнулась: — До бре, доню, добре! Тай пішла до свого зайняття. * Про цю подію мама розказала пані вчительці з дитячого садоч ку, куди Мартуся щоденно ходи ла. Пані вчительці це дуже спо добалось. Вона сказала до мами: — Незабаром наші школи і са дочки влаштовують врочистий ра нок у честь нашого незабутнього поета. То може б ми так Марту- сю навчили деклямувати якийсь вірш і вона виступала б, прилюд но, на сцені, на Шевченковім свя ті? Мама охоче на це згодилась. Від того дня мама сама відпро ваджувала Мартусю до садочку. Там пані вчителька вивчала з Мартусею деклямацію та вчила, як вона мусить поводитись на сце ні. А мама збоку прислухувалась. Мартуся з великою радістю вчилась і засвоювала собі все. Не забаром уже бездоганно виголо шувала вірш, та вільно порушува лась на сцені. ** * В означений день зійшлися учні різних шкіл з учителями та з бать ками а також малі діти зі садочку, до великої залі, де мав відбутись ранок. Мартуся з мамою зразу пішла за сцену. Там її мама гарно прибрала у вишивану сорочечку, корсетку, червону спідничку і ко льоровий фартушок. На голівку наложила віночок, а на шийку намисто з кораликів, закінчене на плечах цілою китицею різнобарв них бинд. Потім мама, враз із панею вчи телькою, відпитали у Мартусі де клямацію. Все було гаразд. Розпочалось свято. Перша точ ка, це був спів хору учнів. Друга: виступ нашої Мартусі. Після виступу хору пані вчи телька стала собі збоку за завісою, тримаючи Мартусю за ручку, а мама пішла в залю і сіла собі між другими мамами в першому ряді крісел. Раптом, піднялась завіса. Ціла заля з великим зацікавленням че кала виступу маленької декляма- торки. Стало тихо, хоч мак сій. Пані вчителька, схована збоку, шепнула Мартусі: — А тепер, ти, Мартусю! — І висунула дівчинку на сцену. Мартуся вийшла сміливо на се редину сцени і чемно вклонилась. Але — тут сталась річ несподі вана: на вид переповненої залі Мартуся збентежилась та цілком розгубилась. Вона звикла, що під час проб в залі був лиш її садо чок і її мама. А тут спільки дітей, стільки гостей! О! як лячно! Гля нула зляканими очима довкруги і — замість виголосити віршик, стала неспокійно водити очима по залі. А далі як не закличе у три возі. — Мамо! Де моя мама? Що ж було діяти? Мама по спішила своїй малій доні на допо могу. І лише станула збоку, як Мартуся набралась відваги. Вкло нилась свому „панові Тарасові" і ясним, дзвінким голосочком про- деклямувала вірш: „Учітеся, брати мої — Думайте, читайте"! — Посипались рясні оплески. Цим разом Мартуся вже не розгуби лась — сміливо глянула по залі і вклонилась, дякуючи. Цей перший виступ, хоч зразу вийшов дещо не так, але закін чився прекрасно. Всі тішились — чужі мами брали Мартусю на ру ки і цілували. Але найбільше пев но, тішився сам її „пан Тарас" — бо він так дуже любив дітей! ДЕЩО ПРО КОТІВ Раніш була згадка, як звичай ний сірий кіт попав до україн ського війська Знайшли його на даху хати, яку зірвав вітер і вки ну© до води. Його урятували ко заки. Кіт переспав ніч, наївся ка ші з салом і втік до своєї хати. Всі коти дуже прив’язані до то го місця, де народилися. Можете кота десь у мішку занести далеко від його хати, але кіт все знайде дорогу й із великими часом пере шкодами, змучений і голодний, вернеться таки до хати. Таке було і є в Україні, таке саме є й тут в Америці. От недавно сталася така приго да. Одна родина перенеслася з одного стейту до другого на від даль около 150 миль. Взяли з со бою кота. За кілька днів по при їзді ця родина поїхала до сусідів на відвідини. Вернулися, а кота вже в хаті не було. По двох тиж нях кіт ледве живий прийшов на те місце, де він народився, зро бивши подорож в 150 миль. Коти прив’язані більше до міс ця, аніж до людини. J1. Бач. 24 НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1961. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
