Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
замкнені повіки побачила на хви лину сонце і свої безжурні дні, проведені на пляжі, на тому ж місці. Відкрила очі і вже не ду мала. Більш думати вже не могла. Задивилася без думки иа рух хвиль і так же без думки заслу халася в їх шум. І тоді в її голові почали фор муватися думки самі собою, без Л свідомої участи, зразу неясні, загальні, потім виразні та логічні. Сприймаючи очима безупинний рух води, їй виникла в голові пів- думка, півуявлення, що ця вода вже сторіччями пливе, що вона була свідком загибелі цілих наро дів, що одне людське життя дуже марне в порівнянні до вічних ре чей. І те, що для неї виглядає та ке велике, також меншає на тлі безконечного руху води. І вже якоюсь підсвідомою логікою сфор мувалася їй у імозку думка, що вона лиш тоді знайде відповідь на своє питання, як кине його на тло більших, вічних речей. І тут уже зовсім ясно і свідомо 'вона поду мала про п’яту Божу заповідь — „Не вбивай!" — Дати комусь о- труту — це вбивство. її відповідь мусить бути „ні“, тому, що вічна •правда стоїть у цьому випадку за „ні“. Всі сумніви розвіялися, вона вирішила остаточно. Аж тепер Віра з полегкістю зітхнула і глянула кругом себе вже зовсім свідомими очима. Небо випогодилося, на заході горіло сонце. Вона відчула, що тиск на мозок зник, але що вона таки ду же втомлена, голодна, а над усе ’Спрагнена. Пила б навіть воду з Прута, якби не вигадки Пастера про бактерії та інфекції. А ще й кілька випадків черевного тифу з двох сіл над рікою. Вона встала й почала йти додому стежкою по при луг. Ще раз оглянулася й у- сміхнулася вдячно до хвиль, що нашептали їй спасенну думку. А хвилі відповіли червоними відбли сками сонця та срібними бризками піни. На другий день вона ввійшла вже зовсім 'спокійна в неспокійний крутіж шпитального життя. Рі шення було вже за нею, і при ра нішнім обході хворих того дня вже лиш примар блукав кудись думками. Вірині думки не шукали ніяких доріг і були при пацієнтах. Вона спокійно ждала тих полуд невих годин, коли до шпиталю приходив д-р Тарнич. Але коли зблизилося полуднє і він уже був у шпиталі, то Віра зразу відчула, що він уже не шукає нагоди до розмови з нею на самоті. Чомусь він не виглядав уже зацікавлений її відповіддю. Невже боявся яко гось 'розчарування? А може обо в’язку бути послідовним! Проте бажання Віри закінчити справу раз на завжди було таке велике, що вона зайшла до його кабінету, коли він був сам, а про їхню роз мову так записано в її нотатнику: 4. XI. 39. Я вичекала хвилину, ко ли д-р Т. був сам і зайшла до нього. Він держав у руках якусь історію хвороби, буцімто дуже за. читаний. Але я відчула, що він жде в напрузі на мої слова. І я визиваюче сказала — Отож я вам нічого не принесла! Він дальше пильно вдивлявся в клаптик паперу перед очима. —- Так вам уже непотрібна о- трута? -—- сказала я знову, не вдоволяючись його мовчанкою. Але його уста були замкнені, а очі на історії хвороби. Я вже хотіла відійти, здивована й розчарована, коли він заговорив. — Отрута мені завжди потріб на, та ви більше цим не турбуйте ся. Мені подобалася ваша відвага, —- несподівано для мене закінчив він. Відвага? Чи побоятися взяти на своє сумління чиюсь смерть — це відвага, чи якраз брак її? — про майнула мені думка. — Спротивитися організації в ім’я своїх переконань — це таки колосальна відвага, — говорив він, не знаю чи до себе, чи до мене. — А тепер забудьмо цілу справу. Так якби між нами ніколи ■не було про це мови. А ви таки відважна дівчина, — ствердив він ще раз. Тепер вже я мовчала, вкрай здивована тим, що почула. В свою відвагу я таки не вірила, тому не могла притакнути. А заперечити не хотіла, бо хіба ж я коли пере чу, як про мене хтось щось до брого думає? А тепер, коли я ще раз переходжу в уяві те все, то чуюся щасливою. Чи ж не ірадість у часах диктатур і тираній зустрі ти людину, що визнає і шанує чуже сумління! А скільки на його місці вчинило б інакше? Але в підпіллі, так само, як де і нде, є люди більшого й меншого фор мату. V Був гарячий липневий день. Со- няшного світла лилося з неба так багато, що в ньому затиралися обриси людей та предметів. І наче крізь сльозу видно було натовп людей, що стояли з відкритими головами обабіч воріт одного до му. З балькону спливали і роз пливалися в сонці гарячими крас ками гуцульські килими. На баль- коні стояли два трембітарі в гу цульських строях та старовинним гірським звичаєм сповіщали про смерть доктора Тарнича. А коли зійшли з балькону і трембітарі, і промовці, похоронний похід почав формуватися. У ньому йшла гру па лікарів. Міські й довколишні товариші по фаху прийшли попро- щати одного з-поміж себе, що лі кував не лише хворих, але почу вався до обов’язку рятувати жит тя українського національного організму. Між лікарями йшла і Віра. Вона була приявна при смерті д-ра Тарнича, вона дала йому останню іньєкцію, щоб у- смирити його болі. Туберкульоза підкосила його життя, несподіва но й раптово. Тепер, Ідучи повіль ним кроком похоронного походу у липневій жарі, що в ній і газів- ки1 на ногах пекли як кожух, .Віра згадувала хмарний осінній день, коли сидячи над Прутом 'рішалася, чи дати йому отрути. Сьогодніш ній похорон потверджував її рі шення. Д-р Тарнич помер природ ною смертю, у своїй хаті, серед подини. Тому їй на душі було легко, майже весело. Похорон із великою кількістю людей та хору гов, видавався їй малим тріюмфом та щастям для померлого. Може тому, що українське щастя все ще міряється дуже малою мірою, але для бойовика за українську правду померти природною смер тю і бути похованим у рідній зем лі — це таки нещоденне щастя. Після похорону Віра повернула ся до шпиталю. Годинники били 1 Ґазівки — тонкі жіночі пончохи у переднайльонових часах. 8 НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1961. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
