Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
цьому його 'самозадоволення ді йшло до вершка, — о, колежанко, — додав він із ноткою сердечно- сти, бо щастя настроювало його до щирости, — ви ще молоді, не знаєте життя наскрізь, не уявля єте собі, як тяжко мені лрийшлося вдержати мою позицію. Колись і ви збагнете, якими крутими доро гами нераз треба йти до мети. Ні хто не знає, що я переживав в о- станньому часі! Я був близький божевілля на думку, що мене імо- жуть звільнити. Але Бог добрий, ну, і моя слава- хірурга... — іВін перервав, та заки вона ще ©спіла щонебудь сказати, почав знову: — І щоб ви знали, що то була моя пропозиція... зробити вас секун- дарем. Вам відомо, що я завжди протегував українців, бо й сам по ходжу з руської шляхти... тільки за Польщі ніяк було про це гово рити... — додав він, побачивши здивування у Віриному погляді. — Але мушу вас попрощати, бо ме не жде важкий день з тими вічни ми комісіями. Чи маєте якісь спра ви до мене? Вірі було тяжко зібрати думки. Вона була трохи приголомшена своїм новим становищем у шпита лі і потоком слів директора, пів- п’яних радістю. Тому сказала те, що від якогось часу стояло їй на думці. — Я хотіла би писати історії хворіб по-українськи. — По українськи? — він легко скривився. — Засадниче, я не маю нічого проти, тільки хто ж зуміє їх прочитати? Зрештою, — додав він, встаючи, — порозумійтеся з новим лримарем, як він уважає... Розмову закінчено. Віра вийшла з канцелярії директора і зараз її повідомлено, що новий примар уже жде на неї на відділі. Удвох вони почали перший 'Спільний обхід хво рих. При цьому зразу виявилося, що теперішній примар дуже мало заінтересований пацієнтами, зате повний плянів реорганізації шпи талю. Коли він говорив про свої плянй, то його бліде обличчя фа натика зарумянювалося. Віра спи тала його, чи не був би вже час перейти на писання історій хворіб українською мовою. Він легко скривився та відповів, що у соція- лі-стичному суспільстві мова не важна. Якщо їй на тому залежить, то може писати по-українськи, але він має надію, що скоро весь шпи таль перейде на прекрасну мову Леніна. Тільки ж до того треба по прочищати цю установу від за лишків панської Польщі та україн ських націоналістів, — додав він, червоніючи від радісної уяви про майбутнє щастя установи на укра їнській землі, звільненій від укра їнства. Коло полудня прийшов до шпи талю др. Тарнич. Він завжди так пізно приходив, бо зранку прий мав пацієнтів у міській амбулято- рії. Хоч цілий шпиталь уже гомо нів про арештування його аси стентки, він ані словом не згадав про це. Коментувати арешти було небезпечно. Був лише блідший як звичайно, мабуть невиспаний. До Віри звернувся з питанням, коли має дижур. На її відповідь, що то го ж дня, сказав, що пішле їй па цієнта — молодого хлопця, якому треба дати лікарське свідоцтво, що він хворіє на хронічний ревматизм із вадою серця. — Розуміється, що це довірочно, — закінчив своє не то прохання, не то вимогу. Це не був перший випадок, коли мо лодим, здоровим людям для чогось треба було таких свідоцтв. Неодин раз Віра мала охоту запитати про докладніші вияснення, але завжди, глянувши в його обличчя, щось її стримувало від питань. Зрештою, в неї не було багато сумнівів щодо таємниці тих свідоцтв. Тільки в людині завжди щось бунтується, коли її вважають знаряддям, хоч би й великої ідеї, тому рішила при найближчій нагоді вияснити свою ролю в тому. Одночасно рішила підійти до цього якось делікатно, дипломатично, щоб не поставити др. Тарнича у тяжке положення, бо з обличчя йому видно, що його тягар нелегкий. Хіба забавитися трохи в детектива й непомітно ви відати в нього, що їй цікаво. Та забава в детектива закінчи лася тим, що детектив не то, що нічого не довідався, але ще й сам виговорився. Наступного дня зло жилося так, що Віра і др. Тарнич самі удвох сиділи в лікарській кім наті при перекусці. Розмова зі йшла на численні самовбивства в останньому часі. Віра, дивлячися •крізь вікно на чудовий вид — шпи тальний сад у жовтневій позолоті, безхмарне небо та декілька птиць під ним, що своїми сильветками додавали якоїсь туги за вічністю осінній красі, ствердила, що ніко ли не була б здібна до самогуб ства, доки цей наш світ такий пре красний. Потім, відвертаючись від вікна й кинувши оком на хитре та жорстоке обличчя якогось нового бога, що ним вже прибрали кім нату, додала, що якби вже таки не було іншого виходу, то вибрала б ціянкалій, як засіб смерти. На це др. Тарнич усміхнувся та сказав, що ціянкалій не кожному доступ ний. Тут вона чомусь не могла вдержати свого язика і похвалила ся, що в неї під ключем стільки отрути, що нею можна би пів шпи- таля поотруювати. —• Вважайте, щоб із цього не вийшли для вас які неприємні істо рії, — перестеріг він її. — ‘Пере дайте це краще... — та він не до кінчив того речення. Якась нова думка спалахнула у нього в голові, заблестіла в очах, але не оформи лася в слова. — Пильнуйте добре ключа і, ради Бога, нікому про це не говоріть... Хтось енергійно застукав у две рі. То була санітарка з Віриного відділу. Вона задихано сказала, що сестра просить паню доктор негай но на шосту залю. Віра вибігла з кімнати, залишаючи незакінченими і їжу і розмову. Співрозмовник си дів самітно, заглиблений у свої думки. Того дня понад вечір, коли зно ву якась коротка благословенна хвилина спокою зійшла на шпи таль, Віра створила шафку, де по руч отрути стояв її записник і ви йняла його, відсунувши отруту з легким зітхненням. Була зла на се бе, що не вберегла власного язика. Ох, багато клопоту з язиками ма ють тепер люди. Ще не привикли тримати їх за зубами. Внутрішній неспокій штовхає людину щось сказати, а відтак те сказане лиш збільшує неспокій. Вже краще за писувати те, що лежить на серці і в той спосіб облегшувати собі душу. Віра взяла записник у руки і поробила нотатки до історії хво ріб та лікування. Потім записала під датою 28. X. 1939 p.: „Непоко їть мене той ціянкалій. Треба щось із ним зробити..." Але вона нічого не зробила з ь НАШЕ ЖИТТЯ — КВІТЕНЬ, 1961. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
