Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
(Продовження зі ст. 7) що мене кожної хвилини заареш тують. Коли б знав, що зразу роз стріляють, то мені байдуже. Але почнуть мучити, щоб довідатися про других. Я не можу іручити за себе, а не хочеться, щоб через ме не пропадали цінні люди. Чи ви розумієте? Я зрозуміла зразу, ще заки він скінчив, а може й заки почав. Та моя відповідь була й на далі гостра: —• Розумію, але отру ти вам не дам! Хтось увійшоїв і на ша розмова перервалася. Стільки записала Віра у своєму записнику. Написавши цих кілька рядків, вона ще хвилину подумала над особою д-р Тарнича. Власти во в її уяві були діва його образи. Один, яким вона бачила його що денно у шпиталі, мав привітний і досить байдужий вираз обличчя, говорив залюбки по-польськи і пе реплітав розмову частими двознач ними жартами. Другий його образ (вона обсервувала нераз на самоті або коли вони говорили про ті за- гадочні лікарські свідоцтва. В ньо го був тоді поважний і дуже втом лений вираз обличчя. Деякі дріб нички, що характеризували його, напевно належали до того другого образу. Наприклад він ніколи в товаристві не випив ані каплі аль- коголю. А не так давно, проходячи повз хірургічну залю, Віра почу ла глухий стогін. Торкнена чимсь знайомим, запитала хто так сто гне? їй сказали, що це директор робить якийсь малий х і рургічний захід д-рові Тарничеві, але на жи. во, бо той відмовився рішуче від наркози. Так пильно беріг себе перед чужою цікавістю. Про їхню розмову, записану у зшитку, ніхто в шпиталі не дога дувався. Шпитальне життя плило своїм схвильованим річищем, ні кому не було відомо про отруту у шафці. Правду сказавши, мало хто був заінтересований у докладній інвентуїрі шпитального добра, а вже найменше новий шеф. Він ки дав порожнім оком по ляб ораторії, як і по залях хворих, думками при доктрині Маркса. Коли Віра запи тала його, чи може він бажає собі ключа до тієї шафки, де є дорогі речі, то він замахав обома руїками і сказав, щоб вона опікувалася ни З НОТАТНИКА ЛІКАРКИ ми, заки ще шпиталь не перейшов конечної реорганізації. — Тим служебницям релігійного культу не можна довіряти — говорив він про польських монахинь, що ще займали свої позиції у шпиталі, хоч уже буїв заповіджений приїзд мед-сестер з якоїсь школи в Укра їні. Віра була розчарована його довір’ям, бо в глибині душі мала надію звільнитися від ключа до злощасної отрути. Її думки весь час крутилися коло питання, чи не віддати ціянкалій до аптики. Все ж таки щось її стримувало від цього кроку, внутрішня неохота зверта ти будь-чию увагу на таку вимрія ну речовину. Завелика спокуса на сьогоднішний час і за нікого не можна ручити. Віра вирішила залишити ціян калій у себе. Під напором щоден них справ вона забула про свою розмову з д-р Таїрничем. Згадала аж наступного дня, коли він знов знайшов нагоду поговорити з нею на самоті. Був це короткий обмін сліїв, про що вона записала у но- татнику: ЗО. X. Д-р спитав мене, чи я сьогодні вже буду ласкаві шою і чи дам йому отрути. — Ні коли я цього не зроблю — сказала я вже не так гостро, але дуже рі шуче. — А я вас таки ще раз про шу, а перш за все передумайте мої мотиви — сказав він, неменш рі шуче. — Я вас впевняю, що прий му її лиш тоді, коли це 'буде необ хідне. У мене жінка, діти, мені не спішно умирати. Подумайте! — Я нічого не сказала і ми обоє гля нули на себе досить вороже. Три дні не було ніякої нової за. писки у В і риному иотатниіку про розмови з д-р Тарничем, бо вони між собою нічого не говорили. Він наче б не шукав нагоди, а вона її таки виминала. Його останнє сло во на цю тему було — подумайте —- та Віра не думала. Підсвідомо боялася, що роздумуючи при- знасть йому слушність, а одночас но ніяк не могла взяти на своє сумління тягару чиєїсь смерти. Тому замкнула свою свідомість перед думками про це і не хотіла знати, що існують інші можливо сті, як — ні. Але хоч ані на час не думала, то ані на хвилину не забувала цього незвичайного про хання. Так пройшло три дні і в запис нику з’явилася нова нотатка про подібну розмову, тільки з іншим, несподіваним для неї, закінчен ням. Було записано: 3. XI. Досі я виминала нагоди залишатись сам- на-сам із д-ром Т. Сьогодні він та ки зайшов до лабораторії, коли я була сама і запитав мене, чи я вже приготовила для нього отруту. — Ніколи і ніколи — сказала я і зра зу відвернулася. Мені було при кро дивитися на його вимучене об личчя. Це ж мучиться українська людина, так як і я, ще й товариш по фаху, тільки, що взяв на свої плечі дуже великий тягар. Я боя лася, що дивлячись на нього, зво рушуся і хотіла вийти, коли вчула його, чомусь хрипкі, слова. — Пі дождіть! Я обернулася до нього. Він стояв дуже блідий і сказав, водночас якось урочисто і нерво во. — Не хочете зробити цього на моє особисте прохання, то в Ім’я українського підпілля наказую вам видати мені отруту! — Ви вже чули, що я ніколи цього не зро блю — відповіла я, також із про сохлим горлом. Він глянув на мене вкрай здивовано, наче б не вірив своїм вухам. — Розумієте, що я сказав. Це наказ організації — повторив. Сперся рукою об стіл і на хвилину примкнув очі, як до краю знесилений чоловік. — Не ставте себе і мене в скрайнє поло ження. Це ж не жарт, хіба розу мієте? — Знаю, розумію, отрути не дам — повторила я ще раз. То ді він засміявся не зовсім природ- ньо, й ігноруючи все моє гоїворен- ня, сказав коротко та річево: -— Запакуєте одну дозу і дасте мені завтра. І щоб ви не важилися це послухати! — додав. Я нічого не сказала. Який глузд повторяти за. єдно те саме? Він скорою ходою подався до дверей. Вже з рукою на клямці ще раз оглянувся на ме не. Він уже наче б увійшов у своє щоденне „я“, привітне, байдуже обличчя. Але в його погляді не бу ло ворожости. Було щире, непід- роблене здивування. І врешті я залишилася сама і зовсім не знаю, що зробити. Мушу передумати на самоті цілу справу... (Закінчення буде) ВИР1ВНЮИТЕ ПЕРЕДПЛАТУ! 8 НАШЕ ЖИТТЯ — КВІТЕНЬ, 1961. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
