Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Ганна Черінь По наших осередках ТАБОРЯНИ Куди б я не забрела, будь то Нью-Йорк, Алберта, Нью-Мехіко чи субтропічне Сан-Дієго, якщо там живе хоч невелика жменька українців, серед них я знайду зна йомих. Ми — міцно сплетена тка нина, і кожна нитка одна одну тримає. Ми творимо один народній взірець, складний, розгалужений, місцями полинялий, часом і подер тий або залатаний позиченою за полоччю — а все ж основа тривка! Перебираючи в думках усі мож ливості, я вирішила, що мабуть Рочестер буде вийнятком. 'Нікого зі знайомих я не сподівалася зу стріти в Рочестері, якщо не раху вати листовного знайомства з Окр. Радою СУА, що запросила мене сюди на доповідь. Ну, що ж, нема знайомих, то будуть... Увечорі в суботу, напередодні Свята Героїнь, до моєї господині, пані Марії Крамарчук, прийшли кілька приятельок. Нова людина, як свіжий струмінь, завжди до се бе притягає. — Знайомтесь, будь ласка, — почала називати їх пані Марія. — А це... А втім, Ви ж знайомі... Я обняла високу, худеньку, тем нооку пані, що, здалось мені, за десять літ і не змінилась... Але в житті її відбулись великі зміни. Вона була вбрана в темненьке, але не чорне вбрання, та очі її носили глибоку жалобу... — Дорога пані... Як тяжко мені бачити тут вас саму... — почала я, боячись сказати забагато і необе режним словом вразити її зранене серце. — Боже, чому, чому саме тепер, коли ми нарешті прибули до тихої пристані, чому тепер він .відійшов? — сумно промовила пані Онуф- рик, але не плакала, трималась. У тихій розмові з нею я прига дала добру послугу, що колись у непривітному мрячному таборі в Північній Німеччині зробив для мене д-р Онуфрик. Тоді я була така ж самотня й нещаслива, як тепер пані Ону фрик. Му сіла сяк- так перебиватися з малою дочкою. Жити було дуже тяжко’. Пересіч ний таборянин, без „комерційних здібностей", животів на мерзлій картоплі та оселедцях... Та що там казати! Ви ж самі знаєте... Я тоді була тоненька, як індуський пу стельник, і люди не хотіли вірити, що таке заморене створіння — мати... Але я була матір’ю, і так, як і інші матері, шукала поживи для мого пташенятка. І ось мені хтось сказав, що для недоживле- них жінок дають додатковий при- діл. Я подалась до лікарні, де заві дувачем був д-р Онуфрик. — Хочете зважитись? — по жартував доктор. — Ставайте на вагу. — Пан доктор усе люблять жар тувати ! — Це не жарти, ставайте! Біля нього вже стояла англій ська медсестра з реєстром і по лі терах записувала моє ім’я. А поки вона його виписувала, д-р Онуф рик пересунув важок, щоб я „пі дійшла під норму “, бо, як вияви лось, я не була на кілька фунтів „за важка"! Мені видали той не величкий приділ, що можна було донести додому в жмені. Проте, я його не їла. Я годувала свою до нечку. Та й як би я його могла Їсти? Чого доброго, прибула би на вазі і втратила приділ! В неділю, десь за годину перед Академією, пані Марія почала обе ремками виносити з хати до авта всякі речі: картини, портрет, здо ровий килим, зо три вишиті сороч ки, кілька спідниць, чоботи, поду шечку, якісь квіти, навіть щось на зразок ослона... А вулицею .про ходила якась жінка, видно було, що українка. Вона дуже зацікави лась „транспортацією“ і стояла, аж поки пані Марія не сіла в авто і включила мотор. Тоді пані й за говорила: — Добрий вечір! А куди ж це Ви, пані Маріє? З хати вибирає тесь, чи що? Може... з чоловіком не теє? — Ах, таке кажете! — сердито промовила пані Марія. — Та все ж на академію! Не знаєте, чи що? — II три сорочки? — І три спідниці, на позички, — відрубала пані Марія. — То бувайте здорові, вибач те, —• зніяковіла жінка. — Со лонґ! — насмішкувато мовила пані Марія, і авто рушило. — Та й чом же ви так її вичи тали,. — запитала я. — Бо якби вона так на академії вчащала, як під чужі вікна, то й не розпитувала б так багато! — Щось мені та пані по знаку, — сказала я. — Де я її бачила?.. Цим разом цікава пані прийшла й на академію. І я її знов поба чила — і пригадала. Це ж таки була колишня моя спів-таборянка. — А ви помолодшали, — каза ла вона мені. — О, за десять літ ледве що можна помолодшати. Але на ком плімент відповім компліментом: і Ви помолодшали і, я б сказала, покращали... Ніби якесь волосся у Вас стало гарніше... — Бо фарбоване, — щиро при зналась моя співбесідниця. Я не йняла їй віри: — Та ж воно у вас і в таборі було русяве! — Я тут була перефарбувалась на бльондинку, два місяці походи ла, а тоді мені стало соромно, і я знову пофарбувалась назад у свій природній кольор. А то сама себе в люстрі не впізнавала, і чоловік на „ви“ почав називати... Ми спом’янули свій табір, хоч настрій у кожної був різний. Але обом нам здалеку табір здавався кращим. — Гарно там було... — казала моя знайома. — Навколо табору ліс чистий, в порядку, німці віни ком вимітали... Поміж кущами мох, і все вигаптувано вереском... І пта хи навесні, і німці на губних гар моніях грають — весело! — А оселедці, пам’ятаєте, які я вам приносила?! „Пам’ятаю", — подумала я. — „За гроші. Але таки дешевші й кращі, ніж в інших спекулянтів. Добре в неї було серце!" Про драні черевики і баланду ми взагалі не споминали... ВСТУПАЙТЕ В ЧЛЕНКИ-ПРИХИЛЬНИЦІ СФУЖО! 6 НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ, 1960 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
