Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Ганна Черінь По наших осередках ТАБОРЯНИ Куди б я не забрела, будь то Нью-Йорк, Алберта, Нью-Мехіко чи субтропічне Сан-Дієго, якщо там живе хоч невелика жменька українців, серед них я знайду зна йомих. Ми — міцно сплетена тка нина, і кожна нитка одна одну тримає. Ми творимо один народній взірець, складний, розгалужений, місцями полинялий, часом і подер тий або залатаний позиченою за полоччю — а все ж основа тривка! Перебираючи в думках усі мож ливості, я вирішила, що мабуть Рочестер буде вийнятком. 'Нікого зі знайомих я не сподівалася зу стріти в Рочестері, якщо не раху вати листовного знайомства з Окр. Радою СУА, що запросила мене сюди на доповідь. Ну, що ж, нема знайомих, то будуть... Увечорі в суботу, напередодні Свята Героїнь, до моєї господині, пані Марії Крамарчук, прийшли кілька приятельок. Нова людина, як свіжий струмінь, завжди до се бе притягає. — Знайомтесь, будь ласка, — почала називати їх пані Марія. — А це... А втім, Ви ж знайомі... Я обняла високу, худеньку, тем нооку пані, що, здалось мені, за десять літ і не змінилась... Але в житті її відбулись великі зміни. Вона була вбрана в темненьке, але не чорне вбрання, та очі її носили глибоку жалобу... — Дорога пані... Як тяжко мені бачити тут вас саму... — почала я, боячись сказати забагато і необе режним словом вразити її зранене серце. — Боже, чому, чому саме тепер, коли ми нарешті прибули до тихої пристані, чому тепер він .відійшов? — сумно промовила пані Онуф- рик, але не плакала, трималась. У тихій розмові з нею я прига дала добру послугу, що колись у непривітному мрячному таборі в Північній Німеччині зробив для мене д-р Онуфрик. Тоді я була така ж самотня й нещаслива, як тепер пані Ону фрик. Му сіла сяк- так перебиватися з малою дочкою. Жити було дуже тяжко’. Пересіч ний таборянин, без „комерційних здібностей", животів на мерзлій картоплі та оселедцях... Та що там казати! Ви ж самі знаєте... Я тоді була тоненька, як індуський пу стельник, і люди не хотіли вірити, що таке заморене створіння — мати... Але я була матір’ю, і так, як і інші матері, шукала поживи для мого пташенятка. І ось мені хтось сказав, що для недоживле- них жінок дають додатковий при- діл. Я подалась до лікарні, де заві дувачем був д-р Онуфрик. — Хочете зважитись? — по жартував доктор. — Ставайте на вагу. — Пан доктор усе люблять жар тувати ! — Це не жарти, ставайте! Біля нього вже стояла англій ська медсестра з реєстром і по лі терах записувала моє ім’я. А поки вона його виписувала, д-р Онуф рик пересунув важок, щоб я „пі дійшла під норму “, бо, як вияви лось, я не була на кілька фунтів „за важка"! Мені видали той не величкий приділ, що можна було донести додому в жмені. Проте, я його не їла. Я годувала свою до нечку. Та й як би я його могла Їсти? Чого доброго, прибула би на вазі і втратила приділ! В неділю, десь за годину перед Академією, пані Марія почала обе ремками виносити з хати до авта всякі речі: картини, портрет, здо ровий килим, зо три вишиті сороч ки, кілька спідниць, чоботи, поду шечку, якісь квіти, навіть щось на зразок ослона... А вулицею .про ходила якась жінка, видно було, що українка. Вона дуже зацікави лась „транспортацією“ і стояла, аж поки пані Марія не сіла в авто і включила мотор. Тоді пані й за говорила: — Добрий вечір! А куди ж це Ви, пані Маріє? З хати вибирає тесь, чи що? Може... з чоловіком не теє? — Ах, таке кажете! — сердито промовила пані Марія. — Та все ж на академію! Не знаєте, чи що? — II три сорочки? — І три спідниці, на позички, — відрубала пані Марія. — То бувайте здорові, вибач те, —• зніяковіла жінка. — Со лонґ! — насмішкувато мовила пані Марія, і авто рушило. — Та й чом же ви так її вичи тали,. — запитала я. — Бо якби вона так на академії вчащала, як під чужі вікна, то й не розпитувала б так багато! — Щось мені та пані по знаку, — сказала я. — Де я її бачила?.. Цим разом цікава пані прийшла й на академію. І я її знов поба чила — і пригадала. Це ж таки була колишня моя спів-таборянка. — А ви помолодшали, — каза ла вона мені. — О, за десять літ ледве що можна помолодшати. Але на ком плімент відповім компліментом: і Ви помолодшали і, я б сказала, покращали... Ніби якесь волосся у Вас стало гарніше... — Бо фарбоване, — щиро при зналась моя співбесідниця. Я не йняла їй віри: — Та ж воно у вас і в таборі було русяве! — Я тут була перефарбувалась на бльондинку, два місяці походи ла, а тоді мені стало соромно, і я знову пофарбувалась назад у свій природній кольор. А то сама себе в люстрі не впізнавала, і чоловік на „ви“ почав називати... Ми спом’янули свій табір, хоч настрій у кожної був різний. Але обом нам здалеку табір здавався кращим. — Гарно там було... — казала моя знайома. — Навколо табору ліс чистий, в порядку, німці віни ком вимітали... Поміж кущами мох, і все вигаптувано вереском... І пта хи навесні, і німці на губних гар моніях грають — весело! — А оселедці, пам’ятаєте, які я вам приносила?! „Пам’ятаю", — подумала я. — „За гроші. Але таки дешевші й кращі, ніж в інших спекулянтів. Добре в неї було серце!" Про драні черевики і баланду ми взагалі не споминали... ВСТУПАЙТЕ В ЧЛЕНКИ-ПРИХИЛЬНИЦІ СФУЖО! 6 НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ, 1960 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
