Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
та завжди була сильнішою від мене. Вона з іншої породи, з тих що призначені на тверде, герой ське життя... А я слаба, звичайна жінка. Мене не вчили декалоґів, навчили лиш віршів... а жити прий- шлося так, як би я мала бути най- твердшою героїнею... А може я не вмію жити взагалі? Я дійшла до тих, що їх треба бу ло остерегти перед Мартою Іва- новною Дибик — та не остерегла на час. А тепер я разом із Рутою, що засуджена на тих десять ро ків, що й я... Думки Оксани перериває мала товста німкиня, що схиляється над хворою. Прийнявши лік хвора успокоюється. Ще хвилина і рівні ший, хоч перериваний шипінням віддих сповіщає, що Катря засну ла. — Що з тетою Катрею? В пи танні Оксани вже відчувається го товість на відповідь. Німка не відповідає. Рух її роз- ложених рук такий вимовний, що не треба далі й питати. — Священика треба б, тихо від зивається Рута і її зелені очі див ляться в обличчя товаришки. — Священика, звідки ж тепер священика? з гірким усміхом від повідає Оксана. — Але й так Бог прийме її душу. Які ж у неї мо жуть бути гріхи? — В кожного своє. Розсудять нас за те там, на горі... Там ска жуть, хто праведник, а хто злочи нець... хто герой, а хто боягуз і зрадник. Усе там скажуть! Оксана зі здивуванням підно сить голову. Але ж що тут диву ватися: хіба в таку ніч, як ця не виходять наверх усі пристрасті, усі слабості? А голос Р^ути тягне далі: ...так, моя дорога Ксеню, дові даємося, чи всі, хто згинули, як герої, мали право ними називати ся... Невже вона знає? Невже вона довідалася про те, що сталося в грудневий вечір на одиночній келії тюрми Гештапо на Лонцького... — Руто, Руто, що з тобою? На віщо ти себе і мене виводиш із рівноваги? Ти ж знаєш, що зав тра перед нами. Ти повинна крі пити мене. Чи ти це знаєш... Але Рута вже спокійна. — Одне лиш, Сян — її голос вже має звичайну барву. — Ска жи мені одне, я ніколи тебе нічого не питаю і ти мене теж ні, але ска жи мені... — Усе скажу тобі, Руто. Завтра вже може нас не буде тут... Спо відника нема, кому ж можемо все сказати? — Я не проте — в зелених очах Рути запалюється вогонь — ти мала тоді в Чорнодолі остерегти його, знаєш — перед кимось... Перед ким? — Ти не знаєш? дивується Ок сана. — Правда, ти зв’язкова. Так, я мала остерегти їх перед Мартою Івановою Дибик. — А ти знаєш? хрипить голос Рути — ти знаєш, хто вона, ця Марта Івановна...? — Ні, мені не сказали. І Орест не сказав. Чому? — Не знаєш... важко дише Ру та. — Може краще, що й не зна єш! — Сяню, шепочуть поблідді гу би вмираючої — візьми мій буш лат... Вінок голов окружає триповер хові нари. Ось товста німка, по біч неї висока латвійка, там далі дві сестри-попадянки, тут побіч полька Зося, а коло неї стара Сара і селянка Горпина... — Там у правому розі зашитий хрест... випори і поклади мені в руки... я його заслужила... Оксана порається гарячково ко ло рогу ватянки. Нарешті підно сить угору маленький позолочений хрестик із блакитною обвідкою. Комбатантський хрест вояка УГА. — Ще щось... хрипить слабий голос. — Там під головою моя вишиванка. Візьми її... Затиск руки на долоні Оксани у Каїрі слабне. Права рука без силими вже пальцями тримає зо лото-голубий хрестик, але очі звернені на стелю. З відкритого, беззубого рота вже не чути хрип кого віддиху. — Отче наш... клякнувши на до лівці починає Горпина і її моно тонний голос зливається в одне з голосами усіх, що приклякнули бі ля мертвої. — Ктури єстесь в нєбє... —- повторяє півголосом Марися і її голос злучується водне з голосом Теклі. -— Ґегайліґт верде дайн наме... схиляє голову медсестра Герда. Голоси затихають. Хтось біжить швидкими крока ми по площі коло бараку. Вдарені дужими раменами двері розскаку ються. На порозі стоїть людина у бушлаті. Її видно виразно на тлі прямокутника дверей. — Виходь! Виходьте всі! Усі на майдан! Голос людини у бушлаті наповнює весь барак. — Усі на майдан! Штрайк! ІІІтрайк! Тиша наповняє спорожнений барак. Вибігли уже всі, ті, що ці лу ніч дрижали з переляку. Тепер уже переляку немає. Понеслись вихром у пишноті вишиваних со рочок Текля, Рута й Горпина. Всі вийшли... У кутку бараку залишилась лиш одна постать — Оксана. І вона у білій вишиванці. Перший про мінь червневого сонця просмику ється по її темному волоссі і паде на поморщене обличчя помершої, яке тепер спокійне. В руках її ви блискує золото-голубий хрестик. Рука дівчини кладеться на чоло померлої, а губи шепочуть: — Прощавайте, тето Катрю. Я йду з усіми... Червоною кулею горить сонце, що сходить на обріях. Здалеку чу ти гудіння і шум великих машин, що їх зеленкуваті тілища виблис кують у кривавому відблиску. Са мітня постать іде туди, куди пішли всі. Здалеку, з боку кільчатої ого рожі, від „запретної" зони чути голоси людей-собак: — Ей ти, заключонная, тваю мать! Отойді от решоткі! НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИПВНЬ-СЕРОЕНЬ, 1960 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
