Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
та завжди була сильнішою від мене. Вона з іншої породи, з тих що призначені на тверде, герой ське життя... А я слаба, звичайна жінка. Мене не вчили декалоґів, навчили лиш віршів... а жити прий- шлося так, як би я мала бути най- твердшою героїнею... А може я не вмію жити взагалі? Я дійшла до тих, що їх треба бу ло остерегти перед Мартою Іва- новною Дибик — та не остерегла на час. А тепер я разом із Рутою, що засуджена на тих десять ро ків, що й я... Думки Оксани перериває мала товста німкиня, що схиляється над хворою. Прийнявши лік хвора успокоюється. Ще хвилина і рівні ший, хоч перериваний шипінням віддих сповіщає, що Катря засну ла. — Що з тетою Катрею? В пи танні Оксани вже відчувається го товість на відповідь. Німка не відповідає. Рух її роз- ложених рук такий вимовний, що не треба далі й питати. — Священика треба б, тихо від зивається Рута і її зелені очі див ляться в обличчя товаришки. — Священика, звідки ж тепер священика? з гірким усміхом від повідає Оксана. — Але й так Бог прийме її душу. Які ж у неї мо жуть бути гріхи? — В кожного своє. Розсудять нас за те там, на горі... Там ска жуть, хто праведник, а хто злочи нець... хто герой, а хто боягуз і зрадник. Усе там скажуть! Оксана зі здивуванням підно сить голову. Але ж що тут диву ватися: хіба в таку ніч, як ця не виходять наверх усі пристрасті, усі слабості? А голос Р^ути тягне далі: ...так, моя дорога Ксеню, дові даємося, чи всі, хто згинули, як герої, мали право ними називати ся... Невже вона знає? Невже вона довідалася про те, що сталося в грудневий вечір на одиночній келії тюрми Гештапо на Лонцького... — Руто, Руто, що з тобою? На віщо ти себе і мене виводиш із рівноваги? Ти ж знаєш, що зав тра перед нами. Ти повинна крі пити мене. Чи ти це знаєш... Але Рута вже спокійна. — Одне лиш, Сян — її голос вже має звичайну барву. — Ска жи мені одне, я ніколи тебе нічого не питаю і ти мене теж ні, але ска жи мені... — Усе скажу тобі, Руто. Завтра вже може нас не буде тут... Спо відника нема, кому ж можемо все сказати? — Я не проте — в зелених очах Рути запалюється вогонь — ти мала тоді в Чорнодолі остерегти його, знаєш — перед кимось... Перед ким? — Ти не знаєш? дивується Ок сана. — Правда, ти зв’язкова. Так, я мала остерегти їх перед Мартою Івановою Дибик. — А ти знаєш? хрипить голос Рути — ти знаєш, хто вона, ця Марта Івановна...? — Ні, мені не сказали. І Орест не сказав. Чому? — Не знаєш... важко дише Ру та. — Може краще, що й не зна єш! — Сяню, шепочуть поблідді гу би вмираючої — візьми мій буш лат... Вінок голов окружає триповер хові нари. Ось товста німка, по біч неї висока латвійка, там далі дві сестри-попадянки, тут побіч полька Зося, а коло неї стара Сара і селянка Горпина... — Там у правому розі зашитий хрест... випори і поклади мені в руки... я його заслужила... Оксана порається гарячково ко ло рогу ватянки. Нарешті підно сить угору маленький позолочений хрестик із блакитною обвідкою. Комбатантський хрест вояка УГА. — Ще щось... хрипить слабий голос. — Там під головою моя вишиванка. Візьми її... Затиск руки на долоні Оксани у Каїрі слабне. Права рука без силими вже пальцями тримає зо лото-голубий хрестик, але очі звернені на стелю. З відкритого, беззубого рота вже не чути хрип кого віддиху. — Отче наш... клякнувши на до лівці починає Горпина і її моно тонний голос зливається в одне з голосами усіх, що приклякнули бі ля мертвої. — Ктури єстесь в нєбє... —- повторяє півголосом Марися і її голос злучується водне з голосом Теклі. -— Ґегайліґт верде дайн наме... схиляє голову медсестра Герда. Голоси затихають. Хтось біжить швидкими крока ми по площі коло бараку. Вдарені дужими раменами двері розскаку ються. На порозі стоїть людина у бушлаті. Її видно виразно на тлі прямокутника дверей. — Виходь! Виходьте всі! Усі на майдан! Голос людини у бушлаті наповнює весь барак. — Усі на майдан! Штрайк! ІІІтрайк! Тиша наповняє спорожнений барак. Вибігли уже всі, ті, що ці лу ніч дрижали з переляку. Тепер уже переляку немає. Понеслись вихром у пишноті вишиваних со рочок Текля, Рута й Горпина. Всі вийшли... У кутку бараку залишилась лиш одна постать — Оксана. І вона у білій вишиванці. Перший про мінь червневого сонця просмику ється по її темному волоссі і паде на поморщене обличчя помершої, яке тепер спокійне. В руках її ви блискує золото-голубий хрестик. Рука дівчини кладеться на чоло померлої, а губи шепочуть: — Прощавайте, тето Катрю. Я йду з усіми... Червоною кулею горить сонце, що сходить на обріях. Здалеку чу ти гудіння і шум великих машин, що їх зеленкуваті тілища виблис кують у кривавому відблиску. Са мітня постать іде туди, куди пішли всі. Здалеку, з боку кільчатої ого рожі, від „запретної" зони чути голоси людей-собак: — Ей ти, заключонная, тваю мать! Отойді от решоткі! НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИПВНЬ-СЕРОЕНЬ, 1960 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
