Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Віра Вовк 5 т ш ж і — Чорнокнижник? Тааак! Ви возите зі собою чорну книгу зі знаками Макрокосмоса. Ага, не запе речуєте! Може спадкуівали від Нострадамуса або, гм . . . від Фавста? А бо. . . — він підходить так близько, що алькоголь дише мені в лице — або від Мефістофеля? Га? З чого маю зробити антибіотик? Це — справді комічне. Що пораджу п’яному, щоб дозволив мені заснути? — Знаєте, в тропічних полосах живе великий волохатий павук, його біологічне ім’я ви краще зна єте,. ніж я. Він виділює при вкушенні дві рідини: пер ша паралізує нервову систему, а друга розпускає клітини. З тої другої зробіть антибіотик. Тільки ще мусите придумати, як обмежити його діяння тільки до хворих клітин . . . Д-р Айнігер кланяється, знімаючи з голови уяв леного капелюха. — Змажіть один куток пергаменту. Так. Вдяч ний вам. Нарешті шатра спокійні, але сон втікає від мене. Я п’яний іншим вином. Розхиляю сіре полотно і слу хаю: щось плюскоче. Гвадальквівір, чи зорі купа ються в небі? Вийшов місяць, як пастир. Усе в по рядку. Мій Макрокосмос зі своїми плянетами в русі. Тепер дев’ять муз, які кружляють довкола сонця, не загубляться в Чумацькому Возі між луковатими дорогами комет і місяців. * Севта, Шауен, Танжер, Тетуан . . . Ярмарки й люди позавивані від сонця, жінки з дітьми в пасми- стих завоях,, крикливі продавці килимів, старці в ря сах, чародії з сопілками — заклиначі вужів, горля- ний спів із мінаретів. Ми загубилися. Не знаю, скільки випадку в цьому. Ходимо по кам’яних горах, черпаємо з водоспадів, спочиваємо в марокканських гостинницях на низьких лавках і шкіряних подушках. Багатство одягів, музика якоїсь переломаної восьми струнної гітари, ритми тамбурина й круглого бубна та плескання рук діють, наче гострий трунок. А Ал лах заборонив тепер запиватися, бо прийшов святий місяць, Рамадан. Але Ярино, ти хмільніша від цього всьго: один твій погляд майже вбиває. Ярина нічого не знає про міць своїх .поглядів; відгортає двері з довгих низаінок і заглядає цікаво в коранову школу, де вчитель у турбані сидить із пі дігнутими ногами на долівці, як божок, і править жмінкою брудних марокканчиків, які коливаються сидячки й різко щось кричать з табличками в руках. Ярина має жести ніжности для дітей. —• Я була завжди дикою дитиною, яка втікала від гостей і захлиналася барвами. Кидалася в став, червоний від заходу, тулила до себе паростки ялиць і проковтувала пригорщі колірових кораликів, з яких робили силянки. Який чудовий був світ! І які пре мудрі казки Насті, коли вона подзенькувала нами стом. Уночі, за вікном реготалися опирі, вили вовку лаки, відьми заглядали з-поза вуглів, гарцювали на підвалі й тривожно тріскотіли долівкою. Я носилася з крижмою для нехрещених дітей, щоб кинути ху сточку, якби яке з’явилося мені. Настя говорила: „Ти слухай, як заплаче щось у темряві, тоді ки. дай крижму в той бік і скажи скоро: Хрещу тебе в ім’я Отца і Сина і Святого Духа — і дай два імена, дівоче і хлоп’яче. Але не бійся промовити, бо йнакше дитина не зможе піти до раю Часом я бігла боса, тільки в сорочці, до Насті. „Настю, Настю, лячно!“ „Цить, не бійся. Ти нічого не бійся, бо в тебе душка, як у янгола. Така велика, і лячно тобі? А як щось заплаче в темряві, що тоді зробиш?“ Одного дня Настя вдяглася дуже гарно, як до церкви на празник, і пішла з нашого дому за полі цаєм. Вона втопила своє немовля. Я ніколи не ба чила її більше, хоч вибігала на ворота і виглядала на закурену вулицю . . . Яринині слова такі сумні, що я не можу .ви тримати : — Кинь своє кільце, Ярино, будь міцною. Вона трясе головою: —• Воно мене пече, Марку, але я не можу його зняти з пальця. Воно вросло мені в тіло, бо я взяла його зі страху перед самотністю. Світи біжать еліпсійними дорогами, а ми — тільки дві кришинки заворожені одна одною в об личчі вічности. * Ярина стала моєю з чужим кільцем на пальці, але в її зіницях мішаються сум і покора. Відтоді я знаю, що смерть — то безсумніву жінка з осіннім волоссям, яка приходить безшелесно з м’якістю ру хів, росою на віях, як у пізньому лісі. . . Плянети в крові, вітер з гірких олеандрів над морем. Тримаю прозорість лиця, мов зорю, між пальцями, і прохо дить вічність над нами. Як те правда, що каже Шар- дон, — я дивлюся в образ Господній. Тоді треба схи лити свій зір, роззути сандалі та впасти лицем до землі. — Щоб ми зустрілися колись, через мільйони років, коротке було б очікування. Хай котилося б собі життя, повне змісту, бо десь чекало б безсмертя. Скажи тільки: вірю з тобою. Але я не можу потішити Ярини. Її сльози мочать мої пальці, і ми остаємося нерозгрішеними, невизво- леними, як перші люди під зірчастим небом із нерівно різаних діямантів. — Цить, Ярино, не бійся. Ти нічого не бійся, бо ВАШЕ ЖИТТЯ, ЛИПВНЬОЕРГТЕНЬ, 1960 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
