Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Віра Вовк 5 т ш ж і — Чорнокнижник? Тааак! Ви возите зі собою чорну книгу зі знаками Макрокосмоса. Ага, не запе речуєте! Може спадкуівали від Нострадамуса або, гм . . . від Фавста? А бо. . . — він підходить так близько, що алькоголь дише мені в лице — або від Мефістофеля? Га? З чого маю зробити антибіотик? Це — справді комічне. Що пораджу п’яному, щоб дозволив мені заснути? — Знаєте, в тропічних полосах живе великий волохатий павук, його біологічне ім’я ви краще зна єте,. ніж я. Він виділює при вкушенні дві рідини: пер ша паралізує нервову систему, а друга розпускає клітини. З тої другої зробіть антибіотик. Тільки ще мусите придумати, як обмежити його діяння тільки до хворих клітин . . . Д-р Айнігер кланяється, знімаючи з голови уяв леного капелюха. — Змажіть один куток пергаменту. Так. Вдяч ний вам. Нарешті шатра спокійні, але сон втікає від мене. Я п’яний іншим вином. Розхиляю сіре полотно і слу хаю: щось плюскоче. Гвадальквівір, чи зорі купа ються в небі? Вийшов місяць, як пастир. Усе в по рядку. Мій Макрокосмос зі своїми плянетами в русі. Тепер дев’ять муз, які кружляють довкола сонця, не загубляться в Чумацькому Возі між луковатими дорогами комет і місяців. * Севта, Шауен, Танжер, Тетуан . . . Ярмарки й люди позавивані від сонця, жінки з дітьми в пасми- стих завоях,, крикливі продавці килимів, старці в ря сах, чародії з сопілками — заклиначі вужів, горля- ний спів із мінаретів. Ми загубилися. Не знаю, скільки випадку в цьому. Ходимо по кам’яних горах, черпаємо з водоспадів, спочиваємо в марокканських гостинницях на низьких лавках і шкіряних подушках. Багатство одягів, музика якоїсь переломаної восьми струнної гітари, ритми тамбурина й круглого бубна та плескання рук діють, наче гострий трунок. А Ал лах заборонив тепер запиватися, бо прийшов святий місяць, Рамадан. Але Ярино, ти хмільніша від цього всьго: один твій погляд майже вбиває. Ярина нічого не знає про міць своїх .поглядів; відгортає двері з довгих низаінок і заглядає цікаво в коранову школу, де вчитель у турбані сидить із пі дігнутими ногами на долівці, як божок, і править жмінкою брудних марокканчиків, які коливаються сидячки й різко щось кричать з табличками в руках. Ярина має жести ніжности для дітей. —• Я була завжди дикою дитиною, яка втікала від гостей і захлиналася барвами. Кидалася в став, червоний від заходу, тулила до себе паростки ялиць і проковтувала пригорщі колірових кораликів, з яких робили силянки. Який чудовий був світ! І які пре мудрі казки Насті, коли вона подзенькувала нами стом. Уночі, за вікном реготалися опирі, вили вовку лаки, відьми заглядали з-поза вуглів, гарцювали на підвалі й тривожно тріскотіли долівкою. Я носилася з крижмою для нехрещених дітей, щоб кинути ху сточку, якби яке з’явилося мені. Настя говорила: „Ти слухай, як заплаче щось у темряві, тоді ки. дай крижму в той бік і скажи скоро: Хрещу тебе в ім’я Отца і Сина і Святого Духа — і дай два імена, дівоче і хлоп’яче. Але не бійся промовити, бо йнакше дитина не зможе піти до раю Часом я бігла боса, тільки в сорочці, до Насті. „Настю, Настю, лячно!“ „Цить, не бійся. Ти нічого не бійся, бо в тебе душка, як у янгола. Така велика, і лячно тобі? А як щось заплаче в темряві, що тоді зробиш?“ Одного дня Настя вдяглася дуже гарно, як до церкви на празник, і пішла з нашого дому за полі цаєм. Вона втопила своє немовля. Я ніколи не ба чила її більше, хоч вибігала на ворота і виглядала на закурену вулицю . . . Яринині слова такі сумні, що я не можу .ви тримати : — Кинь своє кільце, Ярино, будь міцною. Вона трясе головою: —• Воно мене пече, Марку, але я не можу його зняти з пальця. Воно вросло мені в тіло, бо я взяла його зі страху перед самотністю. Світи біжать еліпсійними дорогами, а ми — тільки дві кришинки заворожені одна одною в об личчі вічности. * Ярина стала моєю з чужим кільцем на пальці, але в її зіницях мішаються сум і покора. Відтоді я знаю, що смерть — то безсумніву жінка з осіннім волоссям, яка приходить безшелесно з м’якістю ру хів, росою на віях, як у пізньому лісі. . . Плянети в крові, вітер з гірких олеандрів над морем. Тримаю прозорість лиця, мов зорю, між пальцями, і прохо дить вічність над нами. Як те правда, що каже Шар- дон, — я дивлюся в образ Господній. Тоді треба схи лити свій зір, роззути сандалі та впасти лицем до землі. — Щоб ми зустрілися колись, через мільйони років, коротке було б очікування. Хай котилося б собі життя, повне змісту, бо десь чекало б безсмертя. Скажи тільки: вірю з тобою. Але я не можу потішити Ярини. Її сльози мочать мої пальці, і ми остаємося нерозгрішеними, невизво- леними, як перші люди під зірчастим небом із нерівно різаних діямантів. — Цить, Ярино, не бійся. Ти нічого не бійся, бо ВАШЕ ЖИТТЯ, ЛИПВНЬОЕРГТЕНЬ, 1960 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
