Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
братів та сестру, Аню, ну і його, самого наймолодшого. Але щож... Не вспіли ще добре розгоститись, як він уже оббігав цілу хату, усі кімнати, оглянув усі кутики, від стриху до пивниці. Ба, не лиш це: повідчиняв шафи, по відсував шухляди в столиках і бюркові і почав усе перевертати, усюди нишпорити. Це мама зразу спостерегла, та застилалася за таку поведінку си на. Вхопила Василька за обшивку. — А ти що? — Як ти поводишся в гостях? — Не смій нічого торкну ти! — А хібаж ми тут у гостях, мамо? — Таж ми в тети Нізі! — А я хотів лиш поглянути за знимка- ми... — Чи у тети, чи в чужих •— гість має поводитися чемно. А бра ти до рук, лиш те, що йому доз волять. Невдоволений Василько відій шов з довгим носом. Але недовго журився. Якстій побіг у поблизь кий лісок. Довго його не було. А що за ним потім не шукали, скіль ки не кликали на обід, пропав десь хлопчисько, мов „камінь у воду". Нарешті, підвечір, коли вже хотіли повідомити поліцію, що він пропав — з’явився. Але в якому вигляді! Цілий зіпрілий, червоний, волосся скуйовджене, одяг і лице заплям лене соком якихось чорних ягід. Хотіли його покарати, але він виглядав так комічно, що дивля чись на нього всі розсміялися. Це очевидно Василькові було дуже неприємно — волів би кару, як цей сміх. Одного разу старша доня дядька, Зеня сказала: — Ходім діти, підемо купатися! З радістю побігли діти над річку. А там вода неглибока, чистенька, мов криш таль, і камінчики на дні видно, і жовтенький пісок, а сонечко гріє! О! як любо біля річки! Зеня вибрала місце в затишку під горбочком. — Тут будемо купатися! — Ану, діти, гайда у воду! І поча лась весела гра: хлюпіт, плюскіт, гамір, сміх. Аж тут, несподівано Василькові прийшла нова думка до його шибайголови. Вибіг із купелі високо на горбок і зі всієї сили пустився збігати вниз до річки, між дітей. Не вспіли ще з криком розступитися, як він, мов той ви хор шубовснув між них у воду. Це був нерозумний жарт. Зеня не спостерегла, що діється, бо сто яла якраз відвернена, у воді. Ва силько вдгрив її і збив з ніг. Во на впала коміть головою у воду і пірнула — хоч вода була негли бока. Діти жахнулися, скрикнули, заперли в собі дух. В цю мить Зе ня піднялася з води. Вона захли- снулася водою, потоклася об ка мінчики, а в її коси набилось пов но піску. Вона сказала кузинці Ані вважати на дітей, а сама побігла до хати. Там тета Нізя, му сіла ми ти їй голову та вичісувати пісок із кіс. В хаті всі дуже обурилися на Василька, а діти кликали за ним: — Дикун! — Вітрогон! — Уника ли його при забаві. За цей дику нський вчинок замкнули його до комірки — не дістав на підвечірок морозива і мусів іти спати, пове черявши пісним хлібом та чаєм. Але від цього він не виправився. Все щось вистругає, якусь пакість зробить. Сестра Аня стежила вже за ним, ходила услід. А всеодно якось раз не доглянула, як він ку дись щез, у сусідньому лісі. Вигля дала, кликала, — даремно! — В цю хвилину спостерегла, що висо ко, їй над головою кружляє і кри чить пара великих, наче круки, чорних птахів. Щось торкнуло її глянути вгору на дерево. І щож, думаєте, побачила? — Ото там, високо, серед густого гілля Ва силько щось робить, мабуть біля гнізда цих птахів. Аня злякалася, завмерла від страху -— боялася крикнути щоб брат не впав. За хвилину він, мов кіт спустився в долину. Але як виглядав! — Брудний, подряпа ний, а з зраненого мабуть дзюбом птаха, чола, текла кров. А в руках у нього мала пташечка, писклятко, голопуп! — Бійся Бога! •— скрикнула Аня. —- Що ти зробив? Ти нелю де, ти розбійнику, вітрогоне! — Як ти посмів забрати писклятко від його батьків! Василько зблід, затрусився і почав просити: — Ах, Аню! — Воно моє, моє, я його люблю. Не кажи про це нікому! — Аня обмила йому лице від крови, очистила одяг, але з пташкою в руках повела його до батьків. Можете собі уявити, які всі були обурені цим поганим вчинком?! Аж тепер Василько зрозумів, що він наробив і почав плакати. — Бууу, Гууу! Ох і ах! Я вже більше цього не зроблю. — Я, я віднесу пташечку назад, до гнізда. — І не важ-ся! — на це дядько Олекса — Пропало! Пташки-бать- ки вже його не приймуть, можуть викинути з гнізда. — Не лиш це, вони ще можуть цілком відректи ся гнізда і залишити решту пис клят на призволяще. Пташиного гнізда ніхто не сміє торкнутися. Не плач! Якось зробимо! Добрий дядько посадив писклят ко у клітку і Василько мусів пік луватися ним: носив йому муш ки, гусенички, хробачки, напував. А коли прийшов час їхати до дому тета Нізя сказала: — Ви всі їдьте, а Василько нехай ще з місяць жи ве у нас і піклується пташкою, поки вона зможе літати. І так ста лося. Василько остався. О! — Як він журився! Як жалу вав свого вчинку. Щоденно рано і вечором молився: — Боже, дай, щоби пташка була здорова, щоби швидко могла полетіти до свого гніздечка! На щастя пташка вихо валась. її випустили на волю. А ця подія Василька провчила: став думати, багато дечого зрозумів. Ну — і перестав бути „вітрого ном", — зрештою він восени вже піде до школи... НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ, 1960 23 За хвилину він, мов кіт спустився вдолину.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
