Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
братів та сестру, Аню, ну і його, самого наймолодшого. Але щож... Не вспіли ще добре розгоститись, як він уже оббігав цілу хату, усі кімнати, оглянув усі кутики, від стриху до пивниці. Ба, не лиш це: повідчиняв шафи, по відсував шухляди в столиках і бюркові і почав усе перевертати, усюди нишпорити. Це мама зразу спостерегла, та застилалася за таку поведінку си на. Вхопила Василька за обшивку. — А ти що? — Як ти поводишся в гостях? — Не смій нічого торкну ти! — А хібаж ми тут у гостях, мамо? — Таж ми в тети Нізі! — А я хотів лиш поглянути за знимка- ми... — Чи у тети, чи в чужих •— гість має поводитися чемно. А бра ти до рук, лиш те, що йому доз волять. Невдоволений Василько відій шов з довгим носом. Але недовго журився. Якстій побіг у поблизь кий лісок. Довго його не було. А що за ним потім не шукали, скіль ки не кликали на обід, пропав десь хлопчисько, мов „камінь у воду". Нарешті, підвечір, коли вже хотіли повідомити поліцію, що він пропав — з’явився. Але в якому вигляді! Цілий зіпрілий, червоний, волосся скуйовджене, одяг і лице заплям лене соком якихось чорних ягід. Хотіли його покарати, але він виглядав так комічно, що дивля чись на нього всі розсміялися. Це очевидно Василькові було дуже неприємно — волів би кару, як цей сміх. Одного разу старша доня дядька, Зеня сказала: — Ходім діти, підемо купатися! З радістю побігли діти над річку. А там вода неглибока, чистенька, мов криш таль, і камінчики на дні видно, і жовтенький пісок, а сонечко гріє! О! як любо біля річки! Зеня вибрала місце в затишку під горбочком. — Тут будемо купатися! — Ану, діти, гайда у воду! І поча лась весела гра: хлюпіт, плюскіт, гамір, сміх. Аж тут, несподівано Василькові прийшла нова думка до його шибайголови. Вибіг із купелі високо на горбок і зі всієї сили пустився збігати вниз до річки, між дітей. Не вспіли ще з криком розступитися, як він, мов той ви хор шубовснув між них у воду. Це був нерозумний жарт. Зеня не спостерегла, що діється, бо сто яла якраз відвернена, у воді. Ва силько вдгрив її і збив з ніг. Во на впала коміть головою у воду і пірнула — хоч вода була негли бока. Діти жахнулися, скрикнули, заперли в собі дух. В цю мить Зе ня піднялася з води. Вона захли- снулася водою, потоклася об ка мінчики, а в її коси набилось пов но піску. Вона сказала кузинці Ані вважати на дітей, а сама побігла до хати. Там тета Нізя, му сіла ми ти їй голову та вичісувати пісок із кіс. В хаті всі дуже обурилися на Василька, а діти кликали за ним: — Дикун! — Вітрогон! — Уника ли його при забаві. За цей дику нський вчинок замкнули його до комірки — не дістав на підвечірок морозива і мусів іти спати, пове черявши пісним хлібом та чаєм. Але від цього він не виправився. Все щось вистругає, якусь пакість зробить. Сестра Аня стежила вже за ним, ходила услід. А всеодно якось раз не доглянула, як він ку дись щез, у сусідньому лісі. Вигля дала, кликала, — даремно! — В цю хвилину спостерегла, що висо ко, їй над головою кружляє і кри чить пара великих, наче круки, чорних птахів. Щось торкнуло її глянути вгору на дерево. І щож, думаєте, побачила? — Ото там, високо, серед густого гілля Ва силько щось робить, мабуть біля гнізда цих птахів. Аня злякалася, завмерла від страху -— боялася крикнути щоб брат не впав. За хвилину він, мов кіт спустився в долину. Але як виглядав! — Брудний, подряпа ний, а з зраненого мабуть дзюбом птаха, чола, текла кров. А в руках у нього мала пташечка, писклятко, голопуп! — Бійся Бога! •— скрикнула Аня. —- Що ти зробив? Ти нелю де, ти розбійнику, вітрогоне! — Як ти посмів забрати писклятко від його батьків! Василько зблід, затрусився і почав просити: — Ах, Аню! — Воно моє, моє, я його люблю. Не кажи про це нікому! — Аня обмила йому лице від крови, очистила одяг, але з пташкою в руках повела його до батьків. Можете собі уявити, які всі були обурені цим поганим вчинком?! Аж тепер Василько зрозумів, що він наробив і почав плакати. — Бууу, Гууу! Ох і ах! Я вже більше цього не зроблю. — Я, я віднесу пташечку назад, до гнізда. — І не важ-ся! — на це дядько Олекса — Пропало! Пташки-бать- ки вже його не приймуть, можуть викинути з гнізда. — Не лиш це, вони ще можуть цілком відректи ся гнізда і залишити решту пис клят на призволяще. Пташиного гнізда ніхто не сміє торкнутися. Не плач! Якось зробимо! Добрий дядько посадив писклят ко у клітку і Василько мусів пік луватися ним: носив йому муш ки, гусенички, хробачки, напував. А коли прийшов час їхати до дому тета Нізя сказала: — Ви всі їдьте, а Василько нехай ще з місяць жи ве у нас і піклується пташкою, поки вона зможе літати. І так ста лося. Василько остався. О! — Як він журився! Як жалу вав свого вчинку. Щоденно рано і вечором молився: — Боже, дай, щоби пташка була здорова, щоби швидко могла полетіти до свого гніздечка! На щастя пташка вихо валась. її випустили на волю. А ця подія Василька провчила: став думати, багато дечого зрозумів. Ну — і перестав бути „вітрого ном", — зрештою він восени вже піде до школи... НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ, 1960 23 За хвилину він, мов кіт спустився вдолину.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
