Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
переповіла його таємні бажання. І ось маєш епіта фію. Він ще за життя замовив у гравера таблицю й ми опісля прибили її на хрест. Так, що автора епі тафії маєш перед собою. Мій батько також без три воги думає про смерть, бо сподівається там десь у безвістях відшукати нашу маму ■— А мама твоя? — Я завжди плачу, коли згадую маму Підтягаючи носом та втираючи очі, почала я роз казувати : -—■ Моя добра, чудова мама померла в воєнний час від тифу, заразившись від наших полонених у шпиталях. її забрали з хати на донос сусідки-поль- ки в Клепарівський шпиталь. Там вона й померла і її разом з іншими тифозниками поховали в спільній могилі. Ми не змогли навіть довідатися де . . . Моли мося за неї, дивлячись із нашої Вульки на Клепарів, і цей окрайчик неба називаємо ,,її небом“. . . Це вперше я розповідала про нашу родину посторонній особі. Але ж це була Оришка, моя зо лота подруга, єдина. Зрештою, ніхто інший і не пи тав мене про мою маму. Кожна з моїх товаришок має свої клопоти. А найбільше їх має Стефа Стадник. Минулих вакацій вона їздила по провінції з те атром свого тата й починала виступати разом із бра том Яремою. Вірка бачила їх у Рогатині й казала, що Стефа знаменита артистка, ще краща від Орлянки або Голіцинської. Але після вакацій, коли прийшлося записуватися до сьомої кляси, — директор заявив, що не прийме її до школи. Ціла родина Стадників приходила просити директора, обіцяли, що більше перед матурою не пустять її на сцену, що це перший і останній раз, і врешті, директор уступив. Ми тиснулися до неї й раділи її побідою. Стефа дуже пильна учениця й добре вчиться, але коли при йшов карнавал, вона замість уважати на годинах — шила під лавкою суконку на вечерниці. Казала, що вдома не має часу. Ми помагали їй як могли й уміли, бо ж коли треба пошити суконку — то треба. Проте ходила вона до школи тільки до весни. З весною, не чекаючи кінецьрічної конференції — махнула на провінцію з Яремою. Не знаємо навіть, чи дістане вона свідоцтво з сьомої кляси? Оришка каже, що її мама вбила б її за те. І я думаю, прости Боже, що Орищина мама погана. Не люблю її за того теолога. Іванка також покинула школу й помагає своєму швагрові рвати зуби. Вона повеселішала, її карі, булькаті очі набралися іншого блеску, наче б із нею щось таємне діялося. В неділю, під Преображенкою, вона викликала мене з церкви: — Маю два квитки до театру. Як довго я вже не була в театрі! Може пів року, а може й рік. Давніше, коли у Львові був постійний театр, я завжди спала на вечірних виставах. І чого я тоді не проспала! І „Отелла’, що ставив Загаров, і „Циганку Азу“ і ,,Натусь“ Винниченка і навіть „Ой, не ходи Грицю". Зате всі пополудневі вистави, на які ходили ми з сестрою — всі оті „Гільтяйські трійці", „Бунти ляльок", „Чеснотливі Сузани" — зі Стадниковою в глибокому декольте — їх запам’яту- вала я до останньої репліки. Або „Тайфун" із таєм ничою Федорцевою . . . Але це минулося ■— немає сьогодні театру у Львові! Вряди-годи приїде з про вінції якась трупа, поставить п’єсу один раз, „заро бить" дефіцит і знову їде на провінцію. А нам — у Львові — залишається хіба кіно. То ж ідемо сьогодні в театр до залі Народного Дому. Ще довго до вистави, на вулиці, під деревами, у старовинному під’їзді, на сходах і в одягальні •— сила-силенна людей. Грають „Мина Мазайло". Цю наддніпрянську комедію привіз Блавацький з Укра їни. Господи! З України, тієї таємної країни Хви льового. Ох, коли б скоріше почалося! Але тимчасом нашу увагу запрятують різні несподіванки. Між пу блікою „дракон" з жінкою, „математик" і навіть „іхтіозавр". Є Оришка з мамою й теологом, є Роман, є дуже багато знайомих з обличчя студентів. Є всі. Є . . . Ох, як мені раптово стало душко . . . Є . . . біля- вець. Він вклонився мені здалеку. Стоїть між сту дентами й про щось жваво гуторять. Відводжу очі з кута, бо там Благенький, зараз пристане. Хоч би скоріше просунутися в роздягальню. Так багато лю дей! Іванка поправді навіть не знала, що саме став лять. Просто дістала квитки від свого швагра, який не міг піти. Я тицяю їй у руку програмку й тиснуся до вішаків. Нарешті на залі, й які чудесні місця! Я вперше сиджу в партері, бо раніше завжди дивилася з баль- кону. Розглядаємося на всі боки. Ну, слава Богу, Благенький на бальконі. Ген, високо стоїть. Ли шенько! Білявець теж там . . . Комедія мені зовсім не видається комічною. І трохи не розумію її. Але ж гарна, гарна! Іванка теж так думає. Мені жаль того дядька Тараса, що чомусь нагадує мого тата. А комічну Тьотю-Мотю я поби ла б із люті. Іванка каже: „Ой, який гарний цей Мо- кій!" — їй подобаються високі кучеряві брюнети. Каже, що вони палкі. — Звідки ти це знаєш? — але це не важне. Я навіть не слухаю, що вона говоритиме про чоловічу красу, навіть не оглядаюся за білявцем. Я люблю театр. З моєї бідної глинястої дороги, я раптом зри нула в невідомий другий світ. Я вітаю над соняшними степами, кудою несеться чарівна українська мова. Моїм думкам є куди ширяти. Розсовуються кам’яні мури театральної залі, залишаються за мною квітучі каштани, поринають у мряці вежі львіських церков, туди, на схід, лине думка. Я сиділа б ще й плескала б у долоні, але артисти вже не вийдуть. Вже двічі їх викликали, вони вихо дили, кланялися, а втретє не хотять. Люди з гуркотом підводяться з місць. Як сонна й я суну в сторону ви ходу. Як сонна беру плащ з одягальні й невидющими очима воджу по головах, спинах, капелюхах, що дов кола нас. Іванка тисне мою руку то відклонюючись, то вітаючись і бачить усіх, кого їй треба. Оришка, оглядаючись за Романом, теліпається без душі за своїм теологом. Він, мабуть, уже навіки буде з нею. Роман вітається з Іванкою й вона шле йому свою най- чарівнішу усмішку, може й вистудіювану перед дзеркалом. Нараз здригаюся від несподіванки. Над моїм ли цем нахиляється білявець. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
