Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
переповіла його таємні бажання. І ось маєш епіта фію. Він ще за життя замовив у гравера таблицю й ми опісля прибили її на хрест. Так, що автора епі тафії маєш перед собою. Мій батько також без три воги думає про смерть, бо сподівається там десь у безвістях відшукати нашу маму ■— А мама твоя? — Я завжди плачу, коли згадую маму Підтягаючи носом та втираючи очі, почала я роз казувати : -—■ Моя добра, чудова мама померла в воєнний час від тифу, заразившись від наших полонених у шпиталях. її забрали з хати на донос сусідки-поль- ки в Клепарівський шпиталь. Там вона й померла і її разом з іншими тифозниками поховали в спільній могилі. Ми не змогли навіть довідатися де . . . Моли мося за неї, дивлячись із нашої Вульки на Клепарів, і цей окрайчик неба називаємо ,,її небом“. . . Це вперше я розповідала про нашу родину посторонній особі. Але ж це була Оришка, моя зо лота подруга, єдина. Зрештою, ніхто інший і не пи тав мене про мою маму. Кожна з моїх товаришок має свої клопоти. А найбільше їх має Стефа Стадник. Минулих вакацій вона їздила по провінції з те атром свого тата й починала виступати разом із бра том Яремою. Вірка бачила їх у Рогатині й казала, що Стефа знаменита артистка, ще краща від Орлянки або Голіцинської. Але після вакацій, коли прийшлося записуватися до сьомої кляси, — директор заявив, що не прийме її до школи. Ціла родина Стадників приходила просити директора, обіцяли, що більше перед матурою не пустять її на сцену, що це перший і останній раз, і врешті, директор уступив. Ми тиснулися до неї й раділи її побідою. Стефа дуже пильна учениця й добре вчиться, але коли при йшов карнавал, вона замість уважати на годинах — шила під лавкою суконку на вечерниці. Казала, що вдома не має часу. Ми помагали їй як могли й уміли, бо ж коли треба пошити суконку — то треба. Проте ходила вона до школи тільки до весни. З весною, не чекаючи кінецьрічної конференції — махнула на провінцію з Яремою. Не знаємо навіть, чи дістане вона свідоцтво з сьомої кляси? Оришка каже, що її мама вбила б її за те. І я думаю, прости Боже, що Орищина мама погана. Не люблю її за того теолога. Іванка також покинула школу й помагає своєму швагрові рвати зуби. Вона повеселішала, її карі, булькаті очі набралися іншого блеску, наче б із нею щось таємне діялося. В неділю, під Преображенкою, вона викликала мене з церкви: — Маю два квитки до театру. Як довго я вже не була в театрі! Може пів року, а може й рік. Давніше, коли у Львові був постійний театр, я завжди спала на вечірних виставах. І чого я тоді не проспала! І „Отелла’, що ставив Загаров, і „Циганку Азу“ і ,,Натусь“ Винниченка і навіть „Ой, не ходи Грицю". Зате всі пополудневі вистави, на які ходили ми з сестрою — всі оті „Гільтяйські трійці", „Бунти ляльок", „Чеснотливі Сузани" — зі Стадниковою в глибокому декольте — їх запам’яту- вала я до останньої репліки. Або „Тайфун" із таєм ничою Федорцевою . . . Але це минулося ■— немає сьогодні театру у Львові! Вряди-годи приїде з про вінції якась трупа, поставить п’єсу один раз, „заро бить" дефіцит і знову їде на провінцію. А нам — у Львові — залишається хіба кіно. То ж ідемо сьогодні в театр до залі Народного Дому. Ще довго до вистави, на вулиці, під деревами, у старовинному під’їзді, на сходах і в одягальні •— сила-силенна людей. Грають „Мина Мазайло". Цю наддніпрянську комедію привіз Блавацький з Укра їни. Господи! З України, тієї таємної країни Хви льового. Ох, коли б скоріше почалося! Але тимчасом нашу увагу запрятують різні несподіванки. Між пу блікою „дракон" з жінкою, „математик" і навіть „іхтіозавр". Є Оришка з мамою й теологом, є Роман, є дуже багато знайомих з обличчя студентів. Є всі. Є . . . Ох, як мені раптово стало душко . . . Є . . . біля- вець. Він вклонився мені здалеку. Стоїть між сту дентами й про щось жваво гуторять. Відводжу очі з кута, бо там Благенький, зараз пристане. Хоч би скоріше просунутися в роздягальню. Так багато лю дей! Іванка поправді навіть не знала, що саме став лять. Просто дістала квитки від свого швагра, який не міг піти. Я тицяю їй у руку програмку й тиснуся до вішаків. Нарешті на залі, й які чудесні місця! Я вперше сиджу в партері, бо раніше завжди дивилася з баль- кону. Розглядаємося на всі боки. Ну, слава Богу, Благенький на бальконі. Ген, високо стоїть. Ли шенько! Білявець теж там . . . Комедія мені зовсім не видається комічною. І трохи не розумію її. Але ж гарна, гарна! Іванка теж так думає. Мені жаль того дядька Тараса, що чомусь нагадує мого тата. А комічну Тьотю-Мотю я поби ла б із люті. Іванка каже: „Ой, який гарний цей Мо- кій!" — їй подобаються високі кучеряві брюнети. Каже, що вони палкі. — Звідки ти це знаєш? — але це не важне. Я навіть не слухаю, що вона говоритиме про чоловічу красу, навіть не оглядаюся за білявцем. Я люблю театр. З моєї бідної глинястої дороги, я раптом зри нула в невідомий другий світ. Я вітаю над соняшними степами, кудою несеться чарівна українська мова. Моїм думкам є куди ширяти. Розсовуються кам’яні мури театральної залі, залишаються за мною квітучі каштани, поринають у мряці вежі львіських церков, туди, на схід, лине думка. Я сиділа б ще й плескала б у долоні, але артисти вже не вийдуть. Вже двічі їх викликали, вони вихо дили, кланялися, а втретє не хотять. Люди з гуркотом підводяться з місць. Як сонна й я суну в сторону ви ходу. Як сонна беру плащ з одягальні й невидющими очима воджу по головах, спинах, капелюхах, що дов кола нас. Іванка тисне мою руку то відклонюючись, то вітаючись і бачить усіх, кого їй треба. Оришка, оглядаючись за Романом, теліпається без душі за своїм теологом. Він, мабуть, уже навіки буде з нею. Роман вітається з Іванкою й вона шле йому свою най- чарівнішу усмішку, може й вистудіювану перед дзеркалом. Нараз здригаюся від несподіванки. Над моїм ли цем нахиляється білявець. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
