Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
в дверях, чому мені не дають сказати, за чим я при йшла. Врешті я тихо пригадуюся Марії: — Я спішуся . . . — Сядь. Мусимо подумати .. . Нарешті один підводить ніс з-за стола. Який ніс! — Ще не пізно. А якщо ви боїтеся, ми вас проведемо. — Ні, дякую. Я не боюся. Сама піду, автім я їду трамваєм —■ і збираюся на відвагу — але я хотіла б знати, чи ви схочете допомогти нашій товаришці? — Це буде важче. — Важче? Чому? Я чула ... ви допомагаєте бідним . . . — Так, звичайно . . . Допомагаємо тим, що з нами працюють . . . Тим, що боряться проти визи ску Ось, якби ви зібрали декілька ваших товари шок та разом із Марією втягнулися до організованої боротьби проти капіталізму, тоді ми могли б і допо могти вашій товаришці, очевидно, коли б вона теж була у вашому гуртку — Але ж вона хвора, вона не може й думати тепер про якусь боротьбу ... І до того ж у них у хаті біда, тато без роботи . . . Вони потребують негайної допомоги! — Допомоги всі потребують, ■— засміявся дру гий, — а нам треба таких, щоб були свідомі причин своєї біди, що хотіли б працювати з нами для добра всього людства й пролетаріяту Ця тирада, разом з іронічною посмішкою, вида лася мені фальшива. Але в чому був фальш, я не ро зуміла. Одне було ясне, що бідній Янці не нагрітися при них. Досада мене брала на ,,кам’яну бабу“. От дурепа! А нахвалялася впливами, якоюсь силою . . . Ну й сила! Обурена вкрай, я відвернулася плечима й вийшла, а за мною зніяковіла Марія. — Та й підвела ж ти мене! Вони тут теревенять про людство, а не хочуть допомогти нашій бідній Янці. Гони їх з хати, бо це якісь підозрілі типи . . . — Стривай! Слухай! — бігла вона за мною вузьким двором — ти нічого не розумієш! Це ідейні люди, вони й справді працюють для бідних, коли б ти послухала, як вони говорять! . . — Буде з мене того, що я чула ... А, до речі, чому ж вони говорять по-польськи? І взагалі я бачу, що це не наші хлопці... Па! Я бігла Ринком до трамвайної зупинки. Мало не впала на нерівних „котячих голівках1*, що ними вимо щений весь майдан. Зупинилася щойно біля криниці з Позейдоном. Місячне сяйво сіялося крізь листя каш танів на голову бога морів, на його тризуб. Я розгля нулася довкола. З другої криниці, від сторони „Про світи “. виринала Діяна з ланею, а при вході до магі страту насторожилися два леви. Ми привикли до нашого гарного міста. Мені на віть дивно, коли хтось з провінції говорить — гарне місто! Мої байдужі очі ніколи не спинялися на його принадах! Та хіба ж я бачила його? Я бачила мане- кінів за вітринами, капелюхи, фота кінозірок. Я роз глядала людей, театральні афіші, бачила сніг, відчу вала дощ — але місто? Тепер, коли крамниці закриті, людей у Ринку майже немає, — я його побачила. Я підняла очі до стрункого ряду вузьких кам’яниць, що обводять Міську Управу, до розет над сталевими луковидними брамами, до цехових емблем, що звисали поруч мі- стерних ліхтарів. Так було добре зачаруватися після неприємної розмови цими творами гарної архітек тури в нашому місті, про яку так переконливо викла дав Юлько на рисунках . . . ВЕСНЯНЕ Ще два місяці й кінець року. Ми з Оришкою ходимо в Стрийський парк, зриваємо проліски й мрі ємо про ті часи, коли, закінчивши гімназію, заживемо самостійно разом, як ці дві благородні панночки з „Вальс мелянколік“ — Кобилянської. Майже всі мої товаришки вчаться музики в Музичному Інсти туті, але Оришка грає інакше, як усі. Вона має щось із мужчини — як звикла про себе говорити, ■— і вдар має сильний, темпераментний. Але часом її гра ла гідна, мрійна й тоді мені здається, що біля мене моя добра мама й мене всі люблять, а довкола сердешний, щирий світ. Вона грає у своїй продовгуватій кімнаті, а я слухаю, сперта на підвіконня, — в хаті сумерки, бо вікно заслонене оксамитовою портієрою та вели кими листястими квітами, — й мрію про Широку леваду, де грають .майже нечутно дзвоники, співає радісна пташня й є хтось, хто мене любить і буде любити. Одного недільного надвечір’я, коли Орищина рідня йде з матір’ю гуляти на поблизьке оболоння, ■— я тягну Оришку на Янівський цвинтар, бо так мене настроює її гра. Оришка й сама розмріяна, йде зо мною широкими вуличками поміж саркофаги, мо гилки з кам’яними або й дерев’яними хрестами. Зупи няємось при могилі мого дядька. Під високим три раменним хрестом лежить маленька табличка з над писом: „Тут спочиває в сонній задумі Йосип Гара- щак“. Сідаємо на могилі, порослій барвінком і диви мося перед себе. Ще в ушах бренять останні тони „Музикального моменту" й ми ніби чогось слухаємо. Оришка завважує мелянхолійно: — Не знати, де нас покладуть „у сонній заду мі"! Гарна епітафія! Хто її склав? — Уяви собі, що мій дядько, секретар „Союзу Господарських Спілок" — щось у роді кооператив, — у глибині душі був великим романтиком. Замолоду, ще перебуваючи в Перемишлі, закохався в одну пан ну. Коли вона його покинула — перед самим їхнім вінчанням — дядько все своє життя прожив неодру женим, з думками про той світ, де йому може більше пощастить. Між іншим — ти її добре знаєш — вона його пережила і, цікаво — теж неодружена. Це панна Ціпановська. Оришка дивується. — Ота рожевощока 'бабуня? — Так, Оришко, тільки пятдесять літ тому вона не була бабунею. А дядько вчитувався у твори спі- ритистів і інших аматорів метафізики та, мабуть, і не завважував межі між злиденним життям старого па руб’яги й розкішними снами на яву та радісними роз думуваннями в очікуванні смерти, як визволення. Одного разу він запитав мене, як я написала б про нього, коли б він помер. Я без надуми, підсвідомо,
Page load link
Go to Top