Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Розважаємо її, як уміємо. Розповідаємо про школу, про те, що „дракон“ залюблений у Марту бо завжди про неї каже ,,наша Діяна“. А Маруся Гела говорила нам на годині, що вона нічого не бо їться, бо знає таких людей, що її завжди захистять. Навіть перед польськими поліцаями. — Хто ж ці люди? — Наші люди, що бажають добра всім бідним і погнобленим. Янка підводить голову з подушки: — Які ж це люди? Могли б допомогти й нам? Я обіцюю розпитати Гелівну ясніше й доклад ніше про все, але з цим треба б піти до неї, у школі незручно . . . Вертаємося домів сумерком. Я боюся залиша тися на Городецькому до ночі. Воно таке темне, не- освітлене. Вулицями вештаються п’яні, зачіпають прохожих. — Ти боїшся п’яних? — бадьорить мене Ма рійка. — П’яного штовхнеш одним пальцем і він валиться з ніг. — Може, але мені тут, у чужому кварталі, таки лячно. Зовсім інакше на Вульці! Розходимося біля будки з солодощами. На перерві я відвела Марійку Гелу в куточок подвір’я й сказала їй про Янку Гавришкевич. Вона якось дивно подивилася й закопилила губи. — Ти знаєш, що вона робила, як пішла зі школи ? — Знаю. Працювала в якомусь бюрі. Знаю, що недовго, бо її звільнили. А пізніше працювала в школі танців. Та й що ж у цьому злого? — Що в цьому злого? Ти ще питаєш? — і тоді ця спокійна Маруся, „кам’яна баба“ (так ми її по тиху називаємо) починає сипати образливі слова, аж слина скаче їй з рота, на Янку Гавришкевич. Вона розказує, яка розмальована працювала Янка в тій школі танців. А яка там публіка! Кого вона вчила тан ців? Зашмальцованих залізничників, робітників, мо лодих двірників, замітачів вулиць ... А після лекцій, вона йшла зі своїми „учнями" до наріжного шинку на пиво. І ви її відвідуєте! Та ж вона, вона . . . Аж по багровіла „кам’яна баба“, не могла знайти відповід ної назви для бідної Янки. — Так, це справді недобре, але чи ж ти знаєш, чому вона пішла туди? Вона ж не могла знайти іншої праці. Вона має гарне, каліграфічне письмо. Покидаючи школу, казала, що найрадше пішла б за писаря. А сьогодні вона хвора. У них у хаті біда. Вони чекали три місяці поки купили їй ліків. Ось чому я хотіла з тобою поговорити .. . „Кам’яна баба" морщить своє, у прищах, чоло й урешті каже: — Що ж я пораджу? Ми теж не багаті! -—- Так. Але ти нахваляєшся, що знаєш таких людей, які помагають бідним . . . — Е, ти нічого не знаєш! Але, чекай! Ходи до мене після школи, будуть мої знайомі. Щось зро бимо. Але ти про це нікому ні слова. Чуєш? Ні слова! Я божусь, що „ні слова", і з тяжким серцем чекаю вечора. Знову якісь тайни, присяга, мовчанка. І як мені вночі вертатися додому? Але пригадую жовте Янчине обличчя й кажу: — Добре. Оришка вже кілька разів питає мене, що зо мною. Але я не можу слухати. Заєдно думаю про таємничу допомогу, про дивних людей і рисую по лавці якісь викрутаси. Ну, нарешті закінчилася остання година. „Кам’яна баба" повагом пакує книж ки, а я хапаю свій бруліон під пахву, причісую во лосся й виходимо. Оришка: — Не йдеш до хати? „Камяна баба“ тисне мою руку. — Йду міняти книжки до Громницького. „Кам’яна баба“ задоволена. Ідемо швидко, навіть не тим боком Академічної, що звичайно, де попід яркими реклямами багатих крамниць товчеться товпа •— львівським „корзом“. Ідемо протилежним хідником, темнішим, майже без людним. Не треба виминати людей, можна швидше йти. Нарешті досягли Ринку. Біля великої крамниці золотаря Ціппера, у старовинній вузенькій, на три вікна фронту, кам’яниці, у темному й вузенькому дворі — наче кишці — живе сторож будинку — „кам’яної баби“ тато. Ага, вона до цього ніколи не признавалася. Але звідкіля в неї таке призирство до всіх тих забруднених, зашмальцованих, робітників і замітачів вулиць, до того бідного, темного люду? Її тато, не звичайний двірник — вияснює мені Марія — він був колись поштарем, але його польська влада викинула. Тепер він отоплює кіно „Паляс“. У хаті досить привітно, не дивлячись на те, що туди ніколи не заглядає сонце. Цілий день світиться лямпа. За столом, накритим коліровою цератою, си дять двоє. — Довго чекаєте? — замість привітання, Марія. Я стою в дверях, ніхто не звертає на мене уваги. Я не маю відваги сказати, чого я прийшла. По правді, я й не знаю, чим можуть ті два помогти Янці. Тимча- сом „кам’яна баба" щось шепотом з ними говорить, подає Янчину адресу, знову шепіт і знову адреса читальні на Городецькій. Я нічого не розумію й мене вже починає сердити ота ціла історія. Чого ж я стирчу Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
