Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
— Я іду в цю сторону. — І заки я вспіла щоне- будь сказати, ми минули Іванчине зраділе лице, і роз чарованого вкрай Благенького і глумливо-грізний по гляд математика. Хоч я мовчу, білявець знає, він напевно знає, яка я задоволена, як радію я — зустріччю. — Так довго вас не бачила . . . — Роботи багато. Екзамени . . . Я мовчу. Що ж можу сказати? Мабуть сказала стільки, що й забагато. Він навіть того не сказав. Але й того бурхливого потоку слів, що в нього зви чайний — немає. Він каже: говоріть щось. Що гово рити? Про себе? Про товаришок? Про театр — не не скажу ні слова. І ми мовчимо. Він палицею товче придорожні дерева, а рукою підтримує мене, начебто я могла кожної хвилини впасти. Нарешті, коли минули трамвайну ремізу й сту пили на висохле дно моєї завмерлої ріки, а над нами піднеслися прозорі тумани від озера, від Світязі, а з усіх боків до нас похилилися китиці голубого, за пашного квіту, мені здалося, що він сильніше при тиснув своє рам’я до мого. — Говоріть, говоріть, ви минулого разу так гар но говорили про свої сторони. Про свою Вульку, свою романтичну Вульку. Говоріть, чому мовчите? Мені вже й самій ніяково від цієї мовчанки, щось тиснеться на уста, бо вечір такий гарний, і бу зок так пахне, й Вулька чомусь така чарівна ... Та заки я ще промовила, він, як звичайно, сам починає. Але він не говорить про себе, а про . .. Яська Крису. Ясько в тюрмі. У нього немає нікого. Може б я пішла на побачення? їсти йому приносять з комітету, але треба піти на побачення й передати грипса. Ага! Ну, звичайно, піду. Зрозуміло, що не відмов люся. Ми з ним навіть приятелі. Я так і думала, — коли ви так впору підійшли до мене в Народньому Домі — що це ви маєте справу. Тепер знаю: ви шу каєте алібі. . . — Алібі? — він засміявся. — Як ви інтелігентно висловлюєтесь! Чи це може школа Яська Криси? — Ет, дайте спокій, милий пане! Бідний Ясько. Йому там не з медом! — Ну, добре, коли ми вже полагодили одне, то я вам скажу, що це ми били вікна в совєтському кон- суляті. Але ніхто нас не бачив. — Але чому? — Чому? О, свята наївносте! — Тоді він каже, що це на знак протесту, проти знущань над нашим народом під ширмою радянської України. Там голод і терор. А тут консуль не України, а чорт зна чого. — А Хвильовий? — А Мина Мазайло? — А ви ж не бачили, як там над Україною де руться й комуністи, й москалі, й малороси. Ви ж ба чили комедію? — Я бачила, але це для мене не комедія. Мені хотілося плакати, або бити цю тьотю з Курська. — Чудесно. Ні, ви не такі наївні, як мені зда валося . . . — А ось і хата — перебиваю його — вже при йшли. — Дякую, дуже дякую за гарний вечір і .. коли ви в середу підете на побачення, — я хотів би з вами після того зустрінутися. Визначім србі ма леньке рандеву, згода? Цього для мене багато, я ще нічого не знаю. ‘— Я вам пізніше скажу. — Коли й де? — Може під школою, або ні. .. Може в неділю на площі Сокола-Батька. У нас „Свято Весни". — Згода. Отже — до „свята весни", нашої весни — потиснув мені руку й раптом щось при гадав, нахилив свою високу постать до моєї руки й поцілував. Заки я отямилась, він уже біг, переска куючи виверти нашої кучерявої вулички. * * * Моя сестра підпровадила мене аж на ріг Кази- мирівської, під горезвісні Бригідки. Мені серце б’ється, я схвильована, а вона ніби сердиться — чого таких дуреп посилають? І ще останні вказівки, остан ня рада — не говорити забагато, тільки слухати Яська й відповідати на його запитання. Брудна, запущена вулиця, суворий загратова ний будинок. Як я туди увійду? Але під брамою ба гато людей. Є семінаристки з їдунками, сумні селян ки, є не стара ще, претензійно одягнена й розмальо вана пані в широкому капелюсі з зеленим пером. Че каємо біля зачинених дверей. Біля дверей поліцаї. Нарешті відчиняють. Входимо в коридор — тут ду шить креоліною — й знову чекаємо. Мені здається, що всі знають, яка то я Яськова сестра, що всі бачать маленький папірець, заткнутий за перстень. Мені душно. А на горі, куди нас врешті впустили, в кори дорі, що одним кінцем сягає кімнат слідчих, а другим залізної, кованої брами, яка відділює світ волі від тюрми, — ще душніше, але вже ніхто не звертає на нікого уваги, а тільки слухає кого викликають і ди виться на вязнів, яких одинцем водять на побачення з рідними. Яка шкода, що моя сестра залишилася там, біля дирекції залізниць. Пішла претенсійна пані. Так достойно захита лося перо на капелюсі. Моя минулорічна суконка
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
