Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ної, незрозумілої, революційної України. І ось я — вже не я, а Мая, крик божевільного з Кульпаркова — це крик Хлоні, таємний метрампаж Карно, це не скромний, друкарський робітник — як це слово пояснила мадам Завадська, вчителька французької мови, — а таємний пришелець із великого міста, щоб нас, „романтичних провінціялок" убивати щодня своєю іронією. А все ж таки ми не знаємо, хто такий Хвильовий. Портрет на обгортці мені подобається: темне, густе волосся, а головне — зрослі на переніссі брови. Мая і Хлоня, таємничий метрампаж, артистка з „Кота в чо ботах" — вони заселили наш вишневий сад, наш зе лений беріг, нашу санаторійну зону, поза межі якої вибігаємо, як цей нічний крикун із Кульпаркова під семафором. На лекції латини Оришка зачіпила „дракона". Щоб не читати Горація, який у перекладі з „брика“ стільки втратив із своєї поетичної краси — ми легко звернули академічну дискусію на речі, які мене пе кли в ті дні. — Хвильовий? Ф у --- це СОЦІАЛІСТ! Стільки про наш світ — „дракон" А здавалося нам чотири роки, що він знає все. * * * Але тут у нас міняють директора. Новий дирек тор нашої гімназії — Антін Крушельницький. Висо кий, із хвилястим, білим волоссям і довгою бородою, таки зробив на нас враження. Прийшов і сказав, що вимагає точности. Тільки всього. З цим ми погоди лися вмить. І професори дібралися такі, що не глузують із поетичних завдань Оришки, що радо розмовляють із нами на всі теми. Один із них, Осип Туринський, зовсім не примушує нас вивчати на память поезій Шевченка. Він, потрясаючи кучерявою головою, роз казує нам про праджерела слів. А я забуваю „запах" сьогоднішнього слова й поринаю у хвилях праісторії. Досі в нашій системі цього не було. Був „дракон" і амо, амаре, амаві, аматум. Було, є і буде — все це вимішується разом. А тепер, мої товаришки, ціла кляса, шкільний будинок пливуть у затихлі часи, у темне минуле, щоб виринути на зелених степах но вої землі. Крізь неї перейшли скити, сармати, чубаті слов’яни, Україна — а ми? Ага, тепер розумію скупі слова мого батька про 18-тий рік. Але батько нерадо про те говорить. Тоді померла моя мама від тифу. Тато воліє грати на скрипці, в саду під грушею, аж на дерев’яному пар кані зіпреться Ясько Криса. Він уже виріс на незу гарного прищуватого парубійка. Він так і назива ється Ясько Криса, але каже, що він не поляк, що він такий як і ми, русин. І помагає нам у дечому. Го ловно коли нас немає вдома, він, відчинить хвіртку, вхопить відра й поки ще тато оглянеться, принесе води. От тобі й гроза вулецької дороги! Наші сусідки Сікорки сказали раз до мене: — Ти уважай на того Яська — він большевик. Вони живуть зі своєю мамою в сусідстві. Мама зажди пере, або вишукує в календарі дні доччиних у родин. Тоді таке свято відбувається досить урочи сто. Гріють воду, купаються, ідуть до костьола, а ввечорі в кіно. Сташка ще спить, коли я йду до школи (це друга по полудні), а молодша Янка йде в цукерню Вельца на каву. Довгою вулецькою доро гою час довжиться іти самій. Мені коби побачити го динник на вежі св. Магдалини, а там збігти по вулиці Коперника і біля бібліотеки Осолінських вже якось не так уже далеко. Але вулецькою безконечною до рогою Янка розповідає мені безліч подробиць свого ледачого життя, безліч спліток польського „бо монду" і анекдоти. Я слухаю пильно її оповідань, карбуючи незрозумілі мені події й назви та й не пе ребиваю потоку її мови. Так осягаємо трамвайну ре мізу й кінець нашої спільної дороги. Вона сідає в трамвай під будинком жадармерії, а я біжу попід цитаделею аж до головної пошти. Звідтіля збоку, з Єзуїтського саду надбігає Оришка. Вона задихана й має якусь новину для мене, бо здалеку махає мені рукою. Ми вже разом. Тримаємось за руки й Оришка, оглядаючись на боки, шепче мені в вухо: — Знаєш, біля бічного виходу з пошти я зу стріла, знаєш кого? Я знаю, вона побачила Ромка, бо кого ж іншого могла би побачити й схвилюватися так дуже? Отже ні! Таки не вгадаєш! Яська Крису. — Курокрада? Большевика? Батяра з Вульки? — Так. Ти ж віриш моїм очам. В Оришки чудові зелені очі і справді прекрас ний зір. Роман завжди приходить під школу, провести після науки Оришку домів. Орищина мама того собі не бажає. Тому Оришка ховається перед мамою, пе ред усіми зі своїм коханням. Ромкові щойно сімнад цять, Оришці до матури тільки два роки. А там дів чині треба заміж. Це так вирішено, навіть жених уже нагодився. Старший уже, теолог, що ж робити? Оришці не хочеться заміж, ні їмостею на селі, ні нічого. Після школи якось, у сумерках Домінікан ського костьола, вона показує мені сині смуги на стегнах. Це мамин ремінь. За Ромка, за непослух, для погрози, для науки. Але цього вечора вона вийде Романові назустріч. Вона мусить розпитати його, що робить замурзаний Ясько біля пошти. Роман ввечорі нічого не вияснив. Я подумала, що легше мені самій довідатись просто від Яська. Сховалася за завіскою й стежу за рухом на вулиці. Біля хвіртки порожнє відро. Чекаю нетерпляче, ро бота мене не береться, пригоріло м’ясо на плиті. Чую татовий здивований голос: — Що ти? Виглядаєш когось? Чекаєш гостей? Прийшла зі школи сестра: ■— Обід готовий? — Ще ні. Я хотіла тобі щось сказати. І оповідаю про Яська. На диво вона мовчить, ні трохи не здиво вана і, мабуть, зовсім незацікавлена. І коли я трохи розчарована її байдужістю, забираюся до обіду, вона спокійно йде до воріт, бере відро і йде по воду. Довго її немає, немов криниця не за залізничим шляхом, а ген у селі, за містом. Я не можу дочекатися її. На решті приходить ніби втомлена, ніби сердита. — Я хотіла поговорити з . . . — зачинаю несмі ливо — запитати про ...
Page load link
Go to Top