Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ІЗ САНАТОРІЙНОЇ ЗОНИ . . . Живемо на краю великого міста. Далеко перед глинястою дорогою закінчилося асфальтове шосе, а ми з високого обриву нашої гори зоримо заздрісно червоні гусільниці трамваїв та метушню авт ген да леко, якби за семи морями. Внизу долина давно зав мерлої ріки, а на горах домики, отакі, як наш. Нашу садибу пізнати по півнику, що хитається на вітрі. Він дуже добре орієнтує наших знайомих. Зліва в сусід стві пуста, незакінчена, двоповерхова камяниця. Вона лякає вечорами запізнілих — чорними ямами невстав- лених вікон. Кажуть, що живуть там курокради. У мі сцевому гарнізоні військові ночей не сплять, пиль нуючи своїх мінорок. Але в нас немає курей. Навіть вигідного лежака іноді забудемо внести на ніч до хати й лежить він під вишенькою і манить прилягти, відпочити в саду. Нас лякає що інше. Буває ніччю перелізе санаторійні мури й вибіжить на тихі горохів- ські поля божевільний із Кульпаркова, що зараз за залізничим шляхом, й допавши нашої вулички, заче питься за дроти під семафором і заверещить своїм дивним голосом у зоряне небо, що над нами. Тоді буває страшно. Посуха дошкулює нашому городцеві. Редька ви скакує з розчерепілої землі. Ми поливаємо грядки малою коновочкою, а відро стоїть біля воріт, щоби принести воду ген зза залізничого шляху, що пере різує в тому місці наші зелені береги. Поштар носить листи від приятелів. Вони пом- чались кудись далеко, поза засяги наших мрій. Вони навіть не в центрі, до якого так тужимо — вони за кордоном. Куди нам, дівчатам з Вулецької дороги над озером до величної Бранденбурзької арки! Що наше озерце зі старовинною білоруською назвою Світязь проти Боденського з діловитими швайцарцями! (Швайцарія для нас — годинники й сир. Який сир!) На березі пасе козу стара Давидячка, тоненька в синіх окулярах. Доки вона в полі — ми спокійні, та трапиться, що коза вмить якось тужно-тривожно за- мекає перед нашими воротами, й Давидячка впаде тут у приступі Божої хвороби. Від приступу, від крику божевільного на дротах, від нічної зустрічі з мешканцями кам’янички обережи нас, Матінко Божа, кам’яна біла фігурко нашої до роги ! За озером, за амфілядою тополь, що ведуть ку дись у безвість, за битим шляхом, за болгарськими городами — наша земля. Поліційна станиця пуста, бо поліцай зі страху перед переслідуваними топить свої дні в шинку. Телеграфічні стовпи виспівують єдину тут пісню... Згори видно тонкий обрис святоюрського храму. Туман спадає поволі на місто. Туман лягає на береги й закриває тиху вуличку й при ній двоповерхову ка м’яницю. Її покинули вже мешканці в страху перед холодом. Але приглянутись пильніше ■— щось мету шиться в опустілих темних стінах. Невже живе тут хтось, коли здавалося й Ясько Криса — гроза Вулець кої дороги — переніс свої пенати кудись у більш на дійне місце? Так, тут живе хтось, бо холодним сві танком падають оглушливі стріли, хтось кричить, чути чиїсь кроки по обриві. Будинок обходять обе режно, обережно входять у темні челюсті з пістолями поліцаї — надаремне. Будинок порожній. Спіть спо кійно, військові, топи свої неспокійні ночі в „воді життя", пане постерунковий! Кам’яничка пуста вже стільки часу й дивно чому магістрат не дозволить поселитися комусь у ній, коли така скрута з меш каннями. Поштар у кумедній рогатій шапці сплюнув спе ресердя, читаючи наше призвіще на конверті. — На другий раз порадьте своїм знайомим адре сувати листи урядовою мовою — почав був грізно -— би ми тут не розуміємо . . . — А вони там, закордоном, думаєте, розуміють урядову мову? — відповіла моя сестра. З того дня пильно уникаємо урядової мови. А тато, пакаючи люльку, набиту вишневим листом, ствердив як зви чайно незаперечно: — Ті дурні працюють на свою загибіль. Ну та нехай там! Що ви позичили вчора в Громницького? І так пливуть роки на глинястій дорозі, як від плив сонної Світязі. Тато пакає свою запашну люль ку, відпочиваючи під грушею й дивується новим по рядкам. А ці нові порядки щодня дивують і нас своїми новинками. До Горохівських піль довели нову трам вайну лінію. Сьогодні моїй сестрі здерли зі шкільної шапочки тризуба. Це польські студенти з товстезними палицями нападають на студенток. Пятнадцятий рік мого життя я завершила велич нім святом. Саме тоді я перейшла з гімназії Сестер Василіянок на приватні гімназійні курси Рідної Шко ли. Мої товаришки, ті з Городецької дільниці, ви шили мені чудову блюзочку, а Оришка, моя сердечна приятелька, принесла книжку ,,Санаторійна зона" М. Хвильового. Хто такий Хвильовий, що таке ■— східня Україна — нам досі в гімназії не говорили. Я більше знала про старовинну Ґаллію, як про свою власну країну. Не знаю, що більше прикрасило мій пятнадця тий рік гуцульський орнамент на блюзці чи повен дивних персонажів світ Хвильового? Світ якоїсь див- Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
