Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Христос Воскрес, Марусю! На підставі амнестії для кол. гро мадян Польщі у 1942 р. авторці цьо го нарису вдалося звільнитись із со- вєтського лагера. Разом із товариш ками недолі вона перейшла довгу мандрівку. Великдень 1942 р. застав її у Казахстані, де жило багато за сланих і поселенців. Пять їх замешкало у малій, ка- зацькій хатині. Якось удалось пе- реблагати стару казачку, щоб при йняла їх до себе. Перемерзлі, виголоджені, виму чені майже тримісячною їздою в поїзді мали тільки одне непере можне бажання — спати! Спати нарешті в кімнаті, а не в товарно му вагоні, серед людського натов пу, чи під плотом на якійсь заліз- ничій стадії, як то часто бувало. — Богу дякувати, що нарешті маємо дах над головою і ту ста реньку бабусю, а не пики емведи- стів поруч себе, сказала задумчи- во Данка, стягаючи з ніг перепо- чені онучі. — Якось мені тепер здається, що я дійсно на волі, а не як до тепер було . . . Нібито звільнені з лагерів, а всеж у їхніх лабетах . . . — Воля, воля — перебила терп ко Ніна. — Ти ж сама перекона лась, що у Совєтському Союзі від чинені ворота лагеру чи вязниці •— це ще не воля. Амнестія? Це пу ста фраза у пій проклядій країні, де „так вольно здишет, а не дишет челавєк" Ніхто не відповів. Кожна зайня та була своїми думами, менш більш такими самими. — О так, відчинили ворота на волю, глузувала Ніна. Відчинили в Мурманську, Колимі, Воркуті, Кот- ласі . І дійсно вийшли люди на волю в надії, що все найгірше вже поза ними. А то лиш починалось! Хто сподівався, що воля скінчить ся для них голодовою смертю при стирті зігнилих буряків? Знов ніхто не відповів їй. Наві що дратує вона нас і себе тими спогадами, промайнуло Христині в голові. А Ніна продовжувала так, наче б хотіла зрушити когось. •— Вірте мені, що там над Амур- Дарією, коли я побачила матерей, що ридають над трупами дітей, ко ли я наткнулась на пів божевіль них із голоду людей — щось зало- малося в мені. Я перестала вірити в милосердя Боже. Одне почування, що залишилось у моїй душі, це не нависть. Ненависть до себе, до всіх, до цілого світу. А скільки ще терпінь, скільки жахіть ще перед нами? Ніна засміялася гірко, сти скаючи голову руками. Христина підняла голову. — Вже знов почала, подумала. А в голос дуже спокійно: — Бачиш, Ніно, воно не так, як ти говориш. Я власне бачу опіку Матері Божої над нами. Чи ж ми не видержали той голод над Амур Дарією і сьо годні живі сидимо в теплій хати ні? Ми ж могли вже сидіти на ко раблі і плисти на нову, незнану по- невірку. Знаєте, дівчата, я й досі не можу зрозуміти, як це сталося, що нас не навантажили на кора бель! Ми ж уже були в черговій пятдесятці „живих трупів", відчи сленій на виїзд до колгоспів. — О, це був сліпий припадок, пояснила Іванка. Памятаєте, тоді саме приїхав поїзд із новими звіль неними з лагерів? По них вийшли польські старшини. Побачили, що нас ладують на роботу до колго спів замість туди, де організува лась армія. Счинилася страшна ме тушня, гостра суперечка з „чуба- риками" і в висліді нас завантажи ли замість на корабель — до ва гонів і привезли сюди. — Десь тут близько має бути військовий табір, сказала Стефа. Спробуємо завтра їх відшукати. — За два дні Великдень, про шепотіла напів сонно Данка. — Чи ви знаєте? — Тішся і вір у Воскресіння, ти шкелетику людський, позави ваний у вонючі шмати, просичала їдко Ніна. — Тихо, Нінко, спробуй засну ти, просила шепотом Христина. — Побачиш, що сон тебе скріпить! Зовсім інакше будеш дивитися на все . Два дні до Великодня скоро проминули. Дівчата прали свою о- діж і підлатали її. Христина поши ла собі із шмат ходаки, бо з „пан ських черевичківк не лишилося ні сліду. Лиш одна Ніна приглядалась усьому понуро, з іронічною по смішкою. — Підеш із нами, НІнко, заохо чувала її Христина. — Це ж наша перша Служба Божа по двох ро ках. А може зустрінеш когось, мо же довідаєшся щось про рідню? Був погідний, холодний ранок ранньої весни. Христина з дівча тами ішла вузькою стежинкою до військового табору. Кругом пану вала німа тишина і безнадійно сум ний краєвид. Ніде ні деревини, ні пташини, тільки руда, поорана до щем і вітрами земля Дівчата йшли мовчазно. Нараз Іванка зловила Христину за руку. Вони завважили людську постать, що наближалась. Серед самітньо го краєвиду лячно вражала силь- ветка кремезного діда у знищеній, обірваній одежі. Дівчата мимохіть спинились позаду Христини. Тепер вона побачила виразно клапті його сивого волосся, що ви лазило з-під великої шапки і поо ране зморшками лице. Щось ніби усмішка промайнуло його лицем. — Христос Воскрес, Марусю! Поздоровляю вас із цим великим святом. Це ж для пас подвійне, бо воскресла й ваша воля, дівчата! Може й повернетесь у свою бать ківщину. А я? Відгорнув важкою, спрацьованою рукою сиве волосся з чола — мене будуть дальше во зити з місця на місце, як те переко-
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
