Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Христос Воскрес, Марусю! На підставі амнестії для кол. гро мадян Польщі у 1942 р. авторці цьо го нарису вдалося звільнитись із со- вєтського лагера. Разом із товариш ками недолі вона перейшла довгу мандрівку. Великдень 1942 р. застав її у Казахстані, де жило багато за сланих і поселенців. Пять їх замешкало у малій, ка- зацькій хатині. Якось удалось пе- реблагати стару казачку, щоб при йняла їх до себе. Перемерзлі, виголоджені, виму чені майже тримісячною їздою в поїзді мали тільки одне непере можне бажання — спати! Спати нарешті в кімнаті, а не в товарно му вагоні, серед людського натов пу, чи під плотом на якійсь заліз- ничій стадії, як то часто бувало. — Богу дякувати, що нарешті маємо дах над головою і ту ста реньку бабусю, а не пики емведи- стів поруч себе, сказала задумчи- во Данка, стягаючи з ніг перепо- чені онучі. — Якось мені тепер здається, що я дійсно на волі, а не як до тепер було . . . Нібито звільнені з лагерів, а всеж у їхніх лабетах . . . — Воля, воля — перебила терп ко Ніна. — Ти ж сама перекона лась, що у Совєтському Союзі від чинені ворота лагеру чи вязниці •— це ще не воля. Амнестія? Це пу ста фраза у пій проклядій країні, де „так вольно здишет, а не дишет челавєк" Ніхто не відповів. Кожна зайня та була своїми думами, менш більш такими самими. — О так, відчинили ворота на волю, глузувала Ніна. Відчинили в Мурманську, Колимі, Воркуті, Кот- ласі . І дійсно вийшли люди на волю в надії, що все найгірше вже поза ними. А то лиш починалось! Хто сподівався, що воля скінчить ся для них голодовою смертю при стирті зігнилих буряків? Знов ніхто не відповів їй. Наві що дратує вона нас і себе тими спогадами, промайнуло Христині в голові. А Ніна продовжувала так, наче б хотіла зрушити когось. •— Вірте мені, що там над Амур- Дарією, коли я побачила матерей, що ридають над трупами дітей, ко ли я наткнулась на пів божевіль них із голоду людей — щось зало- малося в мені. Я перестала вірити в милосердя Боже. Одне почування, що залишилось у моїй душі, це не нависть. Ненависть до себе, до всіх, до цілого світу. А скільки ще терпінь, скільки жахіть ще перед нами? Ніна засміялася гірко, сти скаючи голову руками. Христина підняла голову. — Вже знов почала, подумала. А в голос дуже спокійно: — Бачиш, Ніно, воно не так, як ти говориш. Я власне бачу опіку Матері Божої над нами. Чи ж ми не видержали той голод над Амур Дарією і сьо годні живі сидимо в теплій хати ні? Ми ж могли вже сидіти на ко раблі і плисти на нову, незнану по- невірку. Знаєте, дівчата, я й досі не можу зрозуміти, як це сталося, що нас не навантажили на кора бель! Ми ж уже були в черговій пятдесятці „живих трупів", відчи сленій на виїзд до колгоспів. — О, це був сліпий припадок, пояснила Іванка. Памятаєте, тоді саме приїхав поїзд із новими звіль неними з лагерів? По них вийшли польські старшини. Побачили, що нас ладують на роботу до колго спів замість туди, де організува лась армія. Счинилася страшна ме тушня, гостра суперечка з „чуба- риками" і в висліді нас завантажи ли замість на корабель — до ва гонів і привезли сюди. — Десь тут близько має бути військовий табір, сказала Стефа. Спробуємо завтра їх відшукати. — За два дні Великдень, про шепотіла напів сонно Данка. — Чи ви знаєте? — Тішся і вір у Воскресіння, ти шкелетику людський, позави ваний у вонючі шмати, просичала їдко Ніна. — Тихо, Нінко, спробуй засну ти, просила шепотом Христина. — Побачиш, що сон тебе скріпить! Зовсім інакше будеш дивитися на все . Два дні до Великодня скоро проминули. Дівчата прали свою о- діж і підлатали її. Христина поши ла собі із шмат ходаки, бо з „пан ських черевичківк не лишилося ні сліду. Лиш одна Ніна приглядалась усьому понуро, з іронічною по смішкою. — Підеш із нами, НІнко, заохо чувала її Христина. — Це ж наша перша Служба Божа по двох ро ках. А може зустрінеш когось, мо же довідаєшся щось про рідню? Був погідний, холодний ранок ранньої весни. Христина з дівча тами ішла вузькою стежинкою до військового табору. Кругом пану вала німа тишина і безнадійно сум ний краєвид. Ніде ні деревини, ні пташини, тільки руда, поорана до щем і вітрами земля Дівчата йшли мовчазно. Нараз Іванка зловила Христину за руку. Вони завважили людську постать, що наближалась. Серед самітньо го краєвиду лячно вражала силь- ветка кремезного діда у знищеній, обірваній одежі. Дівчата мимохіть спинились позаду Христини. Тепер вона побачила виразно клапті його сивого волосся, що ви лазило з-під великої шапки і поо ране зморшками лице. Щось ніби усмішка промайнуло його лицем. — Христос Воскрес, Марусю! Поздоровляю вас із цим великим святом. Це ж для пас подвійне, бо воскресла й ваша воля, дівчата! Може й повернетесь у свою бать ківщину. А я? Відгорнув важкою, спрацьованою рукою сиве волосся з чола — мене будуть дальше во зити з місця на місце, як те переко-
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
