Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
—• Чим? — питаюсь. —• Шампана якби дістати, але доброго. У складі Червоного Хреста є правдивий. — Я зараз їду по нього. Йдіть до головного лікаря, нехай дає коней і запотребування. Нехай на правляє те, що сам ускладнив. Д-р Василь Якович Совачів За годину я була вже в складі Червоного Хре ста ім. імператриці Марії. —• Сьогодні неділя, — почула я від завідую чого, — сьогодні не працюємо. —■ А чи люди в неділю не вмирають, — спа лахнула я. — Потребую чотири пляшки шампана для хворого лікаря і то негайно. —• Це мене не зобовязує до праці в відпочин- ковий день, — заявив він мені. Щ е й тепер, 45 літ після цього інциденту, не можу спокійно про нього згадати. —• Прошу дати мені бланк для телеграми, — сказала я, бачучи, що по-доброму в мене з ним нідо- чого не дійде. Він, посміхаючись, дав мені бланк, але побачивши адресу Зимового Двірця й прізвище жін ки, що була фрейлиною цариці Марії, відразу змі нився. Короткими словами я подала їй до відома, що г. нашому шпиталі вмирає лікар, а склад Ч. Хр. не хоче в неділю видати вина, бо не працює. Телеграми фронту цензурувались і я подала йому її для пе чатки. Він мовчки виніс із складу чотири пляшки шампана. — Живий щ е? — спитала я, коли побачила Ті- тича коло воріт. —* Так, але зле. Ходіть зі мною! — Ні, згодом, —- відповіла я і побігла до своєї палати. Бо ж і мої хворі залишились без догляду. Увечорі Тітич сказав мені, підморгуючи: — Тягне, і добре тягне Шампан! —- додав пояснююче. — А ви все ж таки постарайтесь влізти в його барліг, — додав він згодом, — бо цей підстрі лений наказав джурі купити йому огірків і риби в ма- ринаті. Як зїсть, то й шампан йому нічого не поможе. На цей раз доля мені всміхнулась, бо мені до зволено переступити поріг його кімнати, а вимантити р нього рибу й огірки — це вже була дурниця. Тітич дивився на мене многозначно й кивав головою, а се стра, моя співмешканка, спитала просто з мосту ви- дужанця, чи він дуже мене кохає. На це одержала просту відповідь: — Авжеж, вона мене, дурака, вирятувала від смерти! Та мені ніколи було звертати на це уваги. Знов я цілими днями сиділа в палаті. Червінка ущухла, але мені насипали ревматиків та малярії, яких було до сить. Між іншими хворими привезли також одного бесарабця, хворого на ностальгію. Я вперше поба чила такий прояв недуги. Він працював пекарем у Харбіні і раптом напав на нього такий сум за жін кою й дітьми, що скидався на божевільного. Лежав мовчки, а з його очей пробивалась крайня розпука. На всі питання ТІтича й мої відповідав: — А дітей нагодувала? — Мені було його безмежно жаль, тим більше, що такої недуги лікарі не вважаютть за хво робу та ще й під час війни. Тітич був переконаний, що старий тільки вдома зможе прийти до себе. Що тут робити? Ще в Харбіні я могла заступитись за нього на евакуаційному пункті, де мене знали. Але р Іркутську? Там була така ж комісія, де наші впливи не сягали. Справа була безнадійна. Та, на щастя, приїхав до Харбіна наш санітарний поїзд. Я попро хала свого бувшого команданта не тільки забрати його, але при потребі й покривитти душею в Іркут ську. Яка ж була радість, коли я згодом одержала повідомлення від старого уже з його села, що він щасливо туди добився. Але в тому ж листі сповіщав він мене, що в нього два місяці тому померла жінка, залишивши четверо дітей на ласку Божу. Дивно! Саме в тому часі почалась його дивна хвороба. Він того не знав, а якось інтуїтивно відчував, що дітям зле. їх узяв до себе його брат і посилав їх жебрати, хоч і сам не був такий бідний. Такі речі могла я вла штувати тільки за допомогою Тітича, направду дуже чесної та доброї людини. Все буду добре згадувати свою з ним співпрацю. Памятаю одну ніч, яку ми провели при ліжку одного тифозного. Щось коло 9-ої години вечора у хворого появились усі ознаки перітоніту. Робили ми з ТІтичем усе, що могли, але хлопець гинув на очах, я вже ледве чула його живчик. Очі запались, ніс загострився, до живота не можна було доторкну тись. Промучившись до півночі, Тітич пішов нарешті ■спати, наказавши покликати священика для сповіді. Ніхто не спав у палаті. А я, чекаючи останнього, си діла при хворім, відгоняючи мух. Коли увійшов пан отець, усі, що могли, встали. Настала врочиста хви лина. Кожен зрозумів, що „сьогодні ти, а завтра я “ і всі молилися щиро. 'По відході священика, Петро (це імя хворого), лежав, як мертвий, але дихав спо кійно. Почало благословлятися на світ, а з огляду на те, що ніхто не спав, я почала міряти температуру. О 6-ій годині прийшов Тітич, якому теж не спалося,
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
