Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
у вікні, коли приїхала. Він мене теж незлюбив, але не чіпав, як і його пан. Згодом оба вони звикли до мене. Я виконувала свої обовязки сестри чесно і причепитись до мене не було як. Сестра II., з якою я мала жити в одній кімнаті, була дочкою священика з Поділля. .Ніколи не впало з її боку ніякого натяку на те, що вона українка. Щойно у 1919 p., коли я сама працювала в Головній Управі Українського Червоного Хреста, мені попали в руки її документи, що виявили її українське похо дження. Мені стало смішно, як це вона вберегла себе від такого ,,підозріння" весь час нашого спільного перебування. Це була 40-літня панна з усіми при кметами того віку. Вона відразу викомбінувала, що це недурно ми з д-ром Совачовим майже одночасно прибули до шпиталю й оточила нас своєю особливою увагою. І що більше всі переконувались, що між нами нема й тіні якоїсь інтимности, то більш уперто вона чекала, що ми таки „скомпромітуємось" На щастя, праці в мене було гук і я не звертала най меншої уваги на її натяки. Бо це вже не була впорядкована праця санітар ного' поїзду. Шпиталь був на 600 хворих, але при потребі вміщав і більше. Бараки були на 100— 125 хворих кожний. Це були т. зв. землянки з цегляними підмурівками. Дах спочивав на тих підмурівках, під логи були земляні, вкриті плетеними з баоляну цінов- ками. Ліжка, переділені нічними столиками, стояли З—4 ряди. В кінці такого бараку містилась зви чайно амбуляторія, відділена від загальної палати дощаними стінками. В соняшні дні в таких бараках було дуже добре. Але в дощову погоду дах протікав, було вогко й брудно. На фронті ширилась епідемія черевного тифу, а ще більше червінки. Я швидко здобула опінію дбайливої сестри і тому моя палата завжди була переповнена тяжко хворими. Ордина тором був у мене який час лікар-єврей К., та швидко заступив його згаданий уже др. Усенко, або — як його звали санітет»— „Тітич". Тепер смішно було мені згадувати працю на по їзді. О год. 7-ій рано починалась візитація. Мій ор динатор говорив ,,лікувати може не вмію, але хочу бути чесним11, а тому оглядав усіх хворих довго Г. уважно. Рідко коли до обіду встигли ми закінчити це. Він диктував, а я записувала весь хід хвороби* ліки, які він призначав і дієту. До кінця війни, а саме до лютого 1906 p., я працювала тільки з ним, при викла до його способу роботи. Він також швидко зрозумів моє наставлення до хворих і раз назавжди накаїзав санїтетам „стягати його за ноги з ліжка вдень і вночі, коли .сестра потребуватиме" Тому з вдячні стю згадую цю пращо, якій завдячую багато щасли вих хвилин. О 12-ій год. санітети приносили з кухні обід у великих кітлах. При роздачі обіду сестра мусіла пильно вважати, бо санітети мали своїх улюбленців і не розуміючи причини, чому комусь приписано ді єту, намагались всунути йому більшу порцію, або щось забороненого, як свіжих огірків, або чорного хліба. Нагодувавши хворих, я о 1-шій год. або й піз ніше йшла до нашої їдальні на обід, а хворі звичайно спали. Коли не було таких хворих, яким 'мірялося температуру що дві години, я була вільна до 4-тої години, коли починалась вечірня візитація і тягну лася до 8-ої години. А коли були виписані масажі, компреси і були перітоніки, то й затягалось довше. Найприємніші години були по вечері, що ми її їли о 8-мій годині. Спека звичайно спадала. Всі схо дилися по важкій праці й ділились враженнями. П о ляки швидко зїдали свої порції і відходили. Головний лікар так само поспішав до карт у своїй кімнаті. „Мудрий" єврей сідав до шахів із кимнебудь, а дру гий на лавці під вікном, постукуючи пальцями по ній, ■приспівував якусь мелодію. Він міг висиджувати так годинами, доки не захотів спати. Зате українці зби вались у гурт і гуторили. Та це му сіло скінчитись піснею. „Ой, чи пан чи пропав, вдруге не вмирати" або ,,Тихо, тихо Дунай воду несе" розлягалось да леко й широко. Було, повилазять із бараків ті хворі, що могли ходити та й підтягають. А росіяни поясню ють: —■ От,, хахли, завели своєї. А ніч спускається швидко, небо вкривається ясними зірками, Чумаць кий шлях прорізує синяву Гарно! Сестер було мало. Дві з них були „веселі панни" Щовечора вони виїздили зі своїми знайомими кудись розважатись, верталися пізно і цілий день ходили напів сонні. Працювало властиво лиш чотири і пра цювали совісно. До мене всі ставились добре. Свою працю я любила й була щаслива. Аж ось одного дня по нараді у головного лікаря постукав до мене „Тітич". Знаєте, сестро, Совачїв хворий на червін- ку, — сказав він. Тут я згадала,, що день-два не ба чила його. — Найгірше те, що він впав у якусь де пресію. Не дає себе ні оглянути, ні лікувати. Мене то й вигнав, загрозив, що буде стріляти, як не забе руся. Може б ви пішли до нього? —- Зараз, —■ кажу, — але чи впустить? За хвилину я зі склянкою чаю стукала до його дверей. На питання, хто там, відповіла: Можна увійти? Це сестра X. — Ні, сестро, я хворий і нікого не приймаю! Це сказано було так рішуче, що я поставила принесений чай на підлогу і втекла. — Боже мій, що робити? бідкався Тітич, — та ж умре без догляду, а цей ідіот, головний лікар, казиться, що ,,умре не по формі", бо Совачів не подав рапорта про свою хворобу. —• Чекайте, — каже — він говорив про те Совачовим? — Аякже, і то в дуже неделікатний спосіб! — Ну, то я вже розумію. Совачів затявся, бо відчув, що його життя нікого не обходить. Треба його переконати в противному. Я побігла в поле, нарвала червоних дзвіночків, що їх він любив і підійшла до його вікна, що було завішене від сонця коцом. „Коли не пускає у двері, подумала я, треба лізти вікном",, і підняла край коца. Але те, що я побачила, вразило мене так, що я лиш вкинула квіти і втікла до Тітича. За два дні він так змінився, що нагадував трупа й лиш блакитні очі свідчили, що в цьому зхудлому тілі ще тліє життя. — Немає рятунку, — казав Тітич, —■ я таки заходив до нього, бо двері були незачинені, а він не має вже сили сперечатись. Якби можна хоч підтри мати сили. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
