Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
— П оїдете, сестро, разом із доктором, заявив командант, коли я розказала йому про те, ід о почула в канцелярії. І так дивно доля сама звела нас разом, хоч ніхто з нас не приклада<в рук д о того! Д -р Совачів був призначений до 24-го .військо вого шпиталю, а я д о резерви сестер. їзда з Чіт» па сажирським п о їзд ом до Харбіна триває шось 3— 4 доби. Та ми їхали окремими вагошіми й на двірці п о прощались. Не думала я, щ о до:ведеться мені так скоро знов із ним зустрітись. Урядовець Червоного Хреста у Харбіні не зна йшов м оїх документів і заявив, що їх відіслано назад до Іркутська. Люта зприводу того, я рішила поверну тись на свій .поїзд. Вступила на полеіву пошту, щоб ■забрати листи для сестер нашого п о їзду. На пошті знайшла цілу купу листів -на імя д-ра Соваїчова і пі- слала їх йому через саштета з повідомленням, що мої документи пропали й я їд у назад. На другий день зрана він був у мене: — Маєте наказ про призначення до 30-го вій ськового шпиталю у Харбіні. Документи .ваші не смі ють пропасти, урядничка їх таки знайде, заявив він. Так і сталося. Урядничка перепросила мене, дала скерування на посаду штатної сестри 30-го шпиталя і я поїхала до -місця мого призначення. III. Дня 1. липня прямувала я з центру міста до шпи тального городка. Там побудовано 20— ЗО шпиталь них бараків, а через дорогу напроти них були бараки для видужанців. Мій шпиталь був передостанній. Я їхала „двуколкою “, якими перевозили ранених. Щ ойно тоді я зрозуміла, які вони тортури перехо дили під час перевозу. Я була молода й здорова, а -приїхала ледве жива від тряски. Яка ж то була мука для ра-нених? Була може година шоста вечора. Я увійшла в подвіря, немає ні душі. Лиш в одному вікні я д о глянула заспане обличчя мужчини, що лузав насіння. Побачивши мене, він запитав, „кого мені треба?" — Головного лікаря, кажу. — Он, там! — зневажливо показав він рукою стежку, викладену цеглинами. Я пішла в тому напрямку і коло одного бараку поба чила купку старшин. У центрі їх стояв високий, огрядний і сивий пан, з виду єврей, в уніформі лікаря. Його маленькі, недоброзичливі очі непривітно огля нули мене. — Щ о треба? — запитав він нарешті. Я мовчки подала йому скерування. Він кинув оком на мене й на скерування і віддав мені його знову. — С естер не потребую , помешкання й ліжка для вас нема! — відрізав. Я стояла перед ним погромлена. Куди ж тепер дітися? Двуколка відїхала, йти з валізкою хіба пішки. Але в той мент вийшов з палати др. Совачів. Вперше я зраділа йому за все наше знайомство. Серед ц ієї ворож ої для мене атмосфери він видався давнім другом. — А-а! — побачив він мене. — Приїхали! От і добре! — Та приїхала, але, на жаль, місця для мене немає . . . — відповіла я. — Щ о за дурниці, як то немає, коли вас призна чено у штат сестер! Пане докторе! — звернувся він до головного лікаря. — Д е примістити сестру X.? Маленькі злі оченята знов зміряли мене. — Не знаю, може в кімнаті з сестрою П.? — Займіться ви тим самі, — сказав згодом. — Д обре, — сказав др. Совачів і ми відійшли. Бачучи, щ о мені збиралось на плач, він додав, смі ючись: — Він не такий злий, як здається. Зреш тою п о живете — побачите! — Яким чудом ви тут опинились, — спитала я, знаючи про його призначення до іншого шпиталя. — Н е щастить мені. Щ ойно перебрав хірургіч ний відділ у 24-ом у шпиталі, коли вчора перенесли мене сюди. Шпиталь мій їд е з Харбіна. За вечерою я познайомилась із усім персоналом. Він складався з головного лікаря, двох старших ор динаторів, поляка й українця, чотирьох молодших ординаторів, з яких два були євреї, а другі теж поляк і українець. Аптикар був поляк. Шпиталь був вели кий, на 600 ліжок. У його штаті повинні були бути 12 сестер і 250 санітетів, але за вечерою я побачила тільки 5 сестер. Виявилось, що решта тільки рахува лися в штаті, а жили на помешканнях зі своїми чоло віками і служби не робили. Поляки трималися окремо й дуж е солідарно. Оба українці приятелювали, бо були вихованцями Прилуцької гімназії й одного ун і верситету. З лікарів-євреїв один був розумний, а другий не грішив розумом, отже терпів завжди глузування свого розумнішого колеги. Головний лі кар натомість, не був єврей, як мені здавалось, а син священика з українським прізвищем. Отак представився мені шпитальний персонал у перших днях. Я відразу увійшла в товариство укра їнців, бо один із них, др. Усенко, був моїм палатним ординатором. Натомість головний лікар не злюбив мене, мабуть тому, щ о тільки через рішучість д-<ра Совачова він був примушений прийняти мене. Хоч бул о в нього українське прізвище, проте він був твердих,, єдино-неділимих переконань. Найбільш впливовою особою у шпиталі був його дж ура Іван, що йому все доносив і йому в усьому радив. Це й був той заспаний дядько, якого я побачила вперше
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
