Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Все це було ненормальне, обтяжувало дитячу душу й уяву і тому, може, я росла нервовою, чут ливою дитиною. Але не жалію цього тепер, коли вже життя поза Ліною. Бо я вірила все життя в не реальне, в красу і нераз мала щастя не розчаро вуватись у людях. Назагал скажу, що й досі вірю у людську шляхотність, хоч нераз мене гірко життя провчило. Та незалежно від того моє дитинство було ра дісне. Брати ставились до мене з любовю, хоч нераз добре дошкулили мені. Вони бавились мною, як лялькою. То навчать, як папугу, якихсь геометричних правил і я заробляю шоколяду за свої здібності. То переберуться волхвами і прийдуть колядувати з зір кою. Перший раз у мене не було сумніву, що це правдиві мандрівники зі Сходу і я тремтіла з пере ляку. Вони мусіли поскидати свої костюми і поми тись на моїх очах, іцоб я заспокоїлась. То запев нять ме.не, що в сальоні дід рве зуби, а направду при крашують мені ялинку. То покажуть у парку купу ялинок, що начеб то були в мене на Різдво і ангел відніс їх знов на своє місце по святах. Я вірила непо хитно всьому, що розказували брати і росла в яко мусь чарівному сні. Не без того, щоб не робили зо мною й деяких поганих жартів. Памятаю, як я йшла до першої сповіді і здається, молодший брат запев нив мене, що таких великих грішниць, як я священик навряд чи простить, а скаже приклякнути і буде їздити по церкві верхи та ще й батогом підганятиме. Сказав жартом та й забув, та не забула я і коли ста рий пан-отець сказав нещасливе ,,клякни“, я почала так ревно плакати і молити його ласки, що мама, яка стояла недалеко, витягнула мене з-під епітрахиля і зі здивуванням довідалась, що ,,батюшка мостився їхати —• Що ти дурниці кажеш, куди їхати? —■ А Федя казав, що в мене забагато гріхів Не знаю, чи попало Феді за те, але мене пере конали, що я щось переплутала. Згодом може років 5— 6 мене взяли знов до театру на виставу „Вісімдесять днів навкруги зем ської кулі" за Жюль Берном. Ці відвідини зоргані зував дядько Василь, мамин брат, завзятий театрал. Взяли велику карету (бо ми жили далеко), наван тажили в неї трьох тіточних братів і дві сестри та двох моїх братів для догляду і порядку і повезли в невідоме. На цей раз я вже не крутилась по льожі, а сиділа приголомшена й зачарована. Враження від вистави було таке, що ще й досі памятаю деякі мі зансцени, а особливо гадюк, що лізли на сплячих дієвих осіб та індіян, що грабували поїзд. Запамя- тався мені також зовнішній вигляд акторів. З того часу нашою улюбленою забавою зро бився театр. Нам не забороняли цього, хоча спідниці й капелюхи наших мам дуже терпіли від ужитку „на сцені" Дядько Василь приймав найживішу участь у нашому театрі, виконуючи ролю мецената у кло потах із служницями при розшуках реквізиту. З ба бунею теж вийшов дуже немилий випадок, а це було дуже неприємно, бо вона була часто єдиним нашим глядачем. Не памятаю кому з нас прийшло на думку покористуватись Гумовим вужем від одного, по трібного їй приладдя. Ми хотіли зобразити гадюк і вони справді вийшли чудові. Ми булл захоплені, але бабця була, звісно, іншого погляду і вимагала ,,кари“. Нашій забаві загрожувала повна ліквідація і тільки дядя Василь урятував справу. Як доказ до брого серця бабуні він розібрав власноручно ще й параван із тростини на ікли для слонів, що прий мали участь у нашій виставі. Отже з костюмами й реквізитом ми, завдяки по блажливості старших ще сяк так давали раду. Але нещастя було з закулісними ефектами, як грім і бли скавиця. Ще з громом пів біди — завжди можна було заступити його металевою посудою, вдаряючи швидко одну об одну. Але блискавиця? Електрики по приватних мешканнях ще не було, а з лямпами ні чого не виходило. Та комусь із нас прийшов на згадку вислів бабуні, що ми верещимо так, що в неї „свічі встають перед очима". Вирішили спробувати і цей спосіб. Цей почесний обовязок припав на мене. Звісно не завжди вдавалось мені осягнути потрібної висоти гону, тоді мої партнери щипали мене або торгали за волосся. Тон підвищувався і ефект ося гався. Пробувала я було протестувати на таке над ужиття моєї шкіри, але хтось з товаришів заявив: — Ач, яка ніжна! В театрах акторів на ватрах палять і ножами ріжуть і то мовчать! Мусіла признати йому рацію і скоритися. Як же часто згодом, під час моєї довгої праці в театрі, пе ремерзнувши на возі або характеризуючись десь на паках перед малим дзеркалом, згадувала я цей за клик! Хоч театр був тільки дитячою забавою, але зго дом я знайшла в ньому багато аналогічного з прав дивим театром. Особливо, що торкається розділу „Віра і правда" за Станіславським. Нехай би хтось сказав нам, що подушка, обтягнута червоною фу файкою брата, з вирізаними з паперу і приклєними до неї чорними бровами, а синіми очима — не на гадує голови брата Чорномора, а батьківський ніж до розрізування книжок — меча! Знамените „ніби", а за Станіславським ,,якби“ робили їх справжніми в нашій уяві! Живо пригадую собі великі чорні очі кузена, коли бувало, підюдже.на старшими, не пого джуюсь признати якусь умовну річ, а він з відчаєм благає мене: „Годі вже, Нюсю, вигадувати — це ж ніби!11 Мені було 7 років, коли актори Державного Те атру влаштували виставу з добродійною метою. Один із моїх братів був одружений із артисткою Мо сковського Державного Театру. В тій виставі мали виходити на сцену діти, що сварилися й билися. За протекцією братової взяли й мене на цей виступ. Я грала з таким „темпераментом", так ,,перейнялась" своєю ролею, що ще за кулісами наскакувала на свого партнера, як розюджений півень і подряпала йому личко. Зійшовши зі сцени, я, як слід пріма- донні по сильно драматичній сцені, улаштувала в гардеробі „скандал із істерикою" На щастя це був єдиний мій виступ, бо мама заборонила брати мене потім на сцену. Ох, як же часто граючи згодом на сцені з артистами, які хвалилися своїм „невдержа- ним темпераментом" і ,,нутром" —■ вставав у мене перед очима подряпаний ніс мого партнера-хлопчика! Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
